Чому ми святкуємо 9 травня? (частина 2) ↓

23 серпня 1939 року між СРиСРи та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західноукраїнські землі) мали бути передані СРСР.
Цей пакт став початком Другої світової війни. Дві загарбницькі держави вирішили поділити Європу. Уже через тиждень 1 вересня 1939 р. німецькі війська напали на Польщу.
Таким чином, більшовики стали причиною початку цієї війни. Чомусь від 1933 до 1939 р. Гітлер не починав такої війни. Але тільки залучившись підтримкою імперії зла, лише тоді почав повну реалізацію своїх планів. Якби Сталін не дав указівку підписати цей протокол, то, можливо, війни і не було б, або вона б не набула таких розмірів.
Проблема в тому, що Сталін був настільки зайнятим чисткою усередині держави, що забув про зовнішню політику. Після переділу Польщі дві імперії дійшли спільного кордону. Лише дурень міг не зрозуміти, що дві сусідні імперії не можуть мирно співіснувати.
17 вересня 1939 р., коли головні сили польської армії були розбиті, червоні війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусі. Більшовики, як і німці, були загарбниками, але хитрішими. Вони економили сили і чекали, поки основну роботу у Польщі зробить Гітлер. І лише тоді почали діяти. Виникає запитання: чому ці самі червоні загарбники через нещасні 5-6 років стали називатися визволителями?
Відповідь проста. Більшовики назвали свої дії 1939-1940 рр. “визвольною місією” для захисту “єдинокровних братів” – українців та білорусів від нацистського поневолення. Насправді ж СРСР реалізував на ділі пакт Ріббентропа-Молотова, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у переділ світу. Більшовикам було наплювати на українців – просто вони бажали розширити свої володіння.
Чомусь я вважаю, що краще б “визволителі” не приходили на західноукраїнські землі. Принаймні українці, які до цього часу жили під Польщею, не зазнавали двох голодоморів.
28 червня 1940 р. південна група військ кривавої армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на території Бессарабії та Буковини. Пізніше Жуков став героєм.


28 червня 1940 р. було приєднано Чернівецьку область і передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.
У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. В результаті від України відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило більше 41-6 млн. чол., а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.
З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто змін в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяють два етапи:
- до весни 1940 р., коли режим хоча б зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;
- з весни 1940 р., коли відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.
Зустріли підтримку:
- ліквідація польського держапарату;
- конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);
- українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських: Львівський університет перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо).
- розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.
Викликали невдоволення:
- заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;
- насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);
- тиск на церкву (як Греко-католицьку, так і Православну);
- розгром політичних партій і громадських об'єднань;
- масові репресії.
Коротше кажучи, спершу більшовики, вибачте, просто прикривали свій “зад”, щоб не здаватися занадто жорстокими. Абсолютна підступність – одна з рис ментальності москалів. Вони надто добре вміють усі свої злочини ретельно приховувати. Завдяки цьому більшовики завжди виходили сухими з води, і тому змогли стали “героями”. Німці цього не вміють, і тому вони стали “загарбниками”.
Але не встиг рак на горі свиснути, як більшовики показали своє справжнє обличчя. Репресії розпочалися практично відразу після захоплення краю червоною армією, але спочатку вони торкнулися переважно поляків – депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.
Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною дієздатною силою Опору залишилась Організація Українських Націоналістів - ОУН.
Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії (хтось із вас сумнівався у цьому?):
- в Сибір і Казахстан було депортовано 400 тис. українців;
- десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями;
- люди переслідувалися без суду і слідства; з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.
З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні за політичними ознаками було репресовано і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед депортованих сягала 16 %.
У той же час Німеччина готувалася розгромити червону імперію зла.
Серед гітлерівської верхівки, яка готувалася до війни з СРСР. було кілька поглядів щодо долі України: після розгрому СРСР і повалення більшовицького режиму залишити залежну від Німеччини Росію, до складу якої входили б Україна, Білорусь та інші території: сприяти утворенню автономної української держави, виходячи з тактичних міркувань та інтересів Німеччини (А. Розенберг); перетворити Україну на німецьку колонію і використовувати її як джерело сировини, трудових ресурсів. родючих земель (А. Гітлер).
У листопаді 1940 р. управління расової політики Третього Рейху затвердило документ, яким було чітко визначено мету і методи діяльності майбутньої окупаційної влади на захопленій гітлерівцями території України. «На сході, - йшлося в ньому, - ми повинні проводити політику, спрямовану на виділення окремих народностей, тобто поряд з поляками і євреями, виділяти українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів. Я сподіваюся, - писав автор цього документа, - що поняття «єврей» назавжди зникне з пам'яті людей. Трохи згодом ми матимемо змогу стерти з лиця землі українців, гуралів і лемків».
Дякувати німцям, що вони все-таки лояльніші за москалів і визнали українців за народ. Дехто і зараз не хоче цього визнавати.
Для здійснення окупаційної політики був розроблений спеціальний план «Ост» («Схід»).
Розгортання і наступ німецьких військ на СРСР здійснювали за планом «Барбаросса». який базувався на ідеї «блискавичної» війни. Він передбачав зосередження німецьких військ та їх союзників у трьох армійських угрупованнях: група армій «Північ» здійснювала наступ у Прибалтиці з виходом до Ленінграда; група армій «Центр» фланговими ударами мала оточити більшовицькі війська в Білорусії і далі продовжувати наступ на Москву; група армій «Південь» здійснювала наступ па Україні.
Загалом для нападу на СРСР Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чоловік. Їм протистояло угруповання радянських військ – 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. осіб).
Як виявилося, щоб перемогти москальську імперію, цього виявилося замало, як і у 1812 році, оскільки німці і французи не врахували заядлість та підступність своїх ворогів.
На Україну було спрямовано наступ групи армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карпа фон Рундштедта. До складу цієї групи входило 57 дивізій і 13 бригад, що становило 36 % німецьких військ та їх союзників (румунів та угорців); їм протистояло угруповання кривавих військ Київського та Одеського військових округів.
Основний удар німецьких військ був спрямований у смузі Київського особливого військового округу. Хоча червоні війська мали перевагу на цьому напрямку в особовому складі в 1,6 рази, гарматах - 1,2, танках, середніх та важких, - 3,5, легких - 5 разів, літаках - 2,5 рази, протягом першого тижня війни вони зазнали значних втрат і змушені були відступати. Використовуючи прорахунки радянського командування і вищого керівництва, володіючи стратегічного ініціативою, німецькі війська швидко просувались до Києва. Спроби радянського командування контрударами зупинити наступ німецьких військ успіху не мали. У першій танковій битві (в районі Луцька, Рівного, Дубна, Бродів) радянські війська зазнали поразки, проте на тиждень затримали просування німецьких військ на Київ.
Поспішний відступ кривавої армії мав криваві наслідки для тисяч політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Не маючи змоги вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС знищив ув'язнених. Як вам це подобається? Як вам “визволителі”, які знищують своїх же людей?
Далі у всіх історіографічних джерелах описується сама вода. Казочки, байки про так звану “героїчність” так званої “червоної армії”. Цікаво те, що імперія зла вже давно розпалася, як сірниковий будиночок, а сучасні історіографічні джерела займаються уславленням невідомо кого. Мені дуже цікаво (дуже і дуже!), чому більше ніде у сучасних книжках не прославляється героїзм загарбників України, лише більшовиків, і при чому лише на початку 1940-х років. Парадоксально. Чому у книжках не прославляють тих же комуняків у 1918, 1933, 1937 роках? Ви гадаєте, що через 4 роки після 1937 року вони стали кращими? Сталін покаявся? Земля зійшла з орбіти?
Аж ніяк. Яскравий приклад – уже повоєнний голод 1947 року.
Повернемося до 1941 року. У липні-серпні розгорнулися вирішальні бої за Україну. 11 липня 1941 р. розпочалась героїчна оборона Києва (більшовики підірвали велику святиню та історичну пам’ятку Києва – Успенський собор Києво-Печерської лаври – що ж тут героїчного?), яка примусила ворога (а що, хіба більшовики наші друзі? Тоді я трамвай) усередині серпня припинити наступ у цьому напрямку. Відмовившись від лобової атаки, ворог (мене це слово дратує, у 1918 році німці допомогли військам УНР вигнати червоняків з України, їм за це дякувати треба. Тому далі писатиму “німці”) зумів на початку вересня обійти київське угруповання (Південно-Західний фронт) з флангів, створивши загрозу оточення. Єдиним способом евакуювати радянські війська від оточення було негайне залишення Києва. Але Сталін категорично заборонив це, що дало змогу німецьким військам оточити основні сили радянських військ в Україні. Лише 17 вересня Сталін дозволив залишити Київ, але було вже пізно, У полон потрапило 650 тис. москалів. Під Лохвицею загинув командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос.
Ви скажете, що не можна ганьбити червону армію, бо більшість у ній складали українці. Абсурд. А ви гадаєте, що більшовицьке москальське керівництво хотіло посилати своїх на м’ясо? Звичайно, холодне сталеве сталінське керівництво посилало на м’ясо українців, яких не шкода – це ж чудовий шанс їх позбутися (голодоморів та репресій було замало). Крім того, українські солдати брали участь і в Першій світовій війні, при чому як з австрійського боку, так і з москальського. Що з того? Ми ж не шануємо австрійську армію. Всім українцям, які загинули під час війни, вічна пам’ять. Якщо вже і святкувати 9 травня, то це свято не радості, а смутку, бо згадуємо пам’ять загиблих українців, а не якийсь там “подвиг” боротьби за відновлення “імперії зла”. До речі, чому ж ми не поминаємо так гучно українців, що загинули під час Першої світової, під час братовбивчої війни 1918-1920 рр., під час голодоморів та репресій?
Отож, долаючи безладдя, більшовики почали тікати. Вони застосували традиційну російську тактику «спаленої землі», що, на думку Сталіна, мало зробити нестерпним життя в тилу німців (життя кого, українців? У них і так було нестерпне життя). Відтак усі промислові підприємства-якими б могли скористатися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшних руйнувань під час відступу радянських військ, які висадили в повітря більше визначних споруд міста, ніж зруйнували німці під час наступу (красиво, правда?). У Донбасі відступаючі затопили майже всі шахти, було також зруйновано гігантський комплекс заводів навколо Дніпрельстану та 54 домни в республіці.
5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної (це вже не смішно) оборони міста 16 жовтня радянські війська залишили його. Евакуйовані частини було перекинуто до Севастополя, який знаходився у німецькому оточенні.
Ви не помітили, що у всіх книжках до 1939 року червоняки називаються “більшовиками” і “червоною армією” у негативному розумінні, а після 1939 року їх називають виключно “радянською армією” з нотками героїзму? Дотепно, але як би не ви їх не називали, москалі залишаються москалями і загарбниками. Покажіть хоча б один плюс, який вони зробили для України. Хоча б ОДИН!
Перемога під Києвом відкрила німцям шлях на Харків, Донбас, Крим. Лише ціною значних зусиль на середину жовтня вдалося зупинити наступ німецьких військ. А поразка їх під Москвою (грудень 1941 р.) повністю зірвала плани «блискавичної» війни.
На літо 1942 р. Гітлер розраховував розпочати нову наступальну операцію. Загалом на радянсько-німецькому фронті було зосереджено 217 дивізій і 17 бригад-більше, ніж перед початком війни. Головного удару ворог планував завдати на півдні, аби вийти на Волгу і Кавказ. До початку реалізації цих планів німці намагалися ліквідувати кримське угруповання радянських військ в районі Севастополя і на Керченському півострові, а також барвінківський виступ в районі Харкова. Здійсненню цих планів сприяли нові прорахунки радянського командування, зокрема Сталіна.
У травні 1942 р. криваві війська зазнали поразки на Керченському півострові. Розгромивши червоні війська на Керченському півострові, німці завдали удару по Севастополю, який після 250-денної оборони 4 липня 1942 р. змушений був припинити опір. Одночасно з подіями у Криму розгорнулись бої в районі Харкова, де більшовицькі війська намагалися оволодіти містом, але зазнали значних втрат.
Поразки радянських військ у Криму і під Харковом знекровили Південний напрям радянської оборони напередодні стратегічного наступу німців, що розпочався 28-30 червня 1942 р.
22 липня 1942 р. радянські війська залишили останній населений пункт на території УРСР. Україна на деякий час забула про старого доброго “дідуся Сталіна”.
Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України і встановили на ній «новий порядок». Окупаційна політика здійснювалась відповідно до плану «Ост», За цим планом Україна розглядалась як «лебенсраум» - життєвий простір для німецького народу.
Для порівняння, більшовики розглядали Україну як полігон для побудови соціалізму та хлібно-сировинну базу.
Народи, які населяли окуповані Німеччиною території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів.
Для порівняння цитата з попереднього розділу: “Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії.”
Інший приклад: “23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.”
Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8-9 млн. німецьких колоністів. Окупанти фактично ліквідували саме поняття «Україна», розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою «Трансністрія». Решта території відносилась до рейхскомісаріату «Україна».
Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.
У більшовиків були НКВС, ЧК, і всі керівники були прислані в Україну з Росії.
Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду.
Аналогічно до збиральної комісії у СРСР, яка грабувала селян, піддаючи їх голодній смерті.
В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених і мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян стали Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн. осіб молодого віку.
Аналогічно до Сибіру у більшовиків.
У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було відправлено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, 3 млн. голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозилось устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина і матеріали, навіть чорнозем та фруктові дерева.
Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір німцям (опиралися москалі, адже дух українців був зламаний після голодомору). У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба. А партизани, як відомо, усі були більшовиками. Усі ви чули, що партизани буцімто були добровольцями з великим ентузіазмом, які ішли на все заради батьківщини (цікаво, чиєї). Насправді усі партизанські загони отримували прямі вказівки з Москви. Крім того, у кожному загоні був представник НКВС, який слідкував за усіма діями членів загону і при потребі усував “ненадійних”. Ось така от брехлива пропаганда, на якій виросли наші з вами батьки і які прищеплюють нам цю брехню, щоб ми прищепили її нашим дітям і щоб ця москальська брехня передавалася віками.
Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. В Україні найбільш сприятливими для цих загонів були умови Волині й Полісся. Рух набрав організованого характеру у 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач, У русі Опору брали участь утікачі-військові, полонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.
У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія - УПА. Її головнокомандувачем став член проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині. Полісся та Галичини. Основні сили нараховували близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГ'ВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни поєднав боротьбу як за відновлення більшовицького пекла, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи наближали розв’язку. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.
Цікаво, чому простий народ між німецькими та більшовицькими загарбниками обрали останніх? Можливо тому, що більшовики усі свої пекельні плани тримали у таємниці і робилися святими перед народом, а німці діяли відкрито? Можливо. А може і тому, що народ сліпий.
Після розгрому гітлерівців у битві під Сталінградом почалося їх вигнання з України. Першим населеним пунктом, який захопили сталінці наприкінці грудня 1942 р., було село Півнівка Міловського району Луганської області.
Однак невдовзі стрімке просування сталінців було зупинено. В лютому 1943 р. німці завдали відчутних контрударів, і 5 березня вони знову взяли Харків, а 8 березня – Білгород. Утворився Курський виступ, так звана Курська дуга, де з квітня до липня 1943 р. панувало відносне затишшя. Обидві сторони готувалися до вирішальних боїв.
Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. Але перевага в живій силі і техніці сталінців визначила результат воєнних дій на користь кривавої армії".
У ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було захоплене новими окупантами.
У вересні-жовтні 1943 р. москалі окупували Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні центри Подніпров'я. Відступаючи, німці прагнули перетворити Лівобережжя на пустелю. Рейхскомісар України Е. Кох у розпорядженні представникам німецької адміністрації Лівобережжя вимагав знищувати все, що не можна було вивезти в тил (мабуть, від москалів навчилися).
Врешті-решт німці дійшли висновку, що зупинити більшовицьку пошесть на Лівобережжі неможливо. В умовах наростаючого наступу червоних військ було прийнято рішення про відведення армій за Дніпро.
Увесь жовтень червоне командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів. Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно у Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти (це при тому, що Сталін назвав Україну “так званою республікою”). Потужні сили радянських військ було зосереджено на Лютізькому плацдармі. Звідси почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму.
У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ захопити Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. столицю України Київ було загарбано. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя радянського союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени. Герої імперії зла. Герої для Сталіна, вороги для України.
Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих «піджаків» - неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, стали жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що у ставленні вищого радянського керівництва і військовою командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала у мстивість, прагнення примусити жителів республіки «спокутувати кров'ю» своє перебування в окупації. Це був один із проявів жорстокості війни, помноженої на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму. Слава Героям радянського союзу і тотального терору!!!
Пізньої осені 1943 р. криваві війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і підготували умови для подальшого наступу у глиб української території.
У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемога радянських військ в Україні дала союзникам можливість перейти в наступу Західній Європі.
Так пише книжка. Я сформулюю це трохи інакше.
У жовтні 1944 р. Україна була повністю захоплена більшовиками. Якщо у Європі розпочалося визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи, то Перемога червоних військ в Україні означала нові репресії, жахи та відновлення сталінського пекла, за яке так боролися “Герої”.
У 1944 р. відкрилася нова сторінка у боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців більшовики кинули з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока і кровопролитна боротьба, з боку УПА в ній брало участь близько 100 тис. чоловік, яких підтримувало оунівське підпілля.
УПА користувалася в Західній Україні значного підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей було заарештовано, вислано до Сибіру. Як і герої під Крутами (саме так, вони були справжніми героями і саме їх потрібно шанувати), так і герої УПА ішли на вірну смерть. Але їх це не зупинило. Слава спочилим воїнам! Ваш подвиг житиме вічно!!!
У 1943-1945 рр. розпочалася відбудова народного господарства України. У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні сили Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами, у країнах Центральної і Південно-Східної Європи. На цьому етапі кожен четвертий її солдат був жителем України (але це не означає, що вони вважали себе українцями – на той час в Україні більшість українців було знищено, залишилися самі знаєте хто).
Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України. А герої УПА – жодної.
З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття. але точних відомостей про людські втрати України немає.
Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік (згадайте, як у часи першої п’ятирічки Сталін фальсифікував статистику досягнень важкої промисловості, щоб зробити вигляд, ніби його план індустріалізації має успіх. То хіба можна довіряти Молотову?) У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 р. М. Хрущов називає цифру у 20 мільйонів жертв. Л. Бріжнів у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні у травні і 965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги назвав 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так населення Української РСР в 1940 р., за даними офіційної державної статистики, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р, в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чоловік. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. чол. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розміновування об'єктів і територій, пропало безвісти, зокрема у невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.
Страшні втрати у роки Другої світової війни не розголошувалися, бо колишньому радянському керівництву було невигідно показувати перед усім світом, що перемогу здобуто ціною величезних людських жертв і густо полито кров'ю народу. Крім того, офіційна влада замовчувала факт, що найбільших втрат у війні зазнав саме український народ, до якого Сталін не мав жодних симпатій.
Але що з того? Згадаймо сотні тисяч українців, що загинули під час громадянської війни 1918-1920 рр. Кажете, що на фронті загинуло 5,5 млн. українців? Стільки ж постраждало лише під час першого більшовицького голодомору 1921-1922 рр. Під час найжахливішого голодомору 1932-1933 рр. загинуло до 12 млн. чол. Під час голодомору 1946-1947 рр. – 1 млн. чол. Під час репресій 1930-х років ще декілька мільйонів. Хто ж насправді винищив цвіт української нації і залишив сміття, яке живе з нами по сьогоднішній день? Німці?
Тепер на рахунок терміну “Велика вітчизняна війна”. Що він означає? Це означає, що це така війна, у якій народ певної держави бореться за збереження або відновлення незалежності своєї держави. Відповідно, перемога у вітчизняній війні означає те, що народ вигнав загарбників і отримав незалежність.
Чому хтось називає радяно-німецьку війну в Україні вітчизняною? І чому святкують 9 травня – день перемоги у цій війні? Адже Україна незалежності не здобула. Червона армія воювала не за відновлення Української Держави, а за збереження імперії зла. Для москалів ця війна також не була вітчизняною – адже Україна, на якій відбувалися усі основні дії, ніколи не була вітчизною для москаляків. Тому радяно-німецька війна була загарбницькою як для більшовиків, так і для німців. Люди, вас дурять! Міф про вітчизняну війну такий же безглуздий, як і міф про те, що князь Володимир Великий охрестив Росію, якої тоді ще навіть не було на світі, або міф про те, що Іван Мазепа був зрадником, хоча насправді зрадником був москальський цар, який у 1654-55 рр. зрадив Богдана Хмельницького.
Хто ж тоді воював за незалежність України? Ви самі знаєте відповідь. Цитата: “УПА боролася за створення Української держави”.

Втрати українського народу у Другій світовій становили 40-44 % від загальних втрат СРСР. 25 % від кількості усього населення України. Німці спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 млн, чол. З 2,8 млн. чол., яких гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці, близько 2,2 мли. чол. були з України. Сталінський режим не відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі і Сибіру 1.5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель.
Участь українського народу в Другій світовій війні стала для нього не тільки подвигом (не розумію: боротися за москалів – це подвиг, а боротися за німців – ні? Таке лиш москаляки можуть придумати), а й трагедією. Зазнавши величезних втрат, наш народ знову не зміг відновити національну державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об'єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамостійного, державного утворення – УРСР .
Трагедією для України стало пограбування нацистами її культурних цінностей. Спеціальна інструкція, яка надійшла з Берліна до окупованих областей, зобов'язувала: «Як тільки війська займуть яке-небудь велике місто, негайно туди прибувають начальники спецкоманд з різними спеціалістами. Вони оглядають музеї, картинні галереї, виставки, культурні й художні установи, з'ясовують, в якому вони знаходяться стані, і конфісковують усе цінне». Нічим не краще за більшовицьку тактику спаленої землі.
В 1945 р. В Україні відкрилися 30,5 тис. шкіл, 154 вищі навчальні заклади, сотні середніх спеціальних навчальних закладів. Було відновлено науково-дослідні інститути системи Академії наук України, утворено ряд нових, зокрема в галузі кібернетики. Інститут мови і літератури в 1945 р. видає «Нариси історії української літератури», проте вже через рік приймається розгромна постанова ЦК КП(б)У про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у зазначених нарисах. Постанова засуджувала «прояви ворожих буржуазно-націоналістичних тенденцій» у дослідженні літературних процесів.
Хіба селянський працьовитий український народ колись був буржуазним? Або якщо буржуазія – ворог більшовиків, то що поганого у націоналізмі? Що поганого у тому, що держава прагне своєї незалежності? А, я зрозумів. Це суперечить комуністичній ідеології. Карл Маркс та Фрідріх Енгельс створили ідеологію ідеального суспільства, у якому всі рівні і всі підпорядковуються Росії.
Після другого загарбання України більшовиками (перше було у 1920 році) на порядок денний постало питання відбудови народного господарства. Наслідки війни були жахливими. Демографічні втрати становили близько 10 млн. чоловік (майже четверта частина загальної чисельності населення), матеріальні 1.2 трлн. крб. (прямі збитки - 285 млрд. крб.).
Виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей.
Особливості відбудови в Україні:
а) значні масштаби відбудовчих робіт, більші, ніжу будь-якій іншій країні Європи;
б) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;
в) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80 % капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7 % капіталовкладень);
г) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;
ґ) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, завдяки розвитку нових промислових центрів СРСР за Уралом та у Казахстані частка України в загальносоюзному виробництві знизилась з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1 945 р.;
д) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий термін мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;
е) непропорційно велике значення ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах - соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;
є) ускладнення процесу голодом і 946-1947 рр.;
ж) нестача робочої сили. особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.
Колективізація проводилась притаманними радянській системі методами, відпрацьованими під час колективізації 30-х років: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру, вбивства.
Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку-було відбудовано промисловість України. Проте обсяги виробництва легкої промисловості у 1950 р. складали лише 80 % від довоєнного. 3 іншого боку відбудова далася дуже високою ціною: зниженням реального рівня життя, тяжкими житловими і побутовими умовами більшості населення.
Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії; вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно – вільно переміщатися. Також їм доводилося сплачувати великі податки, введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Слава героям радянської армії!
Незважаючи на репресії і надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку.
Одним із наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства став голод 1946-1947 рр. У повоєнний час на селі склалася вкрай несприятлива ситуація: зароки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо – робочих рук. Це вимагало зміни державної політики на селі. Але сталінське керівництво і не думало про якісь зміни – село повинне було стати одним з головних джерел проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.
Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Зимові та ярові культури загинули. А там, де вдавалось зібрати, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940р. – врожайність 14.6 ц/га, 1944 р. - 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у три рази меншим, ніж у 1940р. Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі. які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 мли. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів, 6 тис. комуністів – до партійної відповідальності за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію «закону про 5 колосків», за яким засудили і ув'язнили тисячі селян.
Селяни почали тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західна Україна), міста. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи відшукували і повертали селян назад. Незважаючи на репресії, вдалося зібрати лише 60 % від запланованого (вилучено було навіть насіннєвий фонд).
Посуха загострила і проблему кормів, що відбилось на тваринництві. Почався падіж худоби. Щоб уникнути масового падежу, було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що у деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. В результаті тваринництво республіки загнало величезних втрат, компенсувати які довелось довго. У той час, коли за межі України ешелонами вивозився хліб (так, лише у країни Східної Європи та Францію було вивезено безоплатно 1,7 млн. т для підтримки тих режимів, що там встановилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1 млн. чоловік.
Опинившись перед катастрофою, керівництво України на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок західних областей і клопотання про допомогу перед Москвою. У відповідь Й. Сталін заявив М. Хрущову: «Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». У березні 1947 р. недостатньо «твердого» Хрущова було замінено на Кагановича, а для проведення посівної кампанії надано позичку у 35 млн. пудів.
Отже, головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке знехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
Отже, висновок: більшовики зовсім не змінилися після війни. Як вони і були терористами, катами, загарбниками, шовіністами, свинями, такими вони і залишилися після війни. Слава нашим героям, які визволили нас від німецьких загарбників, щоб самотужки нас повбивати!!!

Ще один цікавий факт: після приєднання Західноукраїнських земель до УРСР один із перших ударів нової влади було нанесено по греко-католицькій церкві, що об'єднувала понад 5 млн. віруючих. Ліквідація УГКЦ була складовою частиною плану радянізації західноукраїнських земель. Вона мала підірвати національно-визвольний рух і духовну опору західних українців.
Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита А. Шептицького стала сигналом до початку кампанії проти церкви. Греко-католиків звинуватили у пособництві нацистам. Наступник А. Шептицького Й. Сліпий намагався знайти спільну мову з новою владою. Проте вже в березні 1945 р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УГКЦ, схвалена Сталіним. Згідно з інструкцією у квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Всім їм було запропоновано «добровільно» возз'єднатися з російського православного церквою. Далі пішли арешти провідних діячів церкви і заслання їх до Сибіру.
Дуже цікаво. Чому більшовики, які були атеїстами, раптом стали прибічниками російської православної церкви (РПЦ)? Усім відомо, що на той час священиками РПЦ були агенти КДБ, які відслідковували усіх парафіян, які приходили до храму, і доносили на них керівництву партії. Після цього цих людей заарештовували або у кращому разі звільняли з роботи. Такого страхіття Гітлеру точно не могло наснитися навіть у кошмарах. Якби він про це дізнався, то у могилі перевернувся б. Усі загарбники жорстокі, але москалі найгірші з усіх, бо вони ще й підступні. Така ментальність. Вони все життя жили брехнею та загарбанням чужого, бо ліниві і не хочуть самі працювати.

А справжня слава належить незнаним героям, які життя віддали на полі битви проти нацистської ангіни та більшовицької чуми.
Чинячи спротив тоталітарному режиму, місцеве населення вдавалося до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором була УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. УГВР очолювали Р. Шухевич, В. Кук, М. Лебедь, Ю. Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів - «Устрій», «Платформа», «Універсал».
На завершальному стані Другої світової війни керівництво ОУН-УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 рр. УПА (чисельність 20-25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір'ях Карпат блокувалися і прочісувалися. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір.
Зазнавши великих втрат, УПА здійснює рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину та Австрію. Ті. хто не міг прорватися, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспи, МТС та інші і господарські об'єкти. Пропаганда, жорстокість та підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та розширення колективізації зробили неможливим продовження опору.
У березні 1950 р. у бою під Львовом загинув командир УПА Р. Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його наступник В. Кук вже не міг координувати дії розрізнених підрозділів, які вели, в основному, боротьбу за виживання. Невеликі загони діяли до середини 50-х років. Зрештою рух Опору поступово згас. 170 тис. членів ОУН-УПА було засуджено і відправлено до таборів.
Якщо якась нечисть вам скаже, що бандерівці були бандитами і вбивали усіх підряд, то ви плюньте йому в обличчя і згадайте десятки мільйонів тих, хто помер голодною смертю, закатований у Сибіру, розстріляний та згнив у тюрмах та в’язницях. Жодна влада в історії не чинила таких жахів проти свого ж народу.
А я б і сам особисто повбивав тих москаляків, які таке робили і які до цих пір живуть серед нас і мають нахабство так брехати.

Отже, тих, кому вистачило терпіння прочитати цю всю писанину, я запитую: чому ми святкуємо 9 травня? Святкуємо друге загарбання України більшовиками. Чому не святкуємо перше (1920 р.)? Це ж наруга над усім народом! Це ганьба! Велика вітчизняна війна зовсім не була вітчизняною, а загарбницькою. Це була просто друга світова, або радяно-німецька, війна, у якій дві ворожі сили ділили між собою Україну – повністю аналогічно до першої світової. Чому ж ми не святкуємо капітуляцію Німеччини 11 листопада (1918 р.), а лише 9 травня (1945 р.)? Цілком очевидно – більшовицька пропаганда, як і інші комуністичні свята 1 травня – день солідарності трудящих, 8 березня – день жінки-революціонерки, 23 – день кривавої армії.
9 травня – день ганьби, день поразки, день перемоги зла та брехні в Україні. І лише дехто визнає, що справжніх героїв Українського народу ми шануємо 29 січня (день героїв Крут) і 14 жовтня (Покров Божої Матері, день героїв УПА).