Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1169855 (189 за 24 години)

Сповідь колишнього псевдобандерівця

| 23 коментарі

Колишній енкаведист, який у формі бандерівця вбивав мирних людей в Галичині в 40-50-х роках перед смертю прийшов на сповідь до священника. Що сказав священник? Читайте і поширюйте!

надійшов лист такого змісту: «Я – колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. проводила масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей, яких ми вбивали ніби за симпатії до совітської влади. І ось нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти правду, хто насправді проводив оті криваві акції. Мені привиджуються ті нещасні, які просили в нас пощади, але пощади їм не було… Часто у снах чую крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!!!». Він вирвався із рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Тоді старшина вхопив хлопчика за ніжки і з усього маху вдарив об стінку головою… Мозок із розбитої голови дитини бризнув по хаті – на нас, на наші руки, на обличчя. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-ти і 12-ти років. Вони заціпеніли від жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько і мати на колінах благали нас, щоб ми пощадили хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара – просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні…» (вони думали, що ми – бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що їхні старші два сини пішли на фронт. Хоч ми добре знали, що людей призовного віку забирали силою, не питаючи, хоче хтось іти на війну чи ні. Таких випадків було багато, але мені запам’ятався особливо оцей. Голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок та їхніх батьків останнім часом переслідують мене вдень і вночі. Пішов я у церкву і висповідався. Старенький священик зблідлими вустами прошепотів: «Сину, великі твої гріхи, але оскільки ти каєшся і тебе змушували скоїти такий гріх твої командири, я, як священик, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тільки тоді, коли ти напишеш у ті села, де ви проливали невинну кров, та ще й під чужу марку». Я знаю, пане голово, що цього люди не простять мені ніколи – надія тільки на Бога. Адже ішов я убивати людей не сам від себе. Це вони, наші командири-чекісти, змушували нас. Завжди, коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, погрожували: «Хотітє бить чістєнькімі?!! Расстреляєм саміх как собак!!!». Ми боялися один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть під час пиятики. Але коли через якийсь час наш старшина по необережності сам у себе вистрелив з автомата і в муках помер, ми мовчки переглянулись, і я подумав: «Оце тобі, гаде, за тих невинних людей, за того хлопчика…». Хоч у самих теж руки були в крові. Розкажіть, пане голово, усім у селі про мого листа. Хай знають люди, хто насправді знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!!! Це ми, чекісти, так криваво провокували наших людей. А винна в тому сатанинська, кривава, совітська влада…

Р. S. І треба ж, головою сільської ради був якраз син одного із братів, що пішли 1944 року на фронт, батьків яких, сестричок і братика було знищено нелюдами-чекістами у березні 1945 року. Ридав, читаючи листа, голова, і в розпуці бив кулаками об стіл. У неділю пішов до церкви і на сповіді покаявся за свій гріх, що протягом багатьох років він і його родина носили в серці образу та гнів, що проклинали невинних героїв-повстанців, які полягли у боротьбі за волю України і до смерті їхньої родини, як нарешті з’ясувалося, не мали ніякого відношення. На сповіді ридали обидва – голова і священик.
Розповідь тернопільчанина опрацював
Левко ПАРАЩАК.
Часопис «Прикарпаття», 30 квітня 2005 р.

Автор: bodyanuch

Веселопедист, перекладач, адмін проєкту Про техніку Гуртом

23 коментарі

  1. Будь-ласка напишіть про цю історію в http://www.istpravda.com.ua

  2. Слабка обробка, не креативно, мало кривавих подробиць. Так і священик не зберіг таємницю сповіді. Перепишіть будь-ласка та в номер.

  3. Де написано, що священик не зберіг таємницю сповіді. Читати треба, думаючи.

  4. Хотілося би з знати більше деталей.Які саме села на тернопільщині, ім’я командира групи, номер військової частини і так далі. Без тогоуся та історія виглядає качкою.

  5. Якщо людина справді покаялась, то хай від свого імені на каналі у всьому зізнається, відкрито. А не якісь незрозумілі анонімки! Так як зробили це деякі москалики про події в Прусії!

  6. @ Геннадий, в тебе ім’я російською, вже до Hurtom добралися?

    @Анонімний, все “відкрито” в архівах СБУ, давно вже.

    @bodyanuch, дуже дякую.

  7. Війна – це сстрашна річ і героїв там нема……

  8. Геннадий, а ти звідки? де живеш?

  9. Ю рба осанни не співає,
    Д уша навік – кромішня тьма,
    А Божий Син Кров проливає
    М іж друзями, котрих катма!

    Зі слів очевидця можу переказати достовірну історію про еНКаВеДишного юдо-провідника боївки, котрого бандерівці після викриття живцем спалили, розкаюючись за мародерські колабораціоністські накази.

    oleg_makar_teolog@ukr.net

  10. Багато що відомо, а багато що ми ніколи не взнаємо.
    Стосовно історії, таких багато. Якщо оповідати і переписувати їх всіх ми тільки накопичуємо негатив і ненавість.
    Правда. Куди дітись. Але у війні крім сторін притистояння були люди які постраждали бо були на території цих війн.
    Так склалося. Багато родин в Україні які постраждали. Скласти опист – вийде не один том книжок.
    А хлопчик молодець справжній герой – мужчина, таких чоловіків зараз рідко зустрінеш, які знаючи що буде, захищають не себе а своїх рідних.
    Бог все бачить! І кожному воздасть…

  11. Автор правильно зробив, що виклав дану статтю, хоч читати було важко.
    А ці коментарі: “Слабка обробка, не креативно, мало кривавих подробиць.”
    Як можна взагалі таке написати. Це реальна історія, як в дітей на очах, замордували їхніх батьків, а потім і їх самих. Настільки можна бути “морально черствим”, щоб залишити такий коментар. Якщо ти це прочитаєш, я надіюся, що тобі хоч трішечки стидно стане.

  12. Юрій, а якщо я розповім історію як бандерівець намагався розстріляти мою бабусю з 3 дітьми (моєї матері було 8-9 місяців) ти не повіриш. А в цю історію – беззастережно, вона ТОБІ подобається і вигідна.

    • Геннадий, а ти впевнений що це був Бандерівець?

      Щодо Донецька і Донецької області. Я був на третіх виборах президента в Артемівську, кінець 2004 року. Познайомився з багатьма хорошими і цікавими людьми, котрі дуже добре розмовляли Українською мовою, та чомусь, були сильно заляканими. Я спробую описати один випадок, який я там побачив на власні очі, а схожих було декілька:

      Два здорових дурбелика-качка щойно з спортзалу, привезли літніх жінок або з пристарілого будинку чи то з лікарні, я вже не вникав, одна з них важила близько 150 кг, і не могла самостійно ходити, ноги розпухли – мабуть на щось важко хворіла. Вони її взяли під руки і потягли по сходах, вибори проходили в навчальному закладі де перший поверх був високо. Ногами та жінка сама не перебирала – вони за нею волоклися. Протягнули ці дурбелики ту жінку через дільницю дуже швидко, самі бюлетень взяли, самі і відмітку поставили, “запхавшись” разом із нею в ту кабінку. І все може б і нічого страшного, та я помітив, що коли тягнули від б’юлетнів до кабіни, у жінки голова опустилася на груди і повисла. Мабуть заснули, а може душу богові віддала? А вже коли виходили із нею, на тих самих високих сходах до закладу, в одного задзвонив телефон, він відволікся на дзвінок, а інший не втримав – жінка не просто впала, а полетіла всім тілом і всією вагою до низу, навіть не зойкнула (то вона таки заснула чи ні?). Після чого, дурбелики, за долю секунди, запхали її до автобуса де було решта людей.

      Надіюсь та жінка не була твоєю родичкою!

      • 1.Да, впевнений. Цю історію мені розповіла сама бабуся ще в далекому 1978 році, мені було 10 років. 2. Був у Львові – так само багато нормальних, добрих і чуйних людей, які не звертають уваги на мову спілкування. 3. Ми говоримо про роки війни, а не про вибори. 4. Це була не моя родичка. А тепер ось про що. Цю історію я згадую тільки тоді, коли мені починають тикати в обличчя “окупант” лише по запису у графі національність і тому, що рідну мову у мене російська. І якого біса я відповідаю на звернення до мене російською або українською однаково ввічливо, а зі мною не завжди (дідусь в автобусі кинувся на мене з палицею і криками “понаїхали москалі”. Львів 1996). У Донецьку таке нікому і в голову не прийде кричати на людину, що розмовляє українською.

        • Що стосується дідуся – то це швидше за все відлуння війни і пережитого ним. І це підтверджу описаний вище жах, який коїли НКВедисти. І те що він на тебе накинувся – це звичайнісінька невинна особиста образа, котру можна було вже давним-давно пробачити йому.

          В мене рік тому була схожа ситуація, на мене накинувся дальньобійник, судячи з розмови і хамства – він був зі сходу, йому не сподобалось як я залишив авто припарковане на 5 хв. Він мені хамив при моїй дружині – я готовий був його тоді, роздерти. До бійки діло не дійшло, він хутко скочив у кабіну і зачинився, бити вікно я йому не став. Зараз мені на це байдуже – я знаю, що так він поводиться через політику, яку впроваджують у нього вдома. Політика зміниться – зміниться і він, а те що йому клепки бракує то це його проблема.

        • “Ідіоти є всюди”. Звісно є історія яку варто знати.
          Сам я із заходу і тут для мене зовсім не є дивним кургани з червоно-чорними прапорами. Я є прихильником УПА і виступаю за їх визнання. Але в той же час знаю що вони робили не правильні/жахливі речі.
          Варто лише пам’ятати що це була війна і немає жодної армії яка б діяла виключно гуманно – всі робили помилки.

          Основний урок – це вчити історію і розуміти чому було саме так і головне – пробачити один одному.
          У мене є друзі з Донецька – чудові люди і з Росії є теж чудові друзі. Ми деколи жартуємо на тему “в горах москаль” – але це виключно жарти з яких тільки сміються.
          Але на жаль дурні які вміють тільки кричати “жидобандерівець/москаль” є всюди.
          Ну і звісно треба знати історію Сходу України – там теж є герої і їх багато – один Махно чого вартий =)

          Так-що бажаю Вам приємного дня =)

        • ТАК! У ЛЬВІВ ПОНАЇХАЛИ У 1944р.а уДОНЕЦЬК 300р.раніше і там вже ЗВИКЛИ!

  13. У нас в місті теж є (а може вже і немає, в перші роки Незалежності це було) один ветеран НКВД. Теж служив після війни на Західній. Теж певно совість заїла, почав писати спогади про свою “службу”. Написав кілька статей – було відчутно, що почне каятись, розповість конкретні факти. Але потім різко змінив тональність. Дальше пішло про “такіє билі времена”, “тяжйолоє наслєдіє войни”, і їм, НКВДистам теж було тяжко, але вони свою задачу виконали – вернули людей до мирного життя. Похоже йому порадили не спішити каятись. Думаю багато ці “ветерани” могли б розповісти, якби їм дозволили, деякі навіть добровільно.
    А Генадію скажу, що толерантність доннечан дуже перебільшена. Знаю з власного досвіту. Бував там.
    Я живу в махновському краї, але попробуй заговорити по-українськи. Мінімум – всі оглянуться, і будуть довго та іронічно дивитись. А що заробиш – щирий, хахол, “здєсь тєбе нє львов” – то гарантія на всі 100%. Можеш заробити по фейсу, це залежить де і з ким зіткнешся.

    • Моя однокласниця розмовляє зі мною по-українськи, а я відповідаю російською. Один одного чудово розуміємо і нікому до цього немає діла. Питання не в тому, подивляться на вас косо чи ні, а в тому, що Ви звертаєте увагу на це, а на перехожі. Вам ніхто не забороняє говорити на тій мові, на якому ви говорите у себе вдома. І не варто зациклюватися на цьому.

  14. Анонім, не в 1944, а в 1939-м. Вчи матчастину.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.