«Чи є хто з українців у Києві, хто б не знав Володимира Шульгина? — запитувала Людмила Черняхівська-Старицька у своїй статті «Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами» («Нова Рада», 1918, ч. 41). — Його ніхто не звав Володимиром Яковичем, незважаючи на те, що він вже закінчив університет. Так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій, всім дорогій, всім любій, всім рідній людині... Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він був душею молоді...»
Так, молодим, двадцятитрьохлітнім, пішов Володимир Шульгин (20 квітня 1894 р. — 30 січня 1918 р.) на Крути, пішов у безсмертя. Хоч, як і всі молоді, не думав про смерть, а мріяв про життя. Та коли покликала Батьківщина на захист — без вагань поклав своє життя на вівтар волі.
А про волю дізнався з поезій Шевченка, що їх читала йому мама, Любов Миколаївна. Про волю України думали прапрадіди, гетьмани Павло Полуботок та Данило Апостол. Про волю розповідав батько, Яків Шульгин, автор досліджень про Коліївщину, що пройшов через заслання до Сибіру. Про волю мріяли батьки, громадські діячі, активні учасники відродження України, виховуючи дітей у любові та шані до рідної землі і святинь, до рідної мови, розмовляючи нею серед моря російської. Додавала свою дещицю до цього і бабуся, Єфросинія Устимович, — ще в дитинстві кріпачка, в якій міцно вкорінився вольний козацький дух, — навчаючи онуків українських пісень і вивозячи їх у степ.
І ця заповітна мрія зріла в дитячій душі...
А ріс він допитливим хлопчиком з «великими задумливими очима, в яких часто було помітно якусь недитячу увагу, часом навіть тугу», написав у своїй статті «Дорогою ціною» Сергій Єфремов. Десь у п’ять років, переїжджаючи через Дніпро по дорозі на Полтавщину до бабусі, він не міг без хвилювання дивитися на його могуть і «не співав (хоч і міг заспівати), — як згадував старший брат, — але декламував, до того надзвичайно виразно, майже побожно: “Ой Дніпре, мій Дніпре, — широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крови”... Неначе передчував свою власну долю»...
Серед гімназистів Володя вирізнявся не тільки тим, що добре вчився, а й всією своєю вдачею, м’якими манерами, шляхетністю. «У нього гармонійно поєднувалися приваблива зовнішність із внутрішніми духовними якостями», — напише згодом Сергій Крашенінніков, друг В. Шульгина.
Ще в гімназії стало відомо, що Володя — свідомий українець. Він брав участь у живому ланцюгу молоді під час поховання композитора Миколи Лисенка у 1912 році. Інтерес до історії та археології України привів його до участи у розкопках палеолітної стоянки біля села Мізин.
Закінчивши гімназію зі срібною медаллю 1913 року, Володимир вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання (1913–1917) Володимир Шульгин об’єднав студентів-українців у громаду. Хай їх було небагато, та кожний стояв на національних позиціях. Вони готували себе до дії, до праці, а тому вивчали історію і літературу України.
«На зборах десятків (підпільних гуртків. — О. Л. ) виголошувалися доповіді, після точилися дискусії та обговорювання різних питань українського життя», — згадував С. Крашенінніков, додаючи, що Володя «був душею нашого товариства, і ми всі почували його чарівний вплив організатора». А проходили ці заняття часто-густо в будиночку Шульгинів на вулиці Монастирській, 9.
Навіть 1914 року, коли почалися репресії проти українства і збори студентської громади довелося припинити, Володимир підтримував особисті зв’язки як із членами свого десятка, яким керував, так і з іншими. «Якось під час практичних вправ з ботаніки, — пише С. Крашенінніков, — Володя підійшов і пошепки оповів мені, що збирає опінію українців до цієї війни. Тримаючи в руках список студентів-українців, він проти мого прізвища поставив мінус (негативне ставлення до війни)».
У Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) у фонді 274 є численні рапорти філерів Київського міського жандармського управління, що вели таємний нагляд за В. Шульгиним, який мав серед жандармів прізвисько «Книговський».
Володимир був надзвичайно талановитим, мав різнобічні інтереси, досконало знав французьку мову, кохався в мистецтві, в українській пісні. Почувши якось спів солдатів у Саратові, куди було евакуйовано університет, він раптом зауважив: «Чуєте, як затягає? Так може співати лише українець».
Він умів чудово веслувати, був повний сил, енергії.
Доля встигла обдарувати радістю кохання. Його обраницею стала Лідія Тартаківська, донька відомого київського лікаря. Вони одружилися 27 листопада 1917 року. В родині зберігається фото: вони стоять у садку, осяяні сонцем і щастям. Тільки любити, радіти життю, працювати задля рідного краю... (Принагідно слід зауважити, що вдова В. Шульгина стала українським етнологом-патріотом, була принципова і мужня, сповідуючи українськість і вірність, не зреклася прізвища чоловіка у страшні роки, репресована в 30-ті роки, загинула в комуністичних таборах. Загинула, бо там не вмирали, а гинули).
Лютневу революцію 1917 року Володимир зустрів готовий до праці. Вже у березні його було обрано членом Київського губернського комітету, де завзято працював у національно-патріотичній ділянці.
У січні 1918 року, із вторгненням в Україну муравйовських банд, було зорганізовано помічний студентський курінь Січових Стрільців, що складався зі студентів Університету Св. Володимира, Українського народного університету, учнів фельдшерської та гідротехнічної шкіл, учнів Другої Київської української гімназії імени Кирило-Мефодіївського братства. Володимир кілька разів ходив на військові вправи куреня до Першої юнацької школи імени гетьмана Б. Хмельницького, що містилася на Печерську, Московській вулиці, 45 (де ще досі немає меморіальної таблиці, незважаючи на клопотання громадської організації ім. Героїв Крут).
21 січня він був ще вдома і подарував сестрі Надії на її день народження альбом малюнків Шевченка.
25 січня курінь одержав наказ вирушати в похід і вночі виїхав у напрямку Бахмача. І той, хто «був увесь — любов до України» (Л. Черняхівська-Старицька), хто був душею молоді, пішов разом з нею, залишивши матір, дружину, рідних. Любов Миколаївна бачила, як він діставав з домашньої аптечки йод, бинти, і без слів благословила сина на високий чин.
29 січня відбувся бій під Крутами, де цвіт української нації, юні герої протиставили мужність і силу духу ницости і звірячій жорстокости російсько-більшовицької орди. Вони витримали цей бій до кінця, хоч сили були нерівні (їх було вдесятеро менше за тих, хто наступав: чотири сотні курсантів військової школи, перша сотня студентського Січового Куреня, частина гайдамацького коша), і майже для всіх січовиків це був перший бій. Цей день, коли молодь стримувала ворога під Крутами, дав можливість українським представникам підписати Брестський договір.
Відступили тільки за наказом, сотня курсантів прикривала відступ і майже вся загинула. Чота, до якої входив Володимир Шульгин, відходячи по інший бік насипу колії, пішла на вогні станції (бій відбувався за два кілометри поперед неї) і потрапила до лабетів «виблюдків пекла» (Л. Черняхівська-Старицька). Вони цілу ніч дико знущалися зі своїх супротивників, але не зломили юнацтво. Бо діти України прийняли смерть із співом гімну «Ще не вмерла Україна...» на вустах.
Герої-крутянці своєю кров’ю змили з душ співвітчизників залишки рабства, стали одним «з найсвітліших проблесків героїчности української духовости», підняли весь народ на спротив ворогові.
У березні, після визволення, мати, дружина і молодший брат Микола їздили до Крутів. Вони впізнали тіло свого мученика по монограмі на білизні...
19 березня 1918 р. Київ прощався зі своїми героями, які, за виразом Є. Маланюка, кров’ю розписалися під Четвертим Універсалом, що проголошував повну незалежність Української Народної Республіки.
Крутянців Володимира Шульгина і Володимира Наумовича поховали в одній труні, бо в останню мить перед смертю друзі обнялися.
Відомо, що того ж 1918 р. було засновано Фонд імени Володимира Шульгина при Київській «Просвіті» — для видання популярних книжок з природознавства та історії культури, чим найбільше цікавився покійний («Нова Рада», 1918, ч. 40).
Студентство 30-х років у Західній Україні формувалося під впливом постаті Володимира Шульгина, вважаючи його жертву найбільшою, бо він мав стати визначним ученим. Молодь з ентузіазмом здобувала знання і гартувала себе для боротьби за незалежність України.
У 30-ті роки у зв’язку з руйнуванням радянською владою кладовища на Аскольдовій могилі мати Володимира Наумовича перевезла прах сина і його друга в родинне поховання на Лук’янівське кладовище. Родини Шульгинів на той час у Києві вже не було, бо їм, рятуючись, довелося виїхати в Західну Україну. Ім’я Володимира Шульгина, як широковідоме в Києві і одіозне для совєтів, не написали на надгробку, щоб не наразити родину на небезпеку і репресії. Його зберігали в суворій таємниці три покоління цієї сім’ї. (Проходячи все життя повз цю могилу, я й не здогадувалася, що там вічним сном спить мій дорогий дядечко, про якого ще в далекі 50-ті роки майже пошепки нам із сестрою повідала мама. От тоді я вперше почула слово «Крути»...) І тільки в середині 90-х років Лада Іванова, небога В. Наумовича, наважилася розкрити сімейну таємницю відомому київському краєзнавцеві п. Людмилі Проценко. Вістку про це я почула на прес-конференції перед Крутянськими днями в Товаристві «Просвіта». Одразу розповіла проводу Всеукраїнського жіночого товариства імени Олени Теліги, який вирішив звернутися до Л. Проценко. І от 29 січня 1996 року вона показала представникам громадськости і співробітникам Лук’янівського історико-меморіального заповідника могилу Володимира Наумовича і Володимира Шульгина, єдину правдиву могилу крутянців в Україні.
Відтоді в день Крутянського бою за ініціативою ВЖТ ім. О. Теліги на могилі двох героїв священики УПЦ КП служать заупокійну Божу службу і відбувається мітинг, у якому беруть участь патріотичні громадські організації, учнівська та студентська молодь, курсанти військових училищ і ліцеїсти Ліцею ім. І. Богуна.
У 2006–2007 рр. до могили було покладено квіти від Президента України Віктора Ющенка, Уряду, Київської міської державної адміністрації.
Кілька років ВЖТ імени О. Теліги на чолі з головою Товариства, депутатом Верховної Ради п’ятого скликання Ольгою Кобець клопоталося про встановлення на могилі крутянців пам’ятного знака. І 29 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника (скульптор — Наталя Черній, на час проведення конкурсу студентка І-го курсу Національної художньої академії).
В експозиції історико-меморіального заповідника «Лук’янівське кладовище» є фотографії і відомості про крутянців.
Під час помаранчевої революції 2004 року двічі впритул дивилася в очі Володимиру Шульгину, в очі крутянцям. Вперше — коли почула пісню у виконанні гурту «Мандри», де слова
Не спи, моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі
У світлі далеких зірок.
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети, герої,
Всі ті, що поклали життя
За майбутнє твоє.
нагадали мені про героїв-крутян. Їхній дух витав над нами, що стояли на Майдані, їхні душі були з нами. Та так думала не тільки я, бо 30 листопада на розі вулиць Інститутської і Банкової побачила на вікнах авто, що були обклеєні «гарячою» інформацією, аркуш із віршем під назвою «Пам’яті героїв Крут», в якому вони, крутяни, зверталися до нас:
Нас мало було, а вас є мільйони,
Не втратьте пориву Священної долі.
Не відступіться! Ми молим, благаєм!
І дух наш високий над вами витає...
За всіх нас,
полеглих в нерівному бою,
За світле, щасливе і вічне буття
Вкраїна зродиться — і буде життя!
Вірш було написано 28–29 листопада 2004-го і підписано — «Громадянка України»...
Ні, герої не вмирають, вони завжди живуть у душі народу і в слушний час простягають руку, надихають на чин.
Так, молодим, двадцятитрьохлітнім, пішов Володимир Шульгин (20 квітня 1894 р. — 30 січня 1918 р.) на Крути, пішов у безсмертя. Хоч, як і всі молоді, не думав про смерть, а мріяв про життя. Та коли покликала Батьківщина на захист — без вагань поклав своє життя на вівтар волі.
А про волю дізнався з поезій Шевченка, що їх читала йому мама, Любов Миколаївна. Про волю України думали прапрадіди, гетьмани Павло Полуботок та Данило Апостол. Про волю розповідав батько, Яків Шульгин, автор досліджень про Коліївщину, що пройшов через заслання до Сибіру. Про волю мріяли батьки, громадські діячі, активні учасники відродження України, виховуючи дітей у любові та шані до рідної землі і святинь, до рідної мови, розмовляючи нею серед моря російської. Додавала свою дещицю до цього і бабуся, Єфросинія Устимович, — ще в дитинстві кріпачка, в якій міцно вкорінився вольний козацький дух, — навчаючи онуків українських пісень і вивозячи їх у степ.
І ця заповітна мрія зріла в дитячій душі...
А ріс він допитливим хлопчиком з «великими задумливими очима, в яких часто було помітно якусь недитячу увагу, часом навіть тугу», написав у своїй статті «Дорогою ціною» Сергій Єфремов. Десь у п’ять років, переїжджаючи через Дніпро по дорозі на Полтавщину до бабусі, він не міг без хвилювання дивитися на його могуть і «не співав (хоч і міг заспівати), — як згадував старший брат, — але декламував, до того надзвичайно виразно, майже побожно: “Ой Дніпре, мій Дніпре, — широкий та дужий, багато ти, батьку, у море носив козацької крови”... Неначе передчував свою власну долю»...
Серед гімназистів Володя вирізнявся не тільки тим, що добре вчився, а й всією своєю вдачею, м’якими манерами, шляхетністю. «У нього гармонійно поєднувалися приваблива зовнішність із внутрішніми духовними якостями», — напише згодом Сергій Крашенінніков, друг В. Шульгина.
Ще в гімназії стало відомо, що Володя — свідомий українець. Він брав участь у живому ланцюгу молоді під час поховання композитора Миколи Лисенка у 1912 році. Інтерес до історії та археології України привів його до участи у розкопках палеолітної стоянки біля села Мізин.
Закінчивши гімназію зі срібною медаллю 1913 року, Володимир вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання (1913–1917) Володимир Шульгин об’єднав студентів-українців у громаду. Хай їх було небагато, та кожний стояв на національних позиціях. Вони готували себе до дії, до праці, а тому вивчали історію і літературу України.
«На зборах десятків (підпільних гуртків. — О. Л. ) виголошувалися доповіді, після точилися дискусії та обговорювання різних питань українського життя», — згадував С. Крашенінніков, додаючи, що Володя «був душею нашого товариства, і ми всі почували його чарівний вплив організатора». А проходили ці заняття часто-густо в будиночку Шульгинів на вулиці Монастирській, 9.
Навіть 1914 року, коли почалися репресії проти українства і збори студентської громади довелося припинити, Володимир підтримував особисті зв’язки як із членами свого десятка, яким керував, так і з іншими. «Якось під час практичних вправ з ботаніки, — пише С. Крашенінніков, — Володя підійшов і пошепки оповів мені, що збирає опінію українців до цієї війни. Тримаючи в руках список студентів-українців, він проти мого прізвища поставив мінус (негативне ставлення до війни)».
У Центральному державному історичному архіві України (м. Київ) у фонді 274 є численні рапорти філерів Київського міського жандармського управління, що вели таємний нагляд за В. Шульгиним, який мав серед жандармів прізвисько «Книговський».
Володимир був надзвичайно талановитим, мав різнобічні інтереси, досконало знав французьку мову, кохався в мистецтві, в українській пісні. Почувши якось спів солдатів у Саратові, куди було евакуйовано університет, він раптом зауважив: «Чуєте, як затягає? Так може співати лише українець».
Він умів чудово веслувати, був повний сил, енергії.
Доля встигла обдарувати радістю кохання. Його обраницею стала Лідія Тартаківська, донька відомого київського лікаря. Вони одружилися 27 листопада 1917 року. В родині зберігається фото: вони стоять у садку, осяяні сонцем і щастям. Тільки любити, радіти життю, працювати задля рідного краю... (Принагідно слід зауважити, що вдова В. Шульгина стала українським етнологом-патріотом, була принципова і мужня, сповідуючи українськість і вірність, не зреклася прізвища чоловіка у страшні роки, репресована в 30-ті роки, загинула в комуністичних таборах. Загинула, бо там не вмирали, а гинули).
Лютневу революцію 1917 року Володимир зустрів готовий до праці. Вже у березні його було обрано членом Київського губернського комітету, де завзято працював у національно-патріотичній ділянці.
У січні 1918 року, із вторгненням в Україну муравйовських банд, було зорганізовано помічний студентський курінь Січових Стрільців, що складався зі студентів Університету Св. Володимира, Українського народного університету, учнів фельдшерської та гідротехнічної шкіл, учнів Другої Київської української гімназії імени Кирило-Мефодіївського братства. Володимир кілька разів ходив на військові вправи куреня до Першої юнацької школи імени гетьмана Б. Хмельницького, що містилася на Печерську, Московській вулиці, 45 (де ще досі немає меморіальної таблиці, незважаючи на клопотання громадської організації ім. Героїв Крут).
21 січня він був ще вдома і подарував сестрі Надії на її день народження альбом малюнків Шевченка.
25 січня курінь одержав наказ вирушати в похід і вночі виїхав у напрямку Бахмача. І той, хто «був увесь — любов до України» (Л. Черняхівська-Старицька), хто був душею молоді, пішов разом з нею, залишивши матір, дружину, рідних. Любов Миколаївна бачила, як він діставав з домашньої аптечки йод, бинти, і без слів благословила сина на високий чин.
29 січня відбувся бій під Крутами, де цвіт української нації, юні герої протиставили мужність і силу духу ницости і звірячій жорстокости російсько-більшовицької орди. Вони витримали цей бій до кінця, хоч сили були нерівні (їх було вдесятеро менше за тих, хто наступав: чотири сотні курсантів військової школи, перша сотня студентського Січового Куреня, частина гайдамацького коша), і майже для всіх січовиків це був перший бій. Цей день, коли молодь стримувала ворога під Крутами, дав можливість українським представникам підписати Брестський договір.
Відступили тільки за наказом, сотня курсантів прикривала відступ і майже вся загинула. Чота, до якої входив Володимир Шульгин, відходячи по інший бік насипу колії, пішла на вогні станції (бій відбувався за два кілометри поперед неї) і потрапила до лабетів «виблюдків пекла» (Л. Черняхівська-Старицька). Вони цілу ніч дико знущалися зі своїх супротивників, але не зломили юнацтво. Бо діти України прийняли смерть із співом гімну «Ще не вмерла Україна...» на вустах.
Герої-крутянці своєю кров’ю змили з душ співвітчизників залишки рабства, стали одним «з найсвітліших проблесків героїчности української духовости», підняли весь народ на спротив ворогові.
У березні, після визволення, мати, дружина і молодший брат Микола їздили до Крутів. Вони впізнали тіло свого мученика по монограмі на білизні...
19 березня 1918 р. Київ прощався зі своїми героями, які, за виразом Є. Маланюка, кров’ю розписалися під Четвертим Універсалом, що проголошував повну незалежність Української Народної Республіки.
Крутянців Володимира Шульгина і Володимира Наумовича поховали в одній труні, бо в останню мить перед смертю друзі обнялися.
Відомо, що того ж 1918 р. було засновано Фонд імени Володимира Шульгина при Київській «Просвіті» — для видання популярних книжок з природознавства та історії культури, чим найбільше цікавився покійний («Нова Рада», 1918, ч. 40).
Студентство 30-х років у Західній Україні формувалося під впливом постаті Володимира Шульгина, вважаючи його жертву найбільшою, бо він мав стати визначним ученим. Молодь з ентузіазмом здобувала знання і гартувала себе для боротьби за незалежність України.
У 30-ті роки у зв’язку з руйнуванням радянською владою кладовища на Аскольдовій могилі мати Володимира Наумовича перевезла прах сина і його друга в родинне поховання на Лук’янівське кладовище. Родини Шульгинів на той час у Києві вже не було, бо їм, рятуючись, довелося виїхати в Західну Україну. Ім’я Володимира Шульгина, як широковідоме в Києві і одіозне для совєтів, не написали на надгробку, щоб не наразити родину на небезпеку і репресії. Його зберігали в суворій таємниці три покоління цієї сім’ї. (Проходячи все життя повз цю могилу, я й не здогадувалася, що там вічним сном спить мій дорогий дядечко, про якого ще в далекі 50-ті роки майже пошепки нам із сестрою повідала мама. От тоді я вперше почула слово «Крути»...) І тільки в середині 90-х років Лада Іванова, небога В. Наумовича, наважилася розкрити сімейну таємницю відомому київському краєзнавцеві п. Людмилі Проценко. Вістку про це я почула на прес-конференції перед Крутянськими днями в Товаристві «Просвіта». Одразу розповіла проводу Всеукраїнського жіночого товариства імени Олени Теліги, який вирішив звернутися до Л. Проценко. І от 29 січня 1996 року вона показала представникам громадськости і співробітникам Лук’янівського історико-меморіального заповідника могилу Володимира Наумовича і Володимира Шульгина, єдину правдиву могилу крутянців в Україні.
Відтоді в день Крутянського бою за ініціативою ВЖТ ім. О. Теліги на могилі двох героїв священики УПЦ КП служать заупокійну Божу службу і відбувається мітинг, у якому беруть участь патріотичні громадські організації, учнівська та студентська молодь, курсанти військових училищ і ліцеїсти Ліцею ім. І. Богуна.
У 2006–2007 рр. до могили було покладено квіти від Президента України Віктора Ющенка, Уряду, Київської міської державної адміністрації.
Кілька років ВЖТ імени О. Теліги на чолі з головою Товариства, депутатом Верховної Ради п’ятого скликання Ольгою Кобець клопоталося про встановлення на могилі крутянців пам’ятного знака. І 29 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника (скульптор — Наталя Черній, на час проведення конкурсу студентка І-го курсу Національної художньої академії).
В експозиції історико-меморіального заповідника «Лук’янівське кладовище» є фотографії і відомості про крутянців.
Під час помаранчевої революції 2004 року двічі впритул дивилася в очі Володимиру Шульгину, в очі крутянцям. Вперше — коли почула пісню у виконанні гурту «Мандри», де слова
Не спи, моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі
У світлі далеких зірок.
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети, герої,
Всі ті, що поклали життя
За майбутнє твоє.
нагадали мені про героїв-крутян. Їхній дух витав над нами, що стояли на Майдані, їхні душі були з нами. Та так думала не тільки я, бо 30 листопада на розі вулиць Інститутської і Банкової побачила на вікнах авто, що були обклеєні «гарячою» інформацією, аркуш із віршем під назвою «Пам’яті героїв Крут», в якому вони, крутяни, зверталися до нас:
Нас мало було, а вас є мільйони,
Не втратьте пориву Священної долі.
Не відступіться! Ми молим, благаєм!
І дух наш високий над вами витає...
За всіх нас,
полеглих в нерівному бою,
За світле, щасливе і вічне буття
Вкраїна зродиться — і буде життя!
Вірш було написано 28–29 листопада 2004-го і підписано — «Громадянка України»...
Ні, герої не вмирають, вони завжди живуть у душі народу і в слушний час простягають руку, надихають на чин.
4
Переглядів: 547
© 2008 Hurtom.com «Українське гніздечко»
