Герой УПА підполковник-сіверянин Іван Ремболович досі не реабілітований ↓

У прибалтійських країнах учасників підпілля і руху національного опору, які боролися за національну незалежність, уже давно на офіційному рівні вважають героями: їм надано різноманітні пільги, а воїни Червоної армії там отримують пенсії від уряду Росії - спадкоємиці СРСР. Тамтешнє суспільство в перші ж роки незалежності врегулювало цю болісну тему, і нинішній стан речей люди вважають справедливим.

У нас же навіть у зв’язку з 60-річчям УПА та 60-річчям Перемоги не знайшлося політичних сил, здатних по-новому — чітко і твердо — поставити питання про реабілітацію борців за національні інтереси України.

В числі забутих і нереабілітованих значиться й ім’я сіверянина з Чернігівщини — підполковника Івана Ремболовича.

Витяг з архіву управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області:

“Гр. Ремболович Іван Семенович, 1897 року народження, уродженець м. Городня Городнянського району Чернігівської області. Засуджений 17.05.1950 року ВТ ПрикВО за ст. 54-1а, 54-11 ККУРСР до ВМПр розстрілу. Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції (1918-1920 р.) роках служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім — у петлюрівській, боровся проти Червоної армії. У 1921 році вступив до збройного формування Тютюнника, де брав участь у боях за м. Коростень. У1943 році на Станіславщині вступив до дивізії СС "Галичина". Після закінчення саперної школи одержав звання "гауптштурмфюрера", командував ротою та батальйоном. У липні 1944 року під м. Броди був поранений, після чого перейшов на нелегальне становище, де підтримував зв’язок з керівниками ОУН. За висновком прокурора Івано-Франківської області від17.06.1994 року, реабілітації не підлягає. Вирок виконано 08.09.1950 року”.

У сьомому томі "Енциклопедії українознавства" про нього написано кілька рядків:

"Ремболович Іван (1891-1944), військовий діяч, підполковник Армії УНР, делегат першого, другого і третього Всеукраїнських військових з’їздів у 1917 році, начальник зв’язку Запорізького корпусу і Першої Запорізької стрілецької дивізії у 1918-1920 роках, учасник першого і другого Зимових походів, поліг під Бродами як старшина дивізії "Галичина".

А ось історик Володимир Сергійчук у книзі "ОУН – УПА в роки війни: нові документи і матеріали" (К.: Дніпро, 1996) цитує документи НКВС, де сказано, що І. Ремболович був під Бродами лише важко поранений і після одужання (його підібрали з поля бою й вилікували підпільники ОУН) прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовиться, що шостого листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району І.Ремболовича захопили органи МДБ та що подальша його доля невідома.

У журналі "Вісті комбатанта", який видає Братство колишніх воїнів дивізії "Галичина" в діаспорі і за власної ініціативи розшукує матеріали про героїв, з розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької, інформації працівника Івано-Франківської ОДА Лук’яна Вардзарука, а також із довідки управіління СБУ в названій області надруковано додаткові відомості про нашого земляка. Зокрема, на той час це був уже сивочолий чоловік, до якого зверталися: "Пане полковнику Кропива". Мав він двох помічників-"східняків" на псевдо Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу з курсом у три або чотири місяці, яка здійснила три чи чотири випуски. Полковник понад півроку був під слідством органів НКВС, нікого не видав і був засуджений до смертної кари. Голова Управи Івано-Франківської станиці Галицького братства вояків Першої української дивізії "Галичина" Української Національної Армії Володимир Малкош доповнює зібрану інформацію про уродженця Чернігівщини:

"У 1943 році, коли створювалася згадана дивізія, підполковник вступив до неї добровільно, як і багато учасників різних військових формувань. Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (тоді в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянсами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна і навчена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежність України. Лише Німеччина тоді могла і мала бажання воювати проти більшовиків, і з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, були в Німеччині сили, що мислили реально і тверезо, вони намагалися усунути Гітлера силоміць і прихильно ставилися до українців. За таких обставин Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку і одержав звання сотника: З огляду на вік і слабке знання їхньої мови, німці не погодилися зберегти його попереднє військове звання.

У битві під Бродами в липні 1944 року він командував саперною сотнею, а згодом — саперним куренем. У тому бою його вразила куля, і всі гадали, що сотник загинув — в умовах оточення і прориву це було неможливо перевірити, тож у "Списках полеглих воїнів Першої української дивізії "Галичина" УНА" він числиться як такий, що, за свідченнями очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочів Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест".

P.S. І постає в уяві така картинка: після урочистого і скандального зрівнювання в правах усіх вояків (з неодмінними мітингами, маршами обурених радянських ветеранів) городянські чиновники встановлять символічну меморіальну дошку з ім’ям реабілітованого героя і започаткують традицію урочистого покладання квітів у святкові дні. Попервах, напевно, тихо, щоб не дражнити опонентів, а згодом усе владнається... Державотворці ж та ентузіасти з Чернігова та районних центрів розпочнуть пошуки в архівах інформації на задану тему. І, звичайно, щось знайдуть, бо вже буде не лише можна, а й треба...

Любов Потапенко, м. Чернігів

Ремболович Іван Семенович, командир "УПА" походив з Чернігівщині



Підполковник Петлюрівської армії, творець козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир «УПА» РЕМБОЛОВИЧ (Рємбалович) Іван Семенович , народився в 1897 р., в м. Городня Чернігівської губернії – загинув 8.9 1950). Іван Семенович походив з родини священиків. Учасник Першої світової війни. Учасник українізації частин росій¬ської армії, за що був заарештований. Перебував у "в'язниці 5-ї пішої дивізії", з якої вдалося втекти. Як зазначає дослідник Роман Коваль, він був командиром пішої півсотні української охоронної сотні м. Городні (весна 1918 р.). Делегат 1-го. 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). В цьому ж році поручик Рембалович стає творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва.

Українське вільне козацтво, як пише дослідник того часу Володимир Дмитрук, це була парамілітарна добровільно створена формація для "оборони вольностей українського народу та охорони ладу від банд збільшовичених дезертирів, що втікали з фронту і постійно нападали і грабували села". Територіальність принципу побудови вільного козацтва оз¬начала: в селі організовується сотня, у волостях, із наявних у се¬лах сотень утворювався курінь, усі курені, що розташовувались на території повіту, становили полк, і, нарешті, всі полки округи - кіш. Але основним тактичним підрозділом залишалася сотня. Кількість козаків у сотні могла бути різна - від 55 до 700 осіб. У цих формуваннях вільного козацтва вся старшина обиралася. Сотенна старшина складалася з п'яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні воло¬стей, полкову - курені повітів, а кошову - полки округи.

Дослідник національно-визвольної боротьби українського народу в 1917-1924 рр. Роман Коваль зазначає: "Це історичний факт: українська держава творилася "знизу", народом, а не владою. Навіть всупереч. І далі продовжує: "Центральна рада гальмувала революцію від самостійного її початку: народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розбиває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної ради погоджувались лише на міліцію".

Отож український народ самоорганізувався, і створив власне військо але через недолугість керівництва мусив не розбудовувати державу, а захищати її. На початку 1918 року більшовицькі війська напали на УНР, північні повіти Чернігівщини атакували загони комуністів з Гомеля, що складались в основному з голодних робітників м. Москва, командував ними Бєрєзін.

Вільні козаки, частини УНР відбивались але перед натиском переважаючих сил ворога змушені були відступати, відступав і Іван Ремболович.

Через деякий час, ми знову бачимо його на чільних ролях, в окопах захисників вітчизни, захищав рідну Чернігівщину від червоних (грудень 1918 - січень 1919).

Стає старшиною 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січо¬вих стрільців (січень 1919), начальник зв'язку і Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918), штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи,

Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого вславився у боях за Коростень, інші міста і села. Для зразку наведемо спогади учасника тих подій сотника О. Шпілінського - «На станцію Коростень о 5.30 хв. направили загін підполковника Рембаловича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони».

12 листопада в селі Чайківці був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу до ста осіб, з якою хоробро оборонявся та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Втік по снігу з 17-тиградусний мороз роздягнений, босий. Про це згадує він сам у своїх спогадах у статті "Рейд 1921 року" - «в церкві, 19 листопада о 15-16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: "А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?"

Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу, може втекти, та ще й із перебитою ногою.

Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг".

Потім підполковник добрався до кордону, перейшов на територію Польщі, працював у різних організаціях.

Під час Другої Світової Війни закінчив саперну школу. Стає командиром саперної сотні та куреня дивізії "Галичина" (1943), учасник бою під м. Броди у липні 1944 р,, де був тяжко поранений.

За свідченням духівника дивізії І. Нагаєвського відзначався дисциплінованістю та високим патріотизмом, сучасники стверджують, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командний склад дивізії, що складався з німців.

Після бою під Бродами в підпіллі УПА (псевдо "Кропива"). Далі як дослідив Роман Коваль він організував старшинську школу, яка здійснила кілька випусків. Арештований б листопада 1949 року в с. Космачі Яблунївського району.

15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УССР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок постановив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу. "Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії", - так записано у Висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року.

За цим висновком український герой Іван Ремболович реабілітації не підлягає.

Олександр Ясенчук