Що таке сучасна Україна?
Незважаючи на вкорінений у сучасну дійсність плюралізм, у суспільстві насправді панує одноголосся щодо оцінки ситуації в країні: ніхто не вдоволений реальним станом справ. При цьому усі мають рацію, аргументуючи свою позицію.
Влада не вдоволена спадком, що його залишила опозиція у вигляді галопуючої інфляції, високих цін на нафту та нафтопродукти, дисбалансом у розрахунках за російський газ тощо.
Опозиція не вдоволена сучасною Україною, оскільки вона відсторонена у ній від реальної влади.
Мають підстави нарікати інтелігенти, котрі, як виявилося, живуть не у державі, а на території чи в зоні «культурного лиха», де основні культурні й духовні цінності мало чого насправді варті.
Годі щось казати про робітників, селян, підприємців чи пенсіонерів. Невдоволення їх переросло у хронічну хворобу, яка поступово трансформувалася у таке суспільне явище, як «відчуження народу від влади», тобто коли існування одних повністю не залежить від правління інших.
Щоправда, усе ж існує стратум, якого задовольняє існуючий стан справ. Це невелика, але досить заможна верства глитаїв та бариг, яких заведено називати олігархами.
Наведені «аргументи», якими пояснюється невдоволення значної частини населення реальною дійсністю, є типовими, а отже — свідчать про одне: влада, опозиція, суспільство загалом оцінюють ситуацію здебільшого з позицій сьогодення, не беручи до уваги глибинні діахронні та синхронні процеси, що відбуваються на рівні екзистенції української нації як головного гаранта державного суверенітету України.
Тим часом аналіз лише деяких статистичних показників свідчить, що в національному організмі відбуваються тектонічні зміни, викликані глобалізацією, наслідки від яких уже в недалекій перспективі відчуватимуть усі без винятку соціальні групи, а політичні і державні інститути змушені будуть на них адекватно реагувати.
Приміром, за даними Державного комітету статистики, торік у жовтні чисельність населення України скоротилася порівняно з вереснем майже на 22 тис. чоловік і на 1 листопада становила 46 424,2 тис. чоловік. Нагадаю, що, за даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного у грудні 2001 року, чисельність населення становила 48 415,5 тис. чоловік. Процес скорочення населення в Україні розпочався ще у 1992 році. Станом на 1 січня найбільшу цифру було зафіксовано 1993 року – 52,2 млн осіб. Потім відбувалося регулярне зниження цього показника, хоча темпи скорочення чисельности населення в різні періоди відрізнялися.
Якщо враховувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш ніж на 27% і становити близько 36 млн чоловік. У 2100 році кількість жителів скоротиться до 27 млн осіб, у 2150-му — до 20 млн і т. ін. Через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців.
Водночас нас поглинає міграція. За даними Світового банку, Україна посідає четверте місце у світі за кількістю прийнятих мігрантів. Якщо 2000 року в Україні проживало більш як 100 тис. мігрантів, то вже 2006 року ця цифра сягнула 149 тис. людей.
Якщо наведені показники ілюструють передусім серйозну демографічну кризу, що її переживає українська нація, то наступні — характеризують глибину її морального падіння.
За даними нового дослідження Всесвітньої організації охорони здоров’я, українська та ізраїльська молодь посіли перше та друге місця у світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей та молоді. У рамках дослідження науковці опитали понад 200 тис. учнів 5-го, 8-го та 10-го класів із 41 країни світу. За результатами отриманого матеріалу вчені склали список країн, починаючи тими, де явище підліткового алкоголізму набуло особливо загрозливого масштабу. Перше місце — за Україною, де 40 відсотків підлітків уживають алкогольні напої принаймні раз на місяць. На другому опинилися молоді ізраїльтяни з 28 відсотками любителів горілчаного. Далі у списку — Чехія. Російські школярі посіли 15-ту сходинку, а замикає список — Ісландія та Ірландія.
Ось такою є справжня дійсність, або «сучасна Україна».
Проте не можна помічати й іншу, теж дуже характерну тенденцію, яку за аналогією проілюструємо за допомогою статистичних показників.
Як свідчать результати нещодавнього соціологічного дослідження Центру Разумкова, кількість громадян України, які вважають своєю рідною мовою російську, торік зменшилася. Так, за даними Центру, кількість людей, які вважають рідною мовою українську, не змінилася і становить майже 52%. Кількість тих, хто визнає рідною російську мову, зменшилася з 30,7% у 2006 році до 25,7% — у 2007-му.
Майже 40% громадян вважають, що єдиною державною і офіційною мовою в Україні має бути українська мова. 31,4% респондентів переконані, що такий статус повинні мати як українська, так і російська мови.
Серед етнічних українців 43,1% вважають, що в майбутньому в Україні переважатиме українська національна культурна традиція. І лише 21% опитаних висловлюють думку, що в різних регіонах переважають різні культурні традиції, хоч при цьому 18,7% віддають перевагу загальноєвропейській традиції.
Якщо пристати на думку тих, хто стверджує, що саме мова і традиція є одними із вагомих чинників формування національної ідентичности та свідомости, то можна припустити, що не за горами — нова хвиля українського націоналізму, яка завжди накочується в момент існування найбільшої небезпеки для нації.
Чи готова сучасна Україна осягнути доленосність та життєву силу «нового» націоналізму?
Тут ми переходимо до інших розділів нашого викладу, які прямо стосуються українського націоналізму зокрема.
Націоналізм у сучасній Україні
Організовані форми українського націоналістичного руху дуже часто тлумачать як історичне явище, характерне для першої половини минулого сторіччя. Це пояснюється насамперед тим, що у сучасній Україні організований націоналістичний рух поки що не здобув відчутних політичних успіхів: у парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за потрібне проводити націоналістичну політику. Обидвох українських президентів характеризувало васальне ставлення до Росії і нездатність належно обстоювати національні інтереси.
Проте останнім часом спостерігається намагання частини впливового українського політикуму, який ніколи не ідентифікував себе з організованим націоналістичним рухом, узяти на озброєння окремі ідеологічні й політичні постулати націоналізму.
Першим так званим українським націоналістом став Президент України Леонід Кравчук. Правда, його заява, що президентом незалежної держави має бути націоналіст, віддзеркалювала бажане і аж ніяк не ілюструвала дійсність.
У 1999 році несподівано «українським націоналістом» став кандидат у Президенти України соціал-демократ Євген Марчук. Стрижнем його передвиборчих виступів було твердження про необхідність єдности нації як запоруки подолання соціально-економічної кризи. При цьому генерал Марчук позитивно висловлювався про героїчне минуле ОУН та УПА.
Від того часу інтерес до українського націоналізму не згасає. Яскравий приклад — парламентські й президентські вибори. «Переконаний соціал-демократ» Віктор Медведчук несподівано почав шукати «націоналістів» у своїй родині. Про «поміркований націоналізм» каже Володимир Литвин, «прагматичний» — Леонід Кучма, «економічний» – Анатолій Кінах. «Радикальними націоналістами» стали Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Принаймні так їх здебільшого розуміють на Сході та Півдні України, а також у сучасній Росії.
У зв’язку з цим категорично можна твердити: націоналістична фразеологія окремих представників колишньої і нинішньої правлячої верхівки не є результатом їхніх ідеологічних переконань. Звернення до «націоналізму» — радше результат усвідомлення нових геополітичних, економічних і політичних реалій. У сучасному світі, де політична і економічна конкуренція спроможна відкинути будь-яку державу на маргінеси цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, може вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи. Це розуміють у світі. Це тільки починають розуміти в Україні.
Здобутки націоналізму
І все ж націоналізм може запакувати до свого багажу окремі здобутки, які мають велике значення для утвердження української державности. Якщо підсумувати досягнення націоналістичного руху впродовж минулого і початку нинішнього сторіччя, то передусім треба відзначити кілька принципових моментів.
Саме націоналізм зумовив домінування ідеї незалежности України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне, він покінчив із комплексом національної меншовартости в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежности України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій «оновленого Союзу». У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежности України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.
Вагомим досягненням націоналістичного руху стала легітимація самої ідеї української державности. Не секрет, що після Акту проголошення Незалежности виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року, або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав’юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки на вигнанні, що фактично легітимувало українську владу як спадкоємицю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся «перший президент України Михайло Грушевський», а свято Соборности — об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою — перетворилося у державне.
В останні роки український націоналізм став могутнім чинником національної самоідентифікації. Так, незважаючи на соціальні негаразди, політичні та релігійні симпатії, радянське минуле і антиукраїнську політику влади в окремих регіонах, абсолютна більшість громадян, майже 80% загальної чисельности населення України, під час останнього Всеукраїнського перепису заявили, що вважають себе українцями.
Це свідчить про те, що в незалежній Україні націоналістичний чинник із сили, що у минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.
Націоналізм не лише став чинником необхідности відновлення історичної справедливости стосовно до різних етапів національно-визвольного руху, а й спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація – перипетії щодо відзначення 60-ї річниці так званої Волинської трагедії; суспільна дискусія відносно державного визнання ОУН і УПА; боротьба за відновлення історичної правди стосовно українських жертв Бабиного Яру; врешті – визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом української нації.
Дуже часто і справедливо акцентують на «надпартійності» націоналізму як ідейного руху. Іншими словами, націоналізм постає як інтегруючий світогляд нації, а не окремої групи, класу чи партії. В сучасних умовах це означає, що відбулася демонополізація націоналістичної ідеології. Український націоналізм виходить на великі обшири, які не знають партійних кордонів, він не завжди визнає історичну тяглість, тобто його адептами перестали бути націоналісти, причетні до традиційних націоналістичних структур.
Проблеми і завдання націоналістичного руху
Дискусія, що нині ведеться з приводу місця і ролі «правого руху», показує, що принаймні амбіцій націоналістам не бракує. З цього приводу вважаю за потрібне висловити кілька думок.
У статті «Про необхідність українського націоналізму в Україні» відомий публіцист Сергій Грабовський закидає сучасним націоналістам, що вони надміру захопилися «ритуальною» практикою, сконцентрувалися на героїчному минулому, зокрема що стосується боротьби ОУН і УПА. А це, мовляв, робить націоналізм неактуальним.
Таке твердження правильним є лише на перший погляд. Річ у тім, що історичне минуле націоналістичного руху вже давно стало чинником сучасної української політики. Яскравим підтвердженням цього стали події у 2003 році довкола відзначень 60-ї річниці так званої Волинської трагедії. Тоді президент Леонід Кучма, уражений бацилою меншовартости й запобіганням перед поляками, мав намір просити вибачення у польського президента Кваснєвського за події на Волині у 1943 році, коли власне ОУН вела національно-визвольну боротьбу проти польських окупантів. Очевидно, що таке «вибачення» стало б великою національною поразкою українського народу, засвідчило б його неповноцінність і нездатність захистити свою історичну правду. Лише протести українських націоналістів у Києві та на Волині, широка роз’яснювальна робота, що її вони тоді провели, дала можливість ухвалити у Верховній Раді зважене рішення з цього болючого для двох народів питання. Крім українських націоналістів, більше ніхто не спромігся стати на захист чести української нації.
Врешті, як зазначалося, боротьба за державне визнання ОУН і УПА – це також складник сучасної політики, де історичне минуле — лише ґрунт для реалізації програмних гасел українського націоналістичного руху.
На наш погляд, проблема не в тому, що сучасні націоналісти надмірно захопилися власною історією чи «гуманітарною проблематикою». Проблема полягає у неспроможності їх ефективно творити те, що вже нові покоління назвуть історією.
У цьому контексті доволі слушні думки висловлені у статті Андрія Ільєнка «Нотатки про український правий рух». Основну з причин «усіх бід» націоналістів, або ж, за його визначенням, українських правих, він вбачає у нездатності їх вийти із «силового поля» націонал-демократів та ідеології лібералізму, яку ті останнім часом намагаються взяти на своє озброєння. Іншими словами, він бачить вихід — «у кінці тунелю», коли націоналізм стане самостійним чинником у сучасній українській політиці. Із таким твердженням важко не погодитися. Набагато важче реалізувати цю мету. Але це треба зробити, оскільки націонал-демократичний рух переживає кризу, натомість суспільство «вагітне» націоналізмом.
Українські націоналісти мають навчитися давати чіткі відповіді на виклики сучасности. Вони повинні розпрощатися не лише із помаранчевим лібералізмом націонал-демократів, а й з усіма «хворобами», що їм притаманні, зокрема нездатністю об’єднуватися, йти на «гнилі» компроміси з ворогами, жертвувати ідеологічними принципами заради політичної кон’юнктури тощо.
Починати слід з мети та завдань націоналістичного руху, точніше — модернізації їх, адаптації до нових реалій сучасної України.
Із викладеного випливає необхідність сформулювати першочергову мету українського націоналістичного руху. Такою б могла стати ідея України як держави, де у всіх сферах суспільного життя домінуватимуть українці та питомі для української нації духовні й моральні цінності.
Отже, першочергове завдання нашого руху — об’єднати людей, для яких влада Української нації в Українській державі — альфа і омега їхнього життя, а боротьба за реалізацію національної ідеї — суть їхньої політичної тактики і стратегії. Для цього потрібно повернути у суспільство, насамперед у вітчизняний політикум, високу ідейність, світоглядну й ідеологічну принциповість, справжню людську мораль і християнські цінності, а отже — віру в Українську Самостійну Соборну Державу як суб’єкта, а не об’єкта міжнародної політики.
Спробуймо окреслити основні завдання сучасного українського націоналізму.
По-перше, націоналізм неможливий без відродження і плекання національної свідомости, відчуття історичної приналежности до рідної землі, мови, традицій, національної чести і самоповаги.
По-друге, націоналізм має практикувати дієву активність. Не може бути так, щоб там, де принижуються честь і гідність українця, паплюжилися українська мова, традиції, історія, не було адекватної постави української сили.
По-третє, націоналізм має бути зорієнтований на «власні сили» й не може мати нічого спільного із намаганнями деяких політиків «запозичити» чужинські моделі розвитку України. Лише віра у свій народ, його геній і призначеність, надає сили, оптимізму, динамізує розв’язання складних економічних і соціальних проблем.
По-четверте, націоналізм повинен наголошувати на культі «сильної» особистости — людини, яка власний розвиток пов’язує із процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм має утверджувати суспільно важливі цінності, які ушляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.
По-п’яте, націоналізм має віднайти в Україні самодостатню соціальну базу, кістяк якої складе молоде покоління, не збаламучене лібералізмом. «Свою» соціальну базу можна сформувати лише перманентною активністю у політичних процесах, зокрема виборчих кампаніях. Тільки так в Україні може з’явитися соціальна верства, яка не лише підтримуватиме націоналістичний рух на різноманітних виборчих перегонах, а й створить для нього відповідну економічну базу. Наївними видаються ті «прихильники націоналізму», які вважають, що можна сформувати впливовий націоналістичний рух, відмовляючи при цьому йому у праві брати самостійну участь у виборчих кампаніях, оскільки, як вони твердять, це може зашкодити так званій «українській справі». Українській справі насправді шкодить політичний сервілізм, безамбіційність, страх перед неминучістю боротьби, комплекс національної неповноцінности й меншовартости.
По-шосте, важливим складником ідеології сучасного націоналізму має стати ідея національної і соціальної справедливости як взаємозалежних понять. При цьому треба зазначити, що принципи національної і соціальної справедливости мають застосовуватися стосовно як тих українців, що проживають в Україні, так і тих, хто живе поза її межами, зокрема на етнічних українських землях.
По-сьоме, націоналізм не повинен уникати питань, пов’язаних із демографічними та міграційними деформаціями як викликами глобалізації, а тому має сказати своє слово у питанні «раси». У зв’язку з цим видається доцільним пристати на думку сучасного теоретика націоналізму Анатолія Свідзинського, який закликає дивитися на расу під кутом зору первинного значення слова «раса», що означало «порода» і являло собою передусім сплав фізичного і духовного здоров’я, зумовленого дотриманням давніх розумних і корисних культурних традицій, які плекалися в народі упродовж віків. Саме таку «расу» відзначав в українців Євген Маланюк, коли протиставляв їхню поведінку в екстремальних умовах табору для полонених поведінці захланних російських «аристократів», які швидко втрачали людську гідність у таких таборах.
Останнім часом стало модним пророкувати політичну смерть націоналізму. «Похорони» робили не один раз, але кожного разу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, і України зокрема, показує, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі. І це не випадково, адже націоналізм примушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет від внутрішніх і зовнішніх загроз. Головне – віднайти суголосні часові форми його реалізації. І хто першим збагне логіку й ритм часу — той «осідлає коня». І навпаки — будь-яке тупцювання на місці прирікає усіх, навіть «канонічних», націоналістів, на поразку. Націоналізм не буває неактуальним, і це найголовніший урок для сучасного покоління його адептів
Незважаючи на вкорінений у сучасну дійсність плюралізм, у суспільстві насправді панує одноголосся щодо оцінки ситуації в країні: ніхто не вдоволений реальним станом справ. При цьому усі мають рацію, аргументуючи свою позицію.
Влада не вдоволена спадком, що його залишила опозиція у вигляді галопуючої інфляції, високих цін на нафту та нафтопродукти, дисбалансом у розрахунках за російський газ тощо.
Опозиція не вдоволена сучасною Україною, оскільки вона відсторонена у ній від реальної влади.
Мають підстави нарікати інтелігенти, котрі, як виявилося, живуть не у державі, а на території чи в зоні «культурного лиха», де основні культурні й духовні цінності мало чого насправді варті.
Годі щось казати про робітників, селян, підприємців чи пенсіонерів. Невдоволення їх переросло у хронічну хворобу, яка поступово трансформувалася у таке суспільне явище, як «відчуження народу від влади», тобто коли існування одних повністю не залежить від правління інших.
Щоправда, усе ж існує стратум, якого задовольняє існуючий стан справ. Це невелика, але досить заможна верства глитаїв та бариг, яких заведено називати олігархами.
Наведені «аргументи», якими пояснюється невдоволення значної частини населення реальною дійсністю, є типовими, а отже — свідчать про одне: влада, опозиція, суспільство загалом оцінюють ситуацію здебільшого з позицій сьогодення, не беручи до уваги глибинні діахронні та синхронні процеси, що відбуваються на рівні екзистенції української нації як головного гаранта державного суверенітету України.
Тим часом аналіз лише деяких статистичних показників свідчить, що в національному організмі відбуваються тектонічні зміни, викликані глобалізацією, наслідки від яких уже в недалекій перспективі відчуватимуть усі без винятку соціальні групи, а політичні і державні інститути змушені будуть на них адекватно реагувати.
Приміром, за даними Державного комітету статистики, торік у жовтні чисельність населення України скоротилася порівняно з вереснем майже на 22 тис. чоловік і на 1 листопада становила 46 424,2 тис. чоловік. Нагадаю, що, за даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного у грудні 2001 року, чисельність населення становила 48 415,5 тис. чоловік. Процес скорочення населення в Україні розпочався ще у 1992 році. Станом на 1 січня найбільшу цифру було зафіксовано 1993 року – 52,2 млн осіб. Потім відбувалося регулярне зниження цього показника, хоча темпи скорочення чисельности населення в різні періоди відрізнялися.
Якщо враховувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш ніж на 27% і становити близько 36 млн чоловік. У 2100 році кількість жителів скоротиться до 27 млн осіб, у 2150-му — до 20 млн і т. ін. Через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців.
Водночас нас поглинає міграція. За даними Світового банку, Україна посідає четверте місце у світі за кількістю прийнятих мігрантів. Якщо 2000 року в Україні проживало більш як 100 тис. мігрантів, то вже 2006 року ця цифра сягнула 149 тис. людей.
Якщо наведені показники ілюструють передусім серйозну демографічну кризу, що її переживає українська нація, то наступні — характеризують глибину її морального падіння.
За даними нового дослідження Всесвітньої організації охорони здоров’я, українська та ізраїльська молодь посіли перше та друге місця у світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей та молоді. У рамках дослідження науковці опитали понад 200 тис. учнів 5-го, 8-го та 10-го класів із 41 країни світу. За результатами отриманого матеріалу вчені склали список країн, починаючи тими, де явище підліткового алкоголізму набуло особливо загрозливого масштабу. Перше місце — за Україною, де 40 відсотків підлітків уживають алкогольні напої принаймні раз на місяць. На другому опинилися молоді ізраїльтяни з 28 відсотками любителів горілчаного. Далі у списку — Чехія. Російські школярі посіли 15-ту сходинку, а замикає список — Ісландія та Ірландія.
Ось такою є справжня дійсність, або «сучасна Україна».
Проте не можна помічати й іншу, теж дуже характерну тенденцію, яку за аналогією проілюструємо за допомогою статистичних показників.
Як свідчать результати нещодавнього соціологічного дослідження Центру Разумкова, кількість громадян України, які вважають своєю рідною мовою російську, торік зменшилася. Так, за даними Центру, кількість людей, які вважають рідною мовою українську, не змінилася і становить майже 52%. Кількість тих, хто визнає рідною російську мову, зменшилася з 30,7% у 2006 році до 25,7% — у 2007-му.
Майже 40% громадян вважають, що єдиною державною і офіційною мовою в Україні має бути українська мова. 31,4% респондентів переконані, що такий статус повинні мати як українська, так і російська мови.
Серед етнічних українців 43,1% вважають, що в майбутньому в Україні переважатиме українська національна культурна традиція. І лише 21% опитаних висловлюють думку, що в різних регіонах переважають різні культурні традиції, хоч при цьому 18,7% віддають перевагу загальноєвропейській традиції.
Якщо пристати на думку тих, хто стверджує, що саме мова і традиція є одними із вагомих чинників формування національної ідентичности та свідомости, то можна припустити, що не за горами — нова хвиля українського націоналізму, яка завжди накочується в момент існування найбільшої небезпеки для нації.
Чи готова сучасна Україна осягнути доленосність та життєву силу «нового» націоналізму?
Тут ми переходимо до інших розділів нашого викладу, які прямо стосуються українського націоналізму зокрема.
Націоналізм у сучасній Україні
Організовані форми українського націоналістичного руху дуже часто тлумачать як історичне явище, характерне для першої половини минулого сторіччя. Це пояснюється насамперед тим, що у сучасній Україні організований націоналістичний рух поки що не здобув відчутних політичних успіхів: у парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за потрібне проводити націоналістичну політику. Обидвох українських президентів характеризувало васальне ставлення до Росії і нездатність належно обстоювати національні інтереси.
Проте останнім часом спостерігається намагання частини впливового українського політикуму, який ніколи не ідентифікував себе з організованим націоналістичним рухом, узяти на озброєння окремі ідеологічні й політичні постулати націоналізму.
Першим так званим українським націоналістом став Президент України Леонід Кравчук. Правда, його заява, що президентом незалежної держави має бути націоналіст, віддзеркалювала бажане і аж ніяк не ілюструвала дійсність.
У 1999 році несподівано «українським націоналістом» став кандидат у Президенти України соціал-демократ Євген Марчук. Стрижнем його передвиборчих виступів було твердження про необхідність єдности нації як запоруки подолання соціально-економічної кризи. При цьому генерал Марчук позитивно висловлювався про героїчне минуле ОУН та УПА.
Від того часу інтерес до українського націоналізму не згасає. Яскравий приклад — парламентські й президентські вибори. «Переконаний соціал-демократ» Віктор Медведчук несподівано почав шукати «націоналістів» у своїй родині. Про «поміркований націоналізм» каже Володимир Литвин, «прагматичний» — Леонід Кучма, «економічний» – Анатолій Кінах. «Радикальними націоналістами» стали Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Принаймні так їх здебільшого розуміють на Сході та Півдні України, а також у сучасній Росії.
У зв’язку з цим категорично можна твердити: націоналістична фразеологія окремих представників колишньої і нинішньої правлячої верхівки не є результатом їхніх ідеологічних переконань. Звернення до «націоналізму» — радше результат усвідомлення нових геополітичних, економічних і політичних реалій. У сучасному світі, де політична і економічна конкуренція спроможна відкинути будь-яку державу на маргінеси цивілізації, лише націоналізм, як опертя на власні сили, може вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи. Це розуміють у світі. Це тільки починають розуміти в Україні.
Здобутки націоналізму
І все ж націоналізм може запакувати до свого багажу окремі здобутки, які мають велике значення для утвердження української державности. Якщо підсумувати досягнення націоналістичного руху впродовж минулого і початку нинішнього сторіччя, то передусім треба відзначити кілька принципових моментів.
Саме націоналізм зумовив домінування ідеї незалежности України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне, він покінчив із комплексом національної меншовартости в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежности України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій «оновленого Союзу». У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежности України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.
Вагомим досягненням націоналістичного руху стала легітимація самої ідеї української державности. Не секрет, що після Акту проголошення Незалежности виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року, або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав’юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки на вигнанні, що фактично легітимувало українську владу як спадкоємицю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся «перший президент України Михайло Грушевський», а свято Соборности — об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою — перетворилося у державне.
В останні роки український націоналізм став могутнім чинником національної самоідентифікації. Так, незважаючи на соціальні негаразди, політичні та релігійні симпатії, радянське минуле і антиукраїнську політику влади в окремих регіонах, абсолютна більшість громадян, майже 80% загальної чисельности населення України, під час останнього Всеукраїнського перепису заявили, що вважають себе українцями.
Це свідчить про те, що в незалежній Україні націоналістичний чинник із сили, що у минулому вела народ до незалежности, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.
Націоналізм не лише став чинником необхідности відновлення історичної справедливости стосовно до різних етапів національно-визвольного руху, а й спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація – перипетії щодо відзначення 60-ї річниці так званої Волинської трагедії; суспільна дискусія відносно державного визнання ОУН і УПА; боротьба за відновлення історичної правди стосовно українських жертв Бабиного Яру; врешті – визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом української нації.
Дуже часто і справедливо акцентують на «надпартійності» націоналізму як ідейного руху. Іншими словами, націоналізм постає як інтегруючий світогляд нації, а не окремої групи, класу чи партії. В сучасних умовах це означає, що відбулася демонополізація націоналістичної ідеології. Український націоналізм виходить на великі обшири, які не знають партійних кордонів, він не завжди визнає історичну тяглість, тобто його адептами перестали бути націоналісти, причетні до традиційних націоналістичних структур.
Проблеми і завдання націоналістичного руху
Дискусія, що нині ведеться з приводу місця і ролі «правого руху», показує, що принаймні амбіцій націоналістам не бракує. З цього приводу вважаю за потрібне висловити кілька думок.
У статті «Про необхідність українського націоналізму в Україні» відомий публіцист Сергій Грабовський закидає сучасним націоналістам, що вони надміру захопилися «ритуальною» практикою, сконцентрувалися на героїчному минулому, зокрема що стосується боротьби ОУН і УПА. А це, мовляв, робить націоналізм неактуальним.
Таке твердження правильним є лише на перший погляд. Річ у тім, що історичне минуле націоналістичного руху вже давно стало чинником сучасної української політики. Яскравим підтвердженням цього стали події у 2003 році довкола відзначень 60-ї річниці так званої Волинської трагедії. Тоді президент Леонід Кучма, уражений бацилою меншовартости й запобіганням перед поляками, мав намір просити вибачення у польського президента Кваснєвського за події на Волині у 1943 році, коли власне ОУН вела національно-визвольну боротьбу проти польських окупантів. Очевидно, що таке «вибачення» стало б великою національною поразкою українського народу, засвідчило б його неповноцінність і нездатність захистити свою історичну правду. Лише протести українських націоналістів у Києві та на Волині, широка роз’яснювальна робота, що її вони тоді провели, дала можливість ухвалити у Верховній Раді зважене рішення з цього болючого для двох народів питання. Крім українських націоналістів, більше ніхто не спромігся стати на захист чести української нації.
Врешті, як зазначалося, боротьба за державне визнання ОУН і УПА – це також складник сучасної політики, де історичне минуле — лише ґрунт для реалізації програмних гасел українського націоналістичного руху.
На наш погляд, проблема не в тому, що сучасні націоналісти надмірно захопилися власною історією чи «гуманітарною проблематикою». Проблема полягає у неспроможності їх ефективно творити те, що вже нові покоління назвуть історією.
У цьому контексті доволі слушні думки висловлені у статті Андрія Ільєнка «Нотатки про український правий рух». Основну з причин «усіх бід» націоналістів, або ж, за його визначенням, українських правих, він вбачає у нездатності їх вийти із «силового поля» націонал-демократів та ідеології лібералізму, яку ті останнім часом намагаються взяти на своє озброєння. Іншими словами, він бачить вихід — «у кінці тунелю», коли націоналізм стане самостійним чинником у сучасній українській політиці. Із таким твердженням важко не погодитися. Набагато важче реалізувати цю мету. Але це треба зробити, оскільки націонал-демократичний рух переживає кризу, натомість суспільство «вагітне» націоналізмом.
Українські націоналісти мають навчитися давати чіткі відповіді на виклики сучасности. Вони повинні розпрощатися не лише із помаранчевим лібералізмом націонал-демократів, а й з усіма «хворобами», що їм притаманні, зокрема нездатністю об’єднуватися, йти на «гнилі» компроміси з ворогами, жертвувати ідеологічними принципами заради політичної кон’юнктури тощо.
Починати слід з мети та завдань націоналістичного руху, точніше — модернізації їх, адаптації до нових реалій сучасної України.
Із викладеного випливає необхідність сформулювати першочергову мету українського націоналістичного руху. Такою б могла стати ідея України як держави, де у всіх сферах суспільного життя домінуватимуть українці та питомі для української нації духовні й моральні цінності.
Отже, першочергове завдання нашого руху — об’єднати людей, для яких влада Української нації в Українській державі — альфа і омега їхнього життя, а боротьба за реалізацію національної ідеї — суть їхньої політичної тактики і стратегії. Для цього потрібно повернути у суспільство, насамперед у вітчизняний політикум, високу ідейність, світоглядну й ідеологічну принциповість, справжню людську мораль і християнські цінності, а отже — віру в Українську Самостійну Соборну Державу як суб’єкта, а не об’єкта міжнародної політики.
Спробуймо окреслити основні завдання сучасного українського націоналізму.
По-перше, націоналізм неможливий без відродження і плекання національної свідомости, відчуття історичної приналежности до рідної землі, мови, традицій, національної чести і самоповаги.
По-друге, націоналізм має практикувати дієву активність. Не може бути так, щоб там, де принижуються честь і гідність українця, паплюжилися українська мова, традиції, історія, не було адекватної постави української сили.
По-третє, націоналізм має бути зорієнтований на «власні сили» й не може мати нічого спільного із намаганнями деяких політиків «запозичити» чужинські моделі розвитку України. Лише віра у свій народ, його геній і призначеність, надає сили, оптимізму, динамізує розв’язання складних економічних і соціальних проблем.
По-четверте, націоналізм повинен наголошувати на культі «сильної» особистости — людини, яка власний розвиток пов’язує із процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм має утверджувати суспільно важливі цінності, які ушляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.
По-п’яте, націоналізм має віднайти в Україні самодостатню соціальну базу, кістяк якої складе молоде покоління, не збаламучене лібералізмом. «Свою» соціальну базу можна сформувати лише перманентною активністю у політичних процесах, зокрема виборчих кампаніях. Тільки так в Україні може з’явитися соціальна верства, яка не лише підтримуватиме націоналістичний рух на різноманітних виборчих перегонах, а й створить для нього відповідну економічну базу. Наївними видаються ті «прихильники націоналізму», які вважають, що можна сформувати впливовий націоналістичний рух, відмовляючи при цьому йому у праві брати самостійну участь у виборчих кампаніях, оскільки, як вони твердять, це може зашкодити так званій «українській справі». Українській справі насправді шкодить політичний сервілізм, безамбіційність, страх перед неминучістю боротьби, комплекс національної неповноцінности й меншовартости.
По-шосте, важливим складником ідеології сучасного націоналізму має стати ідея національної і соціальної справедливости як взаємозалежних понять. При цьому треба зазначити, що принципи національної і соціальної справедливости мають застосовуватися стосовно як тих українців, що проживають в Україні, так і тих, хто живе поза її межами, зокрема на етнічних українських землях.
По-сьоме, націоналізм не повинен уникати питань, пов’язаних із демографічними та міграційними деформаціями як викликами глобалізації, а тому має сказати своє слово у питанні «раси». У зв’язку з цим видається доцільним пристати на думку сучасного теоретика націоналізму Анатолія Свідзинського, який закликає дивитися на расу під кутом зору первинного значення слова «раса», що означало «порода» і являло собою передусім сплав фізичного і духовного здоров’я, зумовленого дотриманням давніх розумних і корисних культурних традицій, які плекалися в народі упродовж віків. Саме таку «расу» відзначав в українців Євген Маланюк, коли протиставляв їхню поведінку в екстремальних умовах табору для полонених поведінці захланних російських «аристократів», які швидко втрачали людську гідність у таких таборах.
Останнім часом стало модним пророкувати політичну смерть націоналізму. «Похорони» робили не один раз, але кожного разу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, і України зокрема, показує, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі. І це не випадково, адже націоналізм примушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет від внутрішніх і зовнішніх загроз. Головне – віднайти суголосні часові форми його реалізації. І хто першим збагне логіку й ритм часу — той «осідлає коня». І навпаки — будь-яке тупцювання на місці прирікає усіх, навіть «канонічних», націоналістів, на поразку. Націоналізм не буває неактуальним, і це найголовніший урок для сучасного покоління його адептів
1
Переглядів: 234
відповідь