Окупаційна політика Росії ↓

Порушивши територіальну цілісність сусідньої держави, РФ розпочала реалізацію масштабного геополітичного проекту по відновленню і утвердженню політичної та економічної гегемонії на території колишнього СРСР.

Другу чергу після Грузіі в цьому проекті відведено Україні.

Ті російські посадовці, які мріють про відновлення статусу наддержави в особі нинішньої РФ, усвідомлюють марність та безперспективність своїх імперських прагнень без приниженої, несамостійної, залежної України.

Саме відбудову жахливого симбіозу Російської імперії і тоталітаризму сталінського зразка ставить за головну мету ця нова геополітична стратегія. Перед українською державою вперше за 17 років гостро поставлено питання "бути чи не бути", і якщо обрана відповідь "бути", для реалізації її необхідні конкретні термінові кроки.

Щодо нинішніх подій на Кавказі і кволої реакції на них міжнародної спільноти на думку спадає безліч історичних паралелей. Про те, як німецький народ у 30-ті роки підтримав фашистів, бо ті хотіли відновити кордони, які існували до першої світової війни.

І про те, як 1939 року Гітлер з нетерпінням очікував "нападу поляків" на радіостанцію в Глейвіці, а 1940 року "Фінляндія напала на СРСР".

Про те, як 1938 року Чехословаччина зникла з карти Європи, бо Німеччина хотіла захистити німців, які проживали на її території, а два роки по тому радянські танки "несли свободу" балтійським країнам.

Про те як практика "спонукання до миру" призвела до безлічі людських трагедій по всьому світу.

Повертаючись до нинішньої російської агресії, зазначимо, що вона була ретельно продумана як у воєнно-стратегічному, так і в політичному вимірах, і наразі успішно реалізується завдяки вдалій пропагандистській кампанії.

РФ почала "визвольну" війну під вихідні, у серпні (коли по всьму світу сезон відпусток і багато кому просто байдуже), у дні, коли увага світової спільноти прикута до спортивних змагань перших днів Пекінської олімпіади.

При цьому Росія не приховує свою козирну карту в грі з Європою – енергоносії. Вона, вочевидь, планує переможно завершити цю "маленьку" війну до жовтня, адже за свідченням військових експертів, вести активні воєнні дії проти Грузії в зимовий період щонайменше важко із-за географічних особливостей регіону.

В політичному ракурсі Росія використовує стратегію "спонукання до миру", яка вже неодноразово застосовувалася в як в часи холодної війни, так і останнім часом, і була відшліфована під час Чеченських воєн.

Наразі міжнародно-правова позиція РФ свідомо копіює стратегії США та Західної Європи і тому важко піддається критиці з їх боку. Разом із тим, президент США у короткій промові, присвяченій російсько-грузинському конфлікту, висловив сувору вимогу Росії припинити "драматичну та брутальну ескалацію" насильства в Грузії, закликав до термінового припинення воєнних дій, а також підкреслив, що нинішня поведінка Росії підриває її позиції на міжнародній арені.

Втім, жодне з російських ЗМІ ще не повідомило про негативну реакцію міжнародної спільноти на дії Росії на Кавказі. Замовчування – це старе знаряддя політичного впливу.

Путінська Росія навіть перевершила "досягнення" радянських часів: ще до вторгнення до суверенної Грузії Росія розпочала інформаційну війну проти цієї держави. Нинішня агресивна інформаційна атака російських ЗМІ направлена не стільки на населення РФ, скільки на упередження негативної оцінки з боку світової спільноти.

Зауважимо, що пропагандистській машині Путіна у тлумаченні подій позаздрив би й доктор Геббельс – мова йде про відверте перекручення фактів, однобоку, недостовірну і упереджену подачу інформаційного продукту, створення і використання образу "ворога росіян" в особі грузинського народу.

До того ж, наперекір здоровому глузду, саме Грузія тлумачиться російськими ЗМІ як агресор. Нагадаємо читачеві, що в Резолюції 3314 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року, яка власне визначає поняття агресії, сказано: "Агресія – це застосування військової сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави".

У статті 5 підкреслюється, що "жодні міркування політичного, економічного, військового або іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії".

Але ж які там резолюції, коли мова йде щонайменше про реінкарнацію Союзу, а може, як поталанить, і про світове панування...

Ідеї про особливу, месіанську роль РФ на теренах принаймні СНД давно не дають спокійно спати кремлівським політтехнологам, а явні і приховані агенти впливу за найменшої нагоди педалюють тезу про "Путіна – найкращого правителя і для вашої (У)країни також".

В реалізації Кремлем цієї нової геополітичної стратегії необхідність подібної агресії очевидна: по-перше, вона має на меті забезпечити збереження впливу РФ на територіїї колишнього СРСР і попередити євроатлантичні прагнення інших незалежних держав.

Простіше кажучи, це "великий привіт" Україні: глядітє, хахли, і вам башку сверньом. По-друге, РФ бажає встановити тотальний контроль за транзитом енергоресурсів із Каспійського регіону.

По-третє, переможна воєнна кампанія дуже потрібна Мєдвєдєву для власного самостверження, як спровокована російськими спецслужбами Друга чеченська війна свого часу була потрібна його попереднику.

Для того, щоб гасло "мочити ворогів..." (скрізь) продовжувало залишатись лейтмотивом зовнішньої політики Кремля, і західні експерти не плекали марних ілюзій про "ліберальність" нового царя і "демократичність" післяпутінської Росії.

По-четверте, РФ діє на випередження "кольоровій революції" в Азербайджані, яка назріває і може спалахнути внаслідок нагнітання напруженості навколо Ірану.

Отже, РФ готувалась до агресії давно. Окрім одіозної у своїй упередженності інформаційної кампанії, було застосовано низку заходів торгівельно-економічного характеру, велася активна антигрузинська агітація на території республіки, діяли шпигунські центри, за активного сприяння "миротворчого контингенту РФ" здійснювався вишкіл бойовиків для участі у незаконних збройних формуваннях на територіях Південної Осетії та Абхазії.

Про всяк випадок, якщо світова спільнота не повірить, що саме Грузія напала на РФ, у кремлівських коридорах визрів блискавичний маневр, небачений і неприпустимий в міжнародному праві – громадянам Грузії була надана можливість отримати паспорт громадянина РФ, якою ці громадяни (переважно, звичайно, абхазці й осетини) скористалися.

Але Тбілісі був непохитний у своєму бажанні зберегти неподільність республіки і відновити конституційний лад на своїй території, адже Південна Осетія і Абхазія є такою ж невід’ємною частиною Грузії, як, приміром, Крим і Луганська область – невід’ємною частиною України, а Красноярський край та Якутія є невід’ємною частиною Росії.

Москві залишалося мобілізувати військові частини на кордоні з Грузією і змоделювати провокацію, подібну до тієї, що розпочала другу світову війну.

Серйозність ситуації, що склалася, диктує необхідність термінових заходів, щоби жахливі сторінки історії не повторилися знову. Насамперед, світовій спільноті, і в першу чергу Україні, слід визнати факт агресії з боку РФ.

Міжнародне співтовариство має адекватно реагувати на цинічне порушення норм міжнародного права і накласти жорсткі санкції на Росію як агресора, адже "жодне територіальне придбання чи вигода, отримані в результаті агресії не є і не можуть бути визнаними законними" (резолюція ООН 3314).

Міжнародні організації мають дати об’єктивну правову оцінку діям російських військових і, у разі виявлення фактів геноциду щодо цивільного населення, винні мають бути покарані.

Україна, як рівноправна учасниця миротворчих організацій, з огляду на норми міжнародного права і принципи загальнолюдської справедливості має чітко визначити свою позицію у конфлікті, визнати напад РФ на Грузію актом агресії, здійснити заходи по відновленню миру в регіоні і якнайшвидшому цивілізованому врегулюванню напруженості, надати гуманітарну допомогу постраждалим.

МЗС України звернувся до російського керівництва із вимогою визначення статусу Чорноморського флоту РФ, адже Україна, за нормами міжнародного права вважається посібником агресора, оскільки надає свою територію іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави.

Не зважаючи на традиційно нетолерантну негативну відповідь, офіційний Київ має принципово наполягати на вимозі про неможливість повернення бойових кораблів, що здійснювали агресію, на військову базу ЧФ РФ у Севастополі, а, у разі невиконання цієї вимоги - діяти відповідно до норм міжнародного права.

Нагадаємо, Україна повинна інтернувати (роззброїти і позбавити можливості знову взяти участь у бойових діях) військовослужбовців, озброєння і військову техніку задля збереження власного нейтралітету, оскільки невиконання цього припису може розглядатися як участь у війні на боці агресора, тобто порушення нейтрального статусу.

Оскільки окрім бойових кораблів у агресії напевно беруть участь підрозділи забезпечення ЧФ у Криму, Київ має усіма можливими законними засобами попередити обставини, із-за яких держава може бути втягнута у збройний конфлікт і воєнні дії, внаслідок участі в них військових формувань ЧФ РФ, які тимчасово перебувають на території України.

Оскільки через власні імперські амбіції РФ не сприймає Україну в якості посередника, і враховуючи тональність висловлювань російських політиків по відношенню до України, державі слід виступити посередником і миротворцем у врегулюванні конфлікту під егідою таких міжнародних організацій як ООН, ОБСЄ, ЄС та НАТО.

Українському керівництву слід не зволікати із прийняттям свідомих зовнішньополітичних рішень і активізувати євроатлантичні прагнення, оскільки якнайшвидший вступ до НАТО наразі є єдиним (хоча й ненайкращим) вибором з огляду на реальну загрозу національній безпеці.

Українці повинні нарешті встати з колін, звільнитися від "комплексу меншовартості" і заявити про себе як про гідний поваги, волелюбний і самобутній народ, яким він насправді є, та ніяк не може в це повірити.

Джерело: Українська правда