Ще 2 мініатюрки Арденіса ↓

Додому

Броньовик їхав вулицями напівзруйнованого міста крізь ранковий сутінок. Інколи світло фар наражалося на потворну людиноподібну постать, і тоді лунав скрекіт кулемета і машина, не зупиняючись ні на хвилину, продовжувала рух.
У десантному відсіку броньовика сиділо кілька людей у військовій формі - різного віку і з різною зброєю. Коли зовні доносилися стрілянина чи вибухи, наймолодший з них здригався і міцніше стискав кулемет, так ніби це могло щось змінити...
- Додому... - Раптом ледь чутно прошепотів він.
Дівчина зі снайперською гвинтівкою обдарувала його презирливою усмішкою, сивий ветеран з вогнеметом продовжував мовчки дивитися у стіну, а лисий автоматник ощирив зуби і запитав хлопця:
- Що, Янсен, препарат діє? Може, і сьогодні ти нам розповіси цих своїх казочок про ідеальний світ, у якому воюють не насправді, ще й не рубають дерев і не відчувають ні до чого ненависті?
Янсен потупив очі й промовчав.
- На тебе, Йойо, теж діє твоя вроджена злобність? - холодно проговорив начебто у нікуди довговолосий радист, пересмикуючи затвор дробовика.
Автоматник повернув до нього голову і ошкірився ще більше:
- Джефферсон... Давай, висунь пару теорій про те, як "Психо" впливає на наші голови... Типу, про подолання бар'єрів у свідомості, як минулого разу. І про свої глюки згадай, будь ласка...
- Мої глюки тебе не стосуються. - крижаним голосом відповів радист, продовжуючи дивитися в нікуди.
- Досить тріпати язиками. - різко, але спокійно сказала дівчина-снайпер.
Автоматник Йойо повернув до неї голову, ошкірився своєю звичною усмішкою і вже було відкрив рота, аби відповісти їй, але у бесіду встряв сивий ветеран з вогнеметом. Від його голосу пробирало могильним холодом.
- Ми прийшли сюди, аби боротися зі злом. Ми забуваємо про все інше, щоб нічого не відволікало нас від головної мети. Ми забуваємо, хто ми і звідки. І наша головна мета поглинає нас настільки, що перетворює у себе...
Ветеран зайшовся кашлем і ніяк не міг зупинитися, аж доки медик, який сидів поруч не зробив йому укол. Усмішка зникла з обличчя автоматника і він почав похмуро і методично впорядковувати обмундирування. Довговолосий зв'язківець продовжував відсторонено дивитися в нікуди, і лише Янсен зауважив, як щось невловимо змінилося в обличчі снайпера...
За кілька хвилин було наказано про висадку.
Вичищали черговий квартал забрудненого міста.
Знищували мутантів.
Доки діють антирадіаційні препарати...
- Сектор чистий. - доповів по рації Джеферсон і роззирнувся. - Втрати нульові.
Йойо із задоволенням скалив зуби, перезаряджаючи автомат. Його обличчя казало, що зараз буде виказано чергову їдкість, але...
З-під землі вирвалися в"юнкі щупальця, одне з яких схопило його з ногу і потягло кудись вниз...
Усього секунду було чути його крик...
Застрекотали постріли...
Ветеран полоснув вогнем по залишками ліан, знівечених кулеметним вогнем...
Але усе це даремно - через день Йойо воюватиме вже на боці мутантів...
А зусібіч вже налетіли якісь вампіричні тварі і віднесли медика...
Довговолосий Джеферсон - де зараз він?
Від нього залишилася лише шумлива радіостанція, з якої чується надсадне "Відхід!!!"
Ніхто і не помітив, як він зник...
Хтось із своїх підхопив дівчину-снайпера, що несамовито стріляла, під руки, вирвавши в неї гвинтівку і силою відтягнув в броньовик...
Машина поїхала, перед від'їздом поливши місцевість свинцевим дощем...
Сивоволосий ветеран стояв серед мутантів...
Він вже майже став одним з них...
І вони це знали...
Вогнеметчик подивився на обличчя Янсена, у його широко розкриті очі - очі кольору похмурого неба...
Щось таке прочитав він у них, що змусило вичавити з-під його сивих брів пару сльозинок...
- Передавай привіт нашим... - сказав нерухомому Янсену, який досі стискав пальцями кулемет. - Я також рано чи пізно повернуся...
Висхідне Сонце химерно прорисувало тіні на обличчі юнака - здавалося, що він усміхається...
- ...Додому...


У одному селі чекав своєї смерті воїн. Чекав він її, як і решта людей: уночі заробляв гроші охороною чужих льохів, у свята випивав кухоль пива, ну а вдень спав.
І все б нічого, але був цей воїн страшенним ледацюгою. Ото сусіди забіжать до нього удень, розбудять, попрохають допомогти корову на м'ясо порубати, а він перевернеться на інший бік і далі спить.
Ліньки бач, хай йому грець.
Одного разу, коли у селі сталася пожежа, сусіди прибігли до воїна, розбуркали його та й кажуть: прокидайся скоріше, бо вогонь до твоєї хати дійде. А він як був із заплющеними очима, так і каже:
- Оце завжди встигну.
І далі спить.
Його звісно можна було б винести із хати, але на його лихо, був він товстелезним, і якби навіть усе село зібралася, то не підняли б і мізинчика. Отже, сусіди плюнули на нього і пішли. А воїн втер слину з обличчя і далі спить.
Отак і згорів би воїн, але мандрував у той час через село чарівник, чиє ім'я було таким довжелезним, що ніхто не насмілювався його вимовити, щоб часом не зробити у ньому помилку і не розлютити його. Тому чарівника звали просто "Маг". І те, зазвичай його не звали, він сам приходив.
І ось заманулося прийти Магу у це село, коли вогонь вже ледачого товстого воїна за п'яти лизав. Уже онучі димітися починають, додаючи у середовище нові пахощі, а він усе з боку на бік перевертається та примовляє:
- Дайте сон додивитися, бісова порода!
Ото мабуть вже з прислужниками пекла вітався, відчуваючи свою смерть.
Маг дивлячись на це неподобство, похитав головою, а потім підняв палицю з землі, кинув у воїна та як закричить йому на вухо:
- Дивися, яку отруйну змію я знайшов!!!
А ледацюга наш, до речі, ще й змій боявся, комах та іншого дріб"язку, що їх усі баби сільські боялися. Отож він, почувши це, підхопився, проломив стінку головою, вибіг надвір, і аж смикає його бідного зі страху. А палиця помахала брязкальцем та й у ліс уползла
А тут і хата його догоріла як раз. Зійшла на попіл і нема де більше воїну жити. Лише ложка залізна серед головешок валяється.
А Маг дивиться на все це та й каже воїну:
- Тут неподалік, за горою з"явився дракон. Років сто тому лише худобу жер, а зараз щось почав і людей, особливо незайманих, красти. А у дрімучому лісі живе чаклунка. Вчора вона ворожила на козячих черепах і дізналась, що у цьому селі живе найвеличніший зі всіх воїнів, який легко вб"є дракона. За описом начебто на тебе схожий. Ну то як, відразу підеш із драконом битися чи спочатку односельчанам наостанок щось сказати хочеш?
А насправді ніякого дракона за горою не було, Магу просто захотілося допомогти воїну і відправити його у сусіднє село, що було за горою, і де на нього чекали б велике щастя та новий будинок.
Воїн постояв-постояв, та й каже у відповідь:
- Та ну його, ото через ту кляту гору пертися... Та у мене і сокира заіржавіла, ще й шолом дірявий... А ти хто взагалі такий, щоб я тобі повірив? Може за горою тих драконів з десяток, а мо" жодного немає? А відьма твоя, мабуть, з глузду з"їхала ще у минулому тисячоріччі...
А Маг дуже не любив, якщо хтось казав "Мабуть". Закричав Маг пронизливо, заверещав нелюдським голосом, і гримнула у воїна блискавка з неба. І зрозумів ледачий воїн перед смертю, що значить бути Воїном Світла.
І помер він швидко й болісно.