Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 899039 (131 за 24 години)

Герої Крут – ніхто не забутий

| 25 коментарів

На Аскольдовій могилі
український цвіт –
По кривавій дорозі
Нам іти у світ…
П.Тичина

Чи потрібні нашій країні герої? Як відомо: “Хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього”. Саме тому ми повинні знати історію. А наша історія вмита кров’ю і сльозами. Однією з найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами, якому в цьому році виповнюється 94 роки.

httpv://www.youtube.com/watch?v=qDIkxBVMDcE

29 січня 1918 року назва невеликої станції, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є національним символом для десятків поколінь борців за свободу та незалежність. Вже 25 січня 1918 року на засіданні Української Центральної Ради було прийнято IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Проте, більшовицька влада, не хотіла просто так віддавати свого “молодшого брата”. Після захоплення Харкова та Полтави, більшовики спрямували своє п’ятитисячне військо під приводом М. Муравйова на Київ.

На жаль, українські історики чомусь вперто вважають цього військового “діяча” конфідентом Леніна та Троцького. Насправді ж його належність до більшовицького табору – історична неправда. Переконаний монархіст, ветеран спочатку російсько-японської, а згодом Першої світової воєн, підполковник царського війська Михайло Муравйов більшовиків не любив. Проте обставини того часу змусили його після лютневої революції у Петрограді приєднатися до партії лівих есерів. Як харизматичний лідер, Муравйов створив єдине боєздатне формування, котре було в розпорядженні радянської влади того часу.

Ігор Гашущак, УКРТАЙМ

Відбити напад близько 6 тис. більшовиків полковника Михайла Муравйова з Києва тоді вирушили добровольчий Студентський курінь і вихованці Української військової школи. Не більше шести сотень бійців. Коли скінчилися набої, лише 35 потрапили в полон. Як свідчили селяни — очевидці страти, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн ”Ще не вмерла Україна”, який підхопили й інші полонені. А після відступу українських військ у Києві почався червоний терор. Менше ніж за місяць загинули від 10 до 30 тис. киян. Тобто кожен десятий житель столиці.
Бій розпочався о 12 годині дня, і, фактично безперервно тривав до пізнього вечора. Юнаки мужньо відбивали атаки ворога, не залишаючи своїх позицій. Протягом п’яти годин українські підрозділи стримували ворожі напади. Проте незабаром, скориставшись величезною перевагою чисельності, наступаючі зламали оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища, бійці Студентського Куреня пішли в атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них – М.Лизогуб, О.Попович, В.Шульгин, П.Кольченко, М.Ганкевич та ін.) були захоплені в полон. Усіх їх було піддано нелюдським катуванням і по-звірячому замордовано. Безжальні кати навіть заборонили селянам поховати останки безстрашних захисників.
Після підписання Брестського миру, який замінив владу більшовиків на австрійців та німців, 19 березня 1918 року в Києві відбувся урочистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих бійців у бою під Крутами.

Бій під Крутами часто порівнюють із битвою греків біля Фермопіл 480 року до н. е. Тоді спартанський цар Леонід на чолі 300 спартанців добровільно захищав прохід у горах, доки решта 6 тис. війська рятувалися від персів.

httpv://www.youtube.com/watch?v=FSXPbYTKGzk

 

Справжньою причиною поразки під Крутами стала зрада. Політики, діючи за соціалістичними гаслами, перешкоджали спробам Симона Петлюри й Павла Скоропадського створити українську армію. У Центральній Раді за оборону відповідали, як потім з’ясували, агенти ще царської охранки. Усі спроби самоорганізації українського війська гасили згори. Свідомо обмежили зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Українізованим частинам російської армії, готовим воювати і з білими, і з червоними, просто наказали розійтися по домівках.

Зміст російської політики щодо України голова Центральної Ради Михайло Грушевський почав розуміти лише після того, як під час артилерійського обстрілу Києва більшовики зруйнували його власний будинок.

Більшовики за 70 років свого панування намагалися знищити в пам’яті народу згадку про Крути, або виставити її героїчних захисників, зрадниками Радянської Батьківщини. У 30-х роках було навіть знесено кладовище та могили крутян на Аскольдовій могилі. Перші згадки і справжня, реальна оцінка захисників Крут, відбулася вже після набуття Україною незалежності в 1992 році.
У 1942 році, коли Українська повстанська армія постала як реальна військова організація, одним зі своїх бойових гасел вона проголосила: “За крутян!”
Не можна викреслити з пам’яті людської той великий та безсмертний подвиг юних студентів, що захищали українську державність, поклавши на її вівтар найцінніше – власне життя.

Але вже теперішня бандитська влада атакує ледь відкриту історичну правду про героїв Крут з однієї причини — вони, герої, ”неправильні”. Їх не схвалив Кремль. Тепер із молодих українців за старими імперськими лекалами намагатимуться зробити покручів, які зневажатимуть власну країну та її шлях до свободи. Бо кожен кривий цвях думає, що кривими мають бути всі цвяхи. Однією з перших ”реформ” теперішньої влади в освіті стало видалення з підручників з історії для шкіл згадки про бій під Крутами 29 січня 1918-го.

Олександр Палій для Gazeta.ua

Довідка Муравйов, Михайло Артемович

— Муравьев, Михаил Артемович — (25.09.1880, с. Бурдюково Костромської губернії, Росія – 11.07.1918, Симбірськ, Росія) – військовий діяч, полковник (груд. 1917 р.).
Народився в сім’ї сільського злидаря. Змалечку наймитував у місцевих багатіїв. За допомогою одного з них закінчив повітове училище і поступив в учительську семінарію, звідки був виключений за негідну поведінку. Навчання продовжив у Казанському юнкерському піхотному училищі, після закінчення якого у 1901 р. одержав призначення в 1-й піхотний Невський полк. За вбивство на балу офіцера Смирнова був засуджений до 1,5 року арештантських рот і позбавлений офіцерського звання. Проте обійшовся направленням поза чергою на театр російсько-японської війни. Незабаром дістав тяжке поранення і був відправлений на лікування за кордон, де познайомився з революціонерами. З початком Першої світової війни знову опинився на фронті. Але після чергового поранення вибув з Діючої армії й став викладачем у 2-й Одеській школі прапорщиків у чині підполковника. У травні 1917 р. запропонував О. Керенському сформувати “ударні батальйони” для захисту революції під своїм командуванням, але ця ініціатива була відхилена. В дні Корніловського заколоту встановив зв’язки з лівими есерами, а через них — із більшовиками. За рекомендацією Я. Свердлова 28 жовтня 1917 р. призначений командувачем військами Петроградського ВО. Ліквідував виступ Керенського-Краснова. У грудні 1917р. призначений В. Антоновим-Овсієнком начальником штабу Південного революційного фронту. У січні 1918р. командував військами, що діяли проти Української Центральної Ради. Захопив Харків, Полтаву, Київ. Під час цих подій тероризував українське населення, масово розстрілював свідомих українців, громив національно-визвольний рух, наказуючи “немилосердне знищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції”. Штурмуючи Київ, наказав артилерії бити по висотним будинкам і церквах. Під час захоплення мостів через Дніпро та подолання оборонних укріплень українських військ на дніпровських кручах першим у громадянській війні застосував гази. Захопивши місто, віддав його на поталу своїм “гвардійцям”. Жертвами муравйовського терору стали близько 3 тис. осіб. 17 лютого 1918 р. В. Ленін надіслав М. Муравйову вітальну телеграму, в якій назвав його конкістадорів “доблесними героями визволення Києва”. Тоді ж М. Муравйова призначено головнокомандуючим українськими радянськими військами. Це рішення викликало протест більшовицького уряду України, який М. Муравйов відверто ігнорував.

М. Тухачевський:
“…Муравйов відрізнявся шаленим честолюбством, блискучою хоробрістю і вмінням наелектризовувати солдатські маси. Теоретично Муравйов був надто слабким у військовій справі, майже безграмотним. Проте знав історію війн Наполеона. Думка “зробитися Наполеоном” переслідувала його, і це наклало відбиток на всі його манери, розмови і вчинки. Він не вмів оцінювати ситуації. Його “прожекти” часом бували абсолютно відірваними від життя. Керувати він не вмів. Втручався у всякі дрібниці… Перед червоноармійцями загравав, аби здобути їхню прихильність, безкарно дозволяв грабувати, застосовував найбезсоромнішу демагогію”.

В. Антонов-Овсіенко:
“Працівник він був невтомний, військову справу знав професійно. Звичайно, він був занадто честолюбний і великий хвалько. Особливо він любив вихвалятися своєю жорстокістю: скільки крові!.. скільки крові!.. скільки крові!..”.
Щоб не загострювати конфлікт з українськими “товаришами”, у лютому 1918 р. на пропозицію В. Леніна М. Муравйова призначено головнокомандувачем “Особливою революційною армією по боротьбі з румунською олігархією”. Незабаром військо М. Муравйова (3 тис.) було виведено з Києва і передислоковано на південь, де самовільно проголошена Одеська радянська республіка вела війну з Румунією. Прибувши до Одеси, М. Муравйов звернувся до місцевої буржуазії з вимогою надати йому 10 млн. руб. для організації оборони міста, інакше — “з каменем на шиї утоплю вас у воді й віддам сім’ї ваші на розтерзання”. Підпорядкувавши собі Особливу Одеську армію (4 тис.), М. Муравйов за шість днів боїв розгромив румунські війська в Придністров’ї, вирішивши цим підписання мирного договору. Після початку німецько-австрійського наступу, розгубившись перед загрозою оточення, кинув війська напризволяще й утік до Москви. Там у квітні 1918 р. був заарештований за звинуваченням у зловживанні владою, але справу припинили “за відсутністю складу злочину”. В червні 1918 р. дістав нове призначення — командувача Східним фронтом проти білочехів. У липні приєднався до заколоту лівих есерів. 10 липня 1918 р. заарештував у Симбірську керівництво фронту і оголосив себе головнокомандуючим армією, що діє проти Німеччини. Раднарком оголосив М. Муравйова поза законом. Симбірським більшовикам вдалося придушити заколот. М. Муравйов при затриманні виявив опір і був убитий. За іншими даними, втік і згодом покінчив самогубством.
Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.
Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.54

 

Перепоховання 29-ти загиблих під Крутами. Київ, 19 березня 1918 року – майже через два місяці після бою. Фото: ukrmap.kiev.ua

Для того, щоб відчути настрій тогочасного Києва і живе дихання часу пропоную цитату К. Паустовського :

“Жизнь в Киеве в то время напоминала пир во время чумы. Открылось множество кофеен и ресторанов, где сладостей и еды хватало не больше чем на тридцать посетителей. Но внешне все производило впечатление потрепанного богатства. Население города почти удвоилось за счет москвичей и петроградцев. В театрах шла “Ревность” Арцыбашева и венские оперетты. По улицам проезжали патрули немецких улан с пиками и черно-красными флажками.

Газеты скупо писали о событиях в Советской России. Это была беспокойная тема. Ее предпочитали не касаться. Пусть всем кажется, что жизнь течет безоблачно.

На скетинг-ринге катались на роликах волоокие киевские красавицы и гетманские офицеры. Развелось много игорных притонов и домов свиданий. На Бессарабке открыто торговали кокаином и приставали к прохожим проститутки-подростки.

Что делалось на заводах и рабочих окраинах, никто не знал. Немцы чувствовали себя неуверенно. Особенно после убийства генерала Эйхгорна.

Казалось, что Киев надеялся беспечно жить в блокаде. Украина как бы не существовала – она лежала за кольцом петлюровских войск.

По вечерам я иногда ходил в литературно-артистическое общество на Николаевской улице. Там в ресторане выступали с эстрады бежавшие с севера поэты, певцы и танцоры. Пьяные вопли прерывали тягучее скандирование стихов. В ресторане всегда было душно, и потому, несмотря на зиму, иногда приоткрывали окна. Тогда вместе с морозным воздухом в освещенный зал влетал и тут же таял снег. И явственней была слышна ночная канонада.

Однажды в литературно-артистическом обществе пел Вертинский. До тех пор я не слышал его с эстрады. Я помнил его еще гимназистом, молодым поэтом, писавшим изысканные стихи.
На эстраду вышел Вертинский в черном фраке. Он был высок, сухощав и непомерно бледен. Все стихло. Официанты перестали разносить на подносах кофе, вино и закуски и остановились, выстроившись в шеренгу, в глубине зала.

Вертинский сцепил тонкие пальцы, страдальчески вытянул их вниз перед собой и запел. Он пел о юнкерах, убитых незадолго до этого под Киевом в селе Борщаговке, о юношах, посланных на верную смерть против опасной банды.

Я не знаю, зачем и кому это нужно?

Кто послал их на смерть беспощадной рукой?

Песня была о похоронах юнкеров. Вертинский закончил ее словами:

Утомленные зрители молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с исступленным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.

Он пел о подлинном случае, бывшем на похоронах юнкеров.

Загремели аплодисменты. Вертинский поклонился”.

Константин Паустовский.Книга о жизни.

httpv://www.youtube.com/watch?v=1SuBwCqoB5g

Стосовно пісні свідчення самого Александра Вертинського: « Между тем, жизнь в Москве для Вертинского становилась всё труднее. Романс «То, что я должен сказать», написанный под впечатлением гибели  юнкеров, возбудил интерес Чрезвычайной комиссии, куда автора вызвали для объяснений. Согласно легенде, когда Вертинский заметил представителям ЧК: «Это же просто песня, и потом, вы же не можете запретить мне их жалеть!», он получил ответ: «Надо будет, и дышать запретим!»

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон’юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда!

Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети.

Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва.

Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб.

 

Cхема бою під Крутами. Особливих тактичних ходів немає: кількагодинна перестрілка, маневри артилерії і відступ до своїх ешелонів. 140 загиблих з українського боку і близько 300 з більшовицького. Правому крилу було легше – його прикривав насип залізниці на Прилуки. А частина студентів з лівого флангу, як бачимо, відступити не встигла. Джерело: vijsko.milua.org

Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.

У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію.

Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР.

Супутникова карта місцевості довкола станції Крути. Червона крапка – меморіал Героям Крут, жовта – залізнична станція. Можна порівняти зі схемою бою вище. Складів-магазинів уже нема, вузькоколійки на Чернігів і Прилуки теж. Здається, на місці старих залізниць прокладені звичайні дороги

Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками.

У 1921–1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.

Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики.

Саме він був командиром куреня. Сот­ник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня.

Ігор Лоський, один із загиблих під Крутами. Фото: kruty.org.ua

Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.

Про подільську Червону гвардію, яка ледь не прорвалася до Центральної Ради, читайте в розділі “Колонки”

Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.

Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.

Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Юнаки (?) на марші. Реконструкція битви під Крутами. Фото: bilozerska.livejournal.com

Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го.

Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.

Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Яко­­ва Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині.

Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.

Яків Рябоконь. Фото: Фото: kruty.org.ua

Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.

Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика. Був парохом православної цер­кви на Волині.

У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го…

 

УНРівський кулеметник. Реконструкція бою під Крутами. Фото: Анатолій Карась

7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:

“До мого відома дійшло, що в складі Української армії перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських, або українізувавши істнувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських.

Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.

Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров’ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення Арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність.

Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по сей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських ранг.

Червоні солдати і матроси з командиром. Реконструкція бою під Крутами. Фото: reibert.info

Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижнів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинівської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги”.

Наслідком звернення Петлюри було видання наказу військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань.

Про декого з них варто розповісти докладніше.

Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші.

Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах “Стрілець” та “Вільна Україна”. Незабаром дістав ще одне поранення – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука.

Митрофан Швидун (праворуч). Уродженець Ніжинського повіту, учасник бою під Крутами, пізніше поручник армії УНР. Фото: tyzhden.ua

Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час Швидун мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.

Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.

На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів “Залізного хреста за Зимовий похід і бої“.

“Залізний хрест за Зимовий похід і бої” – єдиний бойовий орден УНР. Всього його отримали біля 3,5 тисяч вояків. Фото: unr.at.ua

Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців.

Вони вступили до нього, коли той лише створювався навесні 1918 року під назвою окремої кінної сотні 2-го Запорозького полку, і залишалися в його складі аж до 1923-го.

Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий став священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.

Аверкій Гончаренко, командуючий силами УНР у бою під Крутами. Фото: kruty.org.ua

Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах.

 

Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інже­нером-хіміком.

Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії.

Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоних солдатів.

Аверкій Гончаренко (другий ліворуч) після успішного прориву частини дивізії “Галичина” з-під Бродів. 4 серпня 1944 року. Фото: ua.wikipedia.org

Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій.

Зокрема, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії “Галичина”, а в 1945-му був одним із її керівників.

У цій самій дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, лицар “Залізного хреста за Зимовий похід і бої” Петро Франчук.

Реконструкція бою під Крутами. Фото: photoclub.com.ua

Уже згаданий Митрофан Швидун 1941-го став організатором так званого Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися у лавах Української повстанської армії. А Сергій Захвалинський (псевдонім Орлик) у 1941-му очолював українські військові формування в Києві.

Останні з учасників бою під Крутами померли не так давно – у 1970-1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

Джерело: “Тиждень”

Ярослав Тинченко
Історик (Київ)

25 коментарів

  1. Tut klip pro Kruty

  2. Пам’ятаємо. Дякуємо. Без їхніх героїчних боїв Україна була б неможливою.

  3. Пам’ятали! Пам’ятаємо і будемо Пам’ятати!!!! Вічна слава справжнім героя України!!!!!

  4. Їхній подвиг є вічним нагадуванням для нас.

  5. Слава Героям Крут!

  6. Так, їх подвиг є вічним. І ще більше їх робить героями те, що на той час в Україні не було жодної містичної “української армії”! Панове, хто вчив і вчить в школі, що соціалісти які заснували УНР робили щось розумне той прикро помиляється. Вони розформували напів російську проте кадрову боєздатну армію яка готова була захищати Україну. І замість кадрових офіцерів відправили на загибель гімназистів.
    Моє єдине бажання 29 лютого буде полягати в тому, щоб наша держава пам’ятала такі жертви які їй приносили патріотичні люди. І щоб Грушевський, Вінниченко і Петлюра отримали те, що заслужили за свій “героїзм”.

    Слава Героям Крут!
    Слава Україні!

    • “на той час в Україні не було жодної містичної “української армії” – раджу почитати справжні фахові історичні книжки, хоча б того пана Тинченка, або пана Ковальчука. Чи може Ви бажаєте принизити Січових Стрільців, чи Запорожців, чи Червоних та Чорних Гайдамаків, і стверджуєте, що вони у 1917-1920 рр. не боролись, не проливали свою кров, а відсиджувалися за спинами студентів. А хто ж тоді воював 3-роки? Самі студенти? Чи може Ви вважаєте, що Петлюра вчинив негідно, провівши операцію по розброєнню числеьних більшовицьких частин у листопаді 1917-го у Києві, а на початку вісімнадцятого керував придушенням повстання більшовиків на Подолі та “Арсеналі”?
      “І замість кадрових офіцерів” – в статті, наприклад, сказано про ПОЛКОВНИКА В. Сварику? Чи він теж студент?))) А сотник П. Омельченко – наврядчи би гімназисту відразу б присвоїли звання сотника.
      Я шаную героїв Крут, але окрім Крут у тій війні було ще чимало різних боїв. вдалих і не вдалих, про яких не варто забувати. Шкода, що із усієї Визвольної війни 1917-1920 рр. більшість знає тільки про бій під Крутами, ну і ще взяття “Арсеналу” завдяки фільму Довженка.

      • Я зараз виключно про цей самий момент бою під Крутами.
        Отже:
        Січові Стрільці – згоден кадрова армія, вони зупинили червоних? Що вони зробили, вони допомогли Грушевському і соціалістам втекти до Житомира в той час як в Києві почався червоний терор. Чому вони не були під Крутами?
        Запорожці звільнили УНР від більшовиків тоді коли було укладено Брест-Литовський мирний договір.
        Як наслідок введення до України німецьких військ.

        • Січові Стрільці тривалий час обороняли Київ від повсталих більшовиків, а потім від військ Муравйова. Чих старшини, по Вашому, командували студентами під Крутами. А про оборону ст. Доч Ви чули? Про курінь Смерти сотн. Міляшкевича, який на ст. Доч кілька місяців ще з кінця 1917-го відбивав атаки більшовиків. Рештки цього куреня потім увійшли до складу Запорожців.
          “Що вони зробили, вони допомогли Грушевському і соціалістам втекти до Житомира в той час як в Києві почався червоний терор” – повторюю, вони і Запорожці, точніше чатини, які потім стануть Запорожцями, тривалий час обороняли Київ та інші міста України від большевиків. І відступали, коли не було далі сил втриматись, бо це війна, і одним патріотизмом війну не виграєш.
          Почитайте книгу Я.Тинченка “Українські збройні сили, березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії), і Ви зрозумієте, що до Крут, під час Крут, і після Крут відбулося чимало масштабних і важливих боїв українських військ. І Крути – це лише один незначний епізод цієї тривалої епопеї боїв.

        • “Чому вони не були під Крутами?” – а тому що Крути далеко був не єдиний напрямок, яким наступали більшовики. Більшовики наступали і з півдня, і з заходу (збільшовичені частини фронту), із південного-заходу. У цей час курінь чорних гайдамаків та січові стрільці захищали Київ з полтавського напрямку на ст. Кононівка. На ст. Бобрик знаходилися інші війська. А що я переписую..! Читайте книги за цей період. і зрозумієте, що в багатьох місцях України під час Крут відбувалися не менш важливі бої.

          • Читав, читав. Ось Перший Український Корпус дуже добре пам’ятаю. Це була дійсно боєздатна військова одиниця кадрових військових. 60 000 солдатів та офіцерів. А скільки там було Січовиків? Здається в Києві їх дай Боже щоб 2 000 тисячі багнетів було.

          • Ну якщо Ви його читали, то маєте пам’ятати, скільки цей “боєздатний” корпус протримався, а скільки протрималися Січові стрільці. Перший корпус складався з мобілізованих, і як тільки оголосили про демобілізацію, він випарувався за кілька днів. Січові Стрільці були добровольцями, і навіть після розброєння і розпуску їх гетьманом, вони не розбіглися, а таємно зберегли свою організацію. Частина стрільців перейшла до Корпусу Натієва, де утворила окрему частину. Якщо ж згадати саморозвязання в кінці 1919 року, то стрільці теж не розбіглися хто куди, а частина створювала окремий загін, який мав вирушити у Зимовий похід, але їх захопили у полон поляки, а частина перейшла до УГА, де вела пропагандову роботу до приєднання галичан до Армії УНР. Потім січові стрільці склали основу легендарної 6-ої Стрілецької дивізії. Так що 2 тис. добровольців Січовиків прислужилися Україні краще, аніж 60 000 солдатів та офіцерів, які за всю історію Першого Корпусу розброїли кілька збільшовичених частин, і все.

          • “Читав, читав”. Якщо читали, то маєте пам’ятати таку фразу. Цитую “Симон Петлюра прагнув і надалі підсилювати війська Скоропадського свіжими з’єднаннями з фронту. Так, 18 (5) грудня 1917 р. вн віддав наказ про переведення з румунського фронту до Василькова українізованої 10-ї кавалерійської дивізії, а 24(11) грудня наказав командуванню 2-го Січового Запорізького корпусу передати одну дивізію до 1-го Українського корпусу в Козчятині. Крім того, з фронту до Блої Церкви мала бути відправлена українізована 9-та кавалерійська дивізія…”
            “…мав бути надісланий з Вінниці 8-ий (612-ий) Український полк зі складу 1-го Укр. корпусу. Але цей полк вже був деморалізований і дорогою розсіявся. Його історія красномовно показує, в якому стані перебували всі українізовані частини російської армії, зокрема 1-го Українського та 2-го Січового Запор. корпусів.”
            “11 лютого (29 січня) 1918 р. на ст. Мотовилівка прибули перші збільшовичені частини. Й хоча вони не зачіпали рештки штабів 1-го Українського корпусу та 1-ї Української дивізії, ті невдовзі самоліквідувалися.”
            Ви точно ЦЮ книгу читали?

  7. Не дай нам боже таких боїв коли тільки малі хлопці боронять цілу державу

  8. Якщо хочете, приєднуйтесь до коментарів і на цьому сайті: http://berloga.net/view.php?id=207986
    Але там українське не дуже шанують. Тому, зі слабкими нервами, краще туди не заходити.

  9. Ех, шкода їхньої жертви… дуже шкода…

  10. Вони померли, що б ми жили.

  11. Вічна слава Героям Крут!

  12. Дякуємо авторові за чудову роботу..

  13. Слава Героям Крутів,які постали проти теранії

  14. Ящо Ігор Лоський загинув під час бою під Крутами, як же він тоді написав свої спогади. Виправте помилку.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.