Президент Польщі Лех Качинський загинув в авіакатастрофі ↓

Президент Польщі Лех Качинський та його дружина Марія загинули в авіакатастрофі на заході Росії. Офіційні представники кажуть, що літак Ту-154 впав, коли намагався здійснити посадку в густому тумані в аеропорту Смоленська. На відеокадрах з місця падіння літака видно розкидані в лісі уламки, деякі й досі горять.

Серед 88 членів польської делегації, які, за повідомленнями були на борту літака, були також голова Центрального Банку Польщі Славомір Скшипек, заступник міністра закордонних справ Анджей Кремер, директор Інституту пам’яті, начальник Генерального штабу Франтішек Ґонґор, кандидат у президенти Польщі Єжи Шмайдзінські та інші посадовці, політики й громадські діячі. Місцева влада повідомила, що всі 96 людей на борту літака загинули.

Губернатор Смоленської області Серґєй Антуф'єв повідомив: "При заходженні на посадку літак президента Польщі не дотягнув до посадочної смуги, за попередньою версією, зачепився за верхівки дерев, впав і розвалився на частини. У катастрофі ніхто не вижив.»

Польський президент очолював делегацію, яка прямувала до Катині, де мала взяти участь у церемонії вшанування пам’яті 20 тисяч польських офіцерів, розстріляних 70 років радянськими спецслужбами. За повідомленнями, літак врізався в дерева, коли заходив на посадку в густому тумані. Російське міністерство з надзвичайних ситуацій повідомило, що літак, який летів з Варшави до Смоленська, розбився в суботу зранку о 10 год. 56 хв. за московським часом.

Міжнародна реакція

Російські лідери - президент Медвєдєв і прем’єр Путін висловили співчуття з приводу смерті польського президента Качинського. Вони пообіцяли ретельне розслідування причин авіакатастрофи.

Канцлер Німеччини Анґела Меркель сказала, що вона глибоко шокована.

Британський прем’єр Ґордон Браун також висловив смуток з приводу смерті пана Качинського, про якого він сказав, що він мав «одну з головних ролей в сучасній політичній історії Польщі».

У Польщі прем’єр Дональд Туск скликав надзвичайне засідання Ради міністрів. За польською Конституцією, обов’язки президента наразі має виконувати голова Сейму Броніслав Коморовський.

Кореспондент Бі-Бі-Сі у Варшаві каже, що, коли прем’єру Дональду Туску повідомили про катастрофу, він плакав.

Про Катинь:

Родинам загиблих офіцерів довго не повідомляли правди про масове вбивство понад 20 тисяч військовополонених. Багато тіл розстріляних НКВД офіцерів розкопали біля Катині під Смоленськом німецькі війська у 1943 році. СРСР звертав провину на нацистів і лише у 1990 році Міхаіл Горбачов визнав, що це була справа рук НКВД.

Досі Росія відмовлялася відкрити архіви у цій справі і час-від-часу російські історики згадують радянську версію про «нацистські злочини» в Катині. Запрошення Владіміром Путіним польського прем’єра на спільне вшанування пам’яті офіцерів є безпрецедентним і збіглося з 70 роковинами злочину.

Вперше Владімір Путін згадав ці події до 70 річниці початку Другої світової, яка відзначалася у Гданську минулого року. Тоді, російський прем’єр звернувся з листом до поляків, де згадав, що дві країни мають разом вшановувати пам’ять жертв злочину.

Вайда: відповідальність за Катинь лежить на СРСР

Напередодні, спільних заходів російського та польського прем’єрів російський державний канал «Культура» показав фільм Анджея Вайди «Катинь». Відомий польський режисер заявив у інтерв’ю Бі-Бі-Сі, що відповідальність за злочин і брехню про Катинь лежить на владі СРСР. Анджей Вайда розповів також, коли він дізнався правду про Катинь і коли виник задум зняти його фільм.

Анджей Вайда: Катинський злочин став очевидний навесні 43-го року, коли німці розкопали могили в Катині і виявили там трупи польських офіцерів - геть із персональними документами, де були вказані прізвища. Якщо коротко, то було беззаперечно зрозуміло, що то були дійсно польські офіцери, які були в радянському, а не німецькому полоні. Але від 45 року катинський злочин отримав ще й свою зворотну сторону - злочин Катині і брехня про Катинь. Та брехня полягала в тому, що Совіти від самісінького початку, щойно німці оголосили про масові поховання і kатинський злочин, почали стверджувати, що то злочин німецький. Зрештою, вони не могли вчинити інакше. Бо якщо польсько-радянська дружба, дружба Польщі зі Сталіним мала тривати тисячу років, то як було її будувати на тому факті, що Совєти, як згодом стало відомо, з наказу Сталіна і на прохання Берії вбили 22 тисячі польських офіцерів.

Такий був початок, коли ми дізналися про цей злочин. Але ми не були певні, чи всі офіцери там поховані і чи всі були вбиті. Бо польських офіцерів утримували в трьох таборах: не лише в Козельську, а й у Старобєльску і Осташкові. Що сталося з двома іншими таборами, ми не знали. Мій батько був у таборі в Старобєльску. Тож моя матір до самого кінця, до 50-го року тішилася оманливою надією, що він може повернутися, що не всіх повбивали і закопали в тих катинських лісах (а про інші ми тоді ще не знали!). У зв’язку з цим не могло бути мови про те, аби зняти про це фільм. Звісно, можна було зняти фільм про те, що це нібито був злочин німців, але ніхто з нас, польських режисерів, ніколи б не наважився щось таке зробити, бо польське суспільство було поінформоване. Надходила інформація - зокрема, через радіо ВВС, Вільна Європа. Надходила література, зокрема видана в Парижі. І поляки знали, що це був радянський злочин. Тому єдине, що можна було зробити, - це зберігати в цій справі цілковиту мовчанку.

Для мене першою нагодою зняти фільм стало здобуття Польщею незалежності. Лише 89 року, коли Польща стала незалежною країною, ми змогли сказати правду. І ще коли розпався Радянський Союз. І ця правда дуже швидко була підтверджена. Тому що Горбачов привіз генералу Ярузельському історичний документ, з якого випливало, що існує лист міністра внутрішніх справ - себто Берії - який пропонує, щоби всі ті тисячі польських офіцерів були знищені без суду і слідства - геть усі. Бо як пише Берія, всі вони не мають жодних шансів на ре соціалізацію, відтак усіх треба розстріляти. Сталін поставив свій підпис на документі, який підписали також інші члени політбюро - і наказ виконали. Це було в квітні 40-го року. Понадто, на тих теренах Польщі, які опинилися під радянською окупацією, а це 45% нашої країни, в одну ніч 13 квітня було заарештовано всіх дружин польських офіцерів - разом з дітьми, родинами - і всіх їх вивезли до Казахстану, де вони залишалися до кінця війни, а дехто і довше. Отак і було, з одного боку, злочин. З іншого боку, брехня. Тому я знав, що фільм має містити ці два аспекти.

Бі-Бі-Сі: Вже перші кадри вашого фільму показують, як поляки опиняються затиснутими в лещатах між двома арміями. У фільмі використана документальна хроніка, пропагандистські фільми того часу - і радянські, і нацистські. Це відображення історичної долі Польщі, завжди затиснутої між двома сусідніми велетнями. Наскільки Вам було важливо показати історичну послідовність, коли Польща була жертвою двох великих сусідів?

Анджей Вайда: Коли я почав робити свій фільм, минуло понад 60 років від тих подій. Мені треба було враховувати, що це - перший фільм про Катинь і він має містити інформацію, без якої сучасний глядач, і польський, і західний, не все зрозуміє. А злочин почався 17 вересня, коли радянські війська увійшли в Польщу і зайняли половину її території - ту, до якої дійшли німці. Ніхто тоді не знав про таємний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа, на основі якого сторони домовилися про поділ Польщі. А позаяк польська армія відступала - полк мого батька відступив за той кордон, який зайняли радянські війська. Він воював з німцями, а опинився в радянському полоні. Для тих польських офіцерів це був цілковитий шок. Частина думали, що це перехідний період, що вони зможуть відійти до Румунії і продовжити бої. Тому я був змушений, знімаючи перший фільм про Катинь, почати з того найтрагічнішого дня, яким було 17-те вересня, дата входження в Польщу радянського війська. І та сцена на мосту - вона правдива, взята зі спогадів, коли хтось описує, як в один бік втікали ті, хто побачив радянське військо, а ті, хто втікав від німців, бігли в інший бік - просто в обійми Червоної Армії. Отака була трагічна ситуація, коли для поляків ніде не залишалося місця.

Я вирішив, що буде найкраще, якщо я зніму фільм зі сцен і персонажів автентичних, узятих виключно зі спогадів, мемуарів. Це виявилося найкращим підходом. Нелегко було поєднати всіх цих людей у сюжеті фільму, але це був єдиний правильний шлях. Бо я знайшов у мемуарах людей, які були учасниками тих подій, особливо портрети жінок, а з іншого боку, ситуації, які були напрочуд драматичні, але всі вони - правдиві, бо таке дійсно траплялося. Я б ніколи не наважився вигадати сцену з радянським офіцером, аби не те, що така сцена була описана в спогадах однієї жінки, а я лише переніс її на екран. І я собі подумав: але ж у Червоній Армії служили такі люди, як Солженіцин, служив мій приятель Гриша Чухрай і інші режисери, письменники, з якими я познайомився у Москві. То чому б вони не могли проявити шляхетність і порядність? Адже це були порядні люди.

Система була радянською, комуністичною, большевицькою, сталінською. Але це були порядні люди. І там, де могли, поводилися як порядні люди. Мені потрібен був такий росіянин у фільмі. Бо важливо було, аби цей фільм не був антиросійським, а щоб він був антисовєцьким. Адже під документом Берії підписався не російський народ, а Сталін. Тому фільм спрямований проти сталінщини. Щоби ще більше на цьому наголосити, я звертаю увагу на те, що тут ішлося не лише про польських офіцерів. Бо лише частина з них були професійними військовими, як мій батько. А решта - викладачі університетів, учителі, інженери, лікарі, священики, - тобто польська інтелігенція. І тут цікаво те, що навесні 40-го року, одночасно зі злочином у Катині німці заарештували всіх польських професорів Ягеллонського університету і вивезли їх до концтаборів до Аушвіца ата інших.

Я прагнув показати своїм фільмом, що будь-яка тоталітарна система передусім знищує інтелігенцію, бо вона є свідомою, бо вона протиставляє себе системі, бо вона є єдиною силою, здатною перешкодити цілковитій пацифікації, цілковитому підкоренню суперника. Тому я мав показати не лише катинський злочин, а й те, що робилося з професурою Ягелонського університету в Кракові.

Бі-Бі-Сі: У вашому фільмі блискуче змальовано також поділ повоєнного польського суспільства. Аґнєшка і її сестра: одна - на боці правди про Катинь, друга - співпрацює з режимом, прагматична і говорить про потребу зберегти частину польської ідентичності в умовах окупації. Є якась приреченість у її песимізмі, коли вона каже, що «вільної Польщі не буде ніколи». Наскільки це відповідало настроям у повоєнній Польщі?

Анджей Вайда: Скажу наступне: я ніколи не міг навіть подумати, що Радянський Союз розпадеться - принаймні за мого життя. Мені таке навіть на мить не могло спасти на думку. А по-друге, після війни в нас було досить прохолодне, щоб не сказати негативне - ставлення до наших традиційних союзників Великобританії і Сполучених Штатів. Адже війна мала закінчитися інакше. Я і сам був солдатом Армії Крайової, і всі ми чекали, що війна закінчиться нашою приналежністю до Європи! Коли стало зрозуміло, що Польщу займає Сталін, Радянський Союз, ми раптом опинилися цілковито одні. Тож зрозуміло, що залишалося дві дороги: або чинити опір діями, активно, або шукати свого місця в нових умовах. Моя знайома на факультеті режисури відкрито сказала якось, що її батька вбили совєти в Катині. Вже наступного дня її не було серед студентів. Вона відсиділа в тюрмі - і так і не стала режисером. Я не говорив, що мого батька вбили совєти. Бо хотів стати режисером і знімати фільми. Я розумів, що Польща - цілковито підневільна держава і ніхто нам не допоможе, ні США, ні Британія, ні Франція, якщо ми самі не створимо в себе сферу свободи - інтелектуальної, мистецької. Тож хтось знімав фільми, хтось писав романи, хтось займався громадською діяльністю чи викладав в університетах - і все це сприяло створенню передумов для появи руху Солідарність.

Бі-Бі-Сі: Те, як ваш фільм сприйняли в Польщі, було прогнозовано. У Росії фільм сприйняли не так однозначно. Чи важливо для вас, щоб росіяни сприйняли фільм належним чином? Чи ви розумієте причину неоднозначних оцінок у Росії?

Анджей Вайда: Звичайно, є певна відмінність між Гітлером і Сталіним. Гітлер програв війну. Сталін війну виграв. Німці відвернулися від Гітлера. А мірою того, як Радянський Союз зміцнився, Сталін довів Червону армію до Берліна, тому я розумію тих росіян, які не хочуть применшувати заслуг Сталіна. Але мені язик ніколи не повернеться назвати його народним героєм - робиться гидко. В тому самому катинському лісі поруч з тисячами польських офіцерів лежать росіяни, радянські громадяни, розстріляні 37-го року в тих страшних сталінських злочинах. Ми своїх убитих відкопали, а чому цього не роблять у нинішній Росії? Чому ніхто не хоче знайти їхніх імен? Оце було б осудом Сталіна. І це є звинуваченням на адресу системи.

Бі-Бі-Сі: Від часу виходу фільму на екрани минуло понад 2 роки. Чи за цей час змінилося ставлення до нього серед російського глядача?

Анджей Вайда: Я був особисто присутній на двох показах фільму - в Будинку кіно в Москві і в Домі літератури. Так от там після завершення показу одна жінка із залу встала і попросила присутніх вшанувати пам'ять польських офіцерів, розстріляних НКВД, хвилиною тиші. Мушу сказати, що для мене це була одна з найважливіших хвилин цілого мого життя. Не думав, що будь-коли переживу щось подібне. І в зв'язку з цим хочу процитувати Євангеліє: коли знайдеться бодай один праведний, то решта будуть врятовані. Якщо ця молода жінка змогла піти на такий крок, то це означає, що російський народ готовий почути правду, що є люди, які розуміють, що тоді відбувалося. Тож я надіюся, що такі люди допоможуть нам, інтелектуалам, і своїм політикам здійснити подальші кроки.

БіБіСі Україна