Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1169695 (180 за 24 години)

Військо й незалежність

| 11 коментарів

Війна і незалежність

Свого часу Лєнін написав, що «лише та революція чогось варта, яка вміє себе захистити». Хоч би як ми ставилися до автора цих слів, але у слушності їм не відмовиш. Досвідчений революціонер-практик знав, що говорить. На жаль, Українська революція 1917–1921 років оборонити себе не змогла. У чому ж полягають причини її поразки? Серед усіх негативних чинників та явищ одне з найважливіших місць посідає непродумана, згубна політика очільників тодішньої України у військових питаннях.

Гасла замість зброї

У березні 1917 року в Росії було повалено самодержавство, усю імперію охопила революційна ейфорія, з’явилися надії на встановлення справедливого ладу й вирішення національних та соціально-економічних проблем. Не оминули нові настрої і армію, де служило кілька мільйонів українців.

Серед військових переважали прихильники самостійницьких поглядів. Одначе керівники Центральної Ради та лідери найвпливовіших українських партій (соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів) стояли на автономістських позиціях, а тому не приділяли належної уваги творенню власних збройних сил. Український військовий рух вони розглядали як один із козирів у боротьбі з центральною російською владою для досягнення своїх поміркованих вимог. Саме тут ховається коріння антимілітаристського курсу соціалістичних лідерів УЦР, які фактично відмовилися від творення оборонного комплексу. Заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» .

Ці утопічні погляди віддзеркалились у IV Універсалі, яким було проголошено незалежність УНР. «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств», – сказано в документі, автором якого був той-таки Винниченко. Цими закликами українському військовому рухові було завдано небезпечного удару, його позбавили самої мети боротьби, до якої він прямував, – побудови регулярної національної армії.

Сама собою міліційна організація збройних сил, на яку орієнтувалися лідери УЦР, не була аж такою шкідливою (сьогодні за цим принципом, скажімо, побудовано армію Швейцарії), але запорукою успішного втілення даної моделі є патріотизм населення, готового виступити на захист своєї держави. Однак у цій сфері діячі УЦР виявилися не на висоті, продемонструвавши політичну незрілість і недалекоглядність. Вони пливли за течією, не встигали за швидкими змінами ситуації, не керували народними масами, а діяли під їхнім впливом. Але така інертність, прикрита гарною фразеологією і театральною позою, в полеміці з консервативним російським Тимчасовим урядом приносила діячам УЦР певні дивіденди. Їм вірили, на їхньому боці були симпатії українського населення. Та коли владу в Петрограді захопили більшовики, все змінилось, адже через свою політичну наївність і нерішучість українські лідери програли червоним вирішальний двобій за свідомість вояків.

Не гвинтівками й гарматами, а вміло побудованою на популістських гаслах пропагандою більшовицькі агітатори вирвали з-під ідейного впливу поміркованих українських партій більшу частину солдатів українізованих частин. Втомлені війною, вони прагнули мерщій повернутися додому, аби ділити поміщицьку землю. У цій ситуації, за словами Винниченка, діячі УЦР із сумом спостерігали, як на їхніх очах «полки імені різних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомістю, щирістю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали «славу» українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили своє завзяття, потім упадали в апатію, в «нейтралітет» до більшовиків, а потім… повертали разом з тими більшовиками свої українські багнети проти нас».

Чисельність вірних УЦР частин швидко танула. Якщо наприкінці осені 1917 року на підконтрольній їй території таких було близько 300 тис. вояків, то вже у січні 1918-го на захист Києва проти 30-тисячного червоного угруповання піднялося лише 2 тис. бійців. Більшість цих сил воювала з ворогом у самому місті, придушуючи повстання на заводі «Арсенал», а для оборони східних підступів до столиці в бій було кинуто останній резерв – патріотичну молодь.

Російська комуністична армія мала не тільки кількісну, а і якісну перевагу. Особливо це стосується її організаційного будівництва, якого досягали грішми, терором, агітацією. Власне, й сама більшовицька партія мала характер воєнізованої організації із суворим централізмом та дисципліною. Крім того, українській стороні бракувало мобілізаційних ресурсів для поповнення армійських лав. Її головний резерв, селянство, уже був використаний у ході Першої світової війни як фізично, так і морально. «Свіжий» у військовому плані промисловий пролетаріат, який під час війни був звільнений від армійської служби, УЦР на свій бік залучити не змогла. Русифіковане робітництво вороже ставилося до української справи й радо йшло до більшовиків.

Захоплення «регулярністю»

Таким чином, війська Центральної Ради не стримали ворога, але й більшовики панували недовго. Їх витіснили німецькі з австрійцями, які прийшли в Україну після Брестського миру. Повернувшись до Києва, УЦР не мала того авторитету й підтримки, тож унаслідок безкровного перевороту наприкінці квітня 1918 року її було розігнано. Новим лідером України став обраний гетьманом генерал Павло Скоропадський. Кадровий військовий, він не мав соціалістичних ілюзій щодо міліційного ополчення й почав творення регулярної армії. Передусім довелося долати опір німців, які говорили гетьману: «Навіщо вам армія? Ми тут, нічого поганого вашому урядові усередині країни не дозволимо, а щодо своїх північних кордонів можете бути цілком спокійні: ми не допустимо більшовиків. Створіть собі невеликий загін із 2 тис. людей для підтримання порядку в Києві та для охорони вас особисто». Зрештою, Скоропадський переконав німців, і ті погодилися з формуванням восьми корпусів. Чисельність армії досягла 60 тис., а навесні 1919-го мала бути доведена до 300 тис. вояків.

Однак помилкою нової влади стало захоплення «регулярністю». Люди, які відповідали за армійське будівництво, мислили застарілими категоріями, не розуміли складнощів революційного часу. До організації війська вони підійшли методично, почавши з розбудови адміністративних структур. А своїм головним завданням вважали розробку, в найменших деталях, штатних розкладів для різноманітних військових частин і підрахунок коштів на їхнє утримання. Такі методи абсолютно не підходили для тодішніх умов. Як наслідок, не вистачило часу, коштів та енергії на організацію відділів.

Іншою проблемою, з якою зіткнулися творці гетьманських збройних сил, був брак суспільної лояльності як у цивільному, так і у військовому середовищі. Майже весь командний склад походив із колишньої царської армії. Більшість офіцерів не симпатизувала українській ідеї, розглядаючи службу як спосіб пережити важкі часи. Водночас широкі маси населення не мали розвинутого почуття національної самосвідомості й легко підпадали під впливи соціалістичної та комуністичної пропаганди. Гасла про земельну реформу й націоналізацію промисловості досягли результату. Більшість населення не підтримувала консервативного гетьманського режиму, що спирався на німецьких і австрійських окупантів. Тому опозиція без особливих зусиль восени 1918-го підняла повстання. Для позбавленого допомоги Центральних держав Скоропадського це означало кінець його правління.

Месники за народні кривди

Під час повстання більшість гетьманської армії перейшла на бік Директорії УНР. Разом із загонами бунтівних отаманів після мобілізації на Лівобережжі на початку 1919 року війська останньої налічували близько 100 тис. бійців. Однак, народжені у вирі народного опору, збройні сили не виявились боєздатними й організованими. У них зростала анархія, падала дисципліна, гору взяли всілякі отамани, які, проводячи власну політику, не виконували наказів командування. За влучним висловом професора Тараса Гунчака, армія була «радше месником за народні кривди, а не будівничим нового життя».

Для приведення її до ладу потрібні були одностайна політична воля лідерів і тверда державна влада. А саме цього бракувало. Українські партії розколювалися на конкуруючі фракції, вчорашні союзники та однодумці ставали запеклими ворогами, урядові кабінети змінювалися з калейдоскопічною швидкістю, держава не могла визначитись ані із внутрішнім, ані із зовнішнім курсом. Кожен політик бачив себе єдиним рятівником України. У свої інтриги вони активно втягували військо, що призвело до його дальшої деградації. Армійське командування проводило постійну реструктуризацію військових частин, що теж не сприяло їхній боєздатності. На тлі політичних чвар та внутрішнього розкладання армії більшовики захопили Лівобережжя, вдруге вступили до Києва, зайняли більшу частину Правобережжя; із заходу підійшли поляки; на півдні висадилися війська Антанти. Україна опинилась у ворожому кільці, до того ж без союзників.

Улітку 1919-го ситуація покращала. Влада зосередилася в руках голови Директорії Симона Петлюри. Його політичні опоненти зневірились у дальшій боротьбі і, як писав Ісак Мазепа, «втратили голову та кинули поле бою», виїхавши за кордон. В армії вдалося приборкати отаманську сваволю, придушити кілька державних заколотів, навести лад і дисципліну, за чим мали наглядати спеціальні інспектори з широкими повноваженнями – аналог більшовицьких комісарів. Зросла чисельність війська: до 35 тис. наддніпрянських вояків приєдналися 50 тис. галичан. Із цими силами армія УНР почала в серпні 1919-го успішний похід на Київ і Одесу.

Здавалося, воєнне щастя повертається. Але замість більшовиків з’явився новий ворог – білогвардійці генерала Дєнікіна, котрий не визнавав самого факту існування України як держави, прагнучи відродити «єдіную і нєдєлімую». Почався новий конфлікт, українці зазнали поразки. І перемогли їх не білі генерали, а плямистий тиф, епідемія якого викошувала армійські лави. У цій війні уряд УНР утратив контрольовані ним терени, а вцілілі військові частини, опинившись на Волині в оточенні білогвардійців, більшовиків та поляків, перейшли до партизанської боротьби. Фактично наприкінці 1919-го український уряд вибув із політичної боротьби як самостійний гравець. Дальший успіх залежав від наявності сильного союзника.

У квітні 1920-го на нього перетворилася Польща, з якою було укладено угоду про спільні дії проти більшовиків. Однак, усупереч обіцянкам, поляки так і не дозволили українцям розгорнути власну армію, чисельність якої коливалась у межах 10–20 тис. осіб. У жовтні того самого року, підписавши сепаратне перемир’я з більшовиками, Варшава відмовилась від союзництва з українцями, що дало урядові УНР змогу провести на Поділлі мобілізацію і збільшити чисельність війська до 40 тис. Утім, було запізно: наступного місяця червоні завдали українській армії остаточної поразки. Її залишки інтернували поляки. Збройна боротьба регулярних частин завершилася.

Балтійський прагматизм

Українці, як і багато інших народів колишньої Російської імперії, не змогли відстояти свою незалежність. Державність вибороли тільки поляки, фіни, литовці, латиші та естонці. Найповчальнішим для нас є досвід балтійців, які опинилися тоді в майже ідентичній з українцями ситуації. Всі вони тривалий час були бездержавними народами, під час Першої світової війни їхніх інтересів не враховували провідні держави – учасниці конфлікту, а стрімке національне піднесення почалося лише після повалення царизму в Росії. Їхні політичні керманичі так само спершу виступали за автономію і не поспішали проголошувати незалежність: литовці зробили це 16-го, естонці – 24 лютого, а латиші – 18 листопада 1918 року. Всім трьом країнам довелося пережити німецьку окупацію і прихід червоних, які своїм терором швидко відвернули від себе людей.

Водночас балтійські національні лідери запропонували чітку програму вирішення політичних і соціально-економічних проблем демократичним чином, без соціалістичних утопій та радикалізму. Це позитивно позначилося на всіх сферах державного будівництва, зокрема на розбудові власних збройних сил: було запроваджено загальний військовий обов’язок, успішно проведено мобілізацію. Ефективним стимулом стало рішення естонського уряду про безкоштовне наділення землею всіх героїв війни за свободу, поранених вояків та членів сімей загиблих бійців. Заходи швидко дали результат. На початку січня 1919 року в естонській армії було менш ніж 5 тис. вояків, наприкінці місяця – вже 23 тис., а у травні – 80 тис.; чисельність латвійської армії наприкінці 1919-го досягла 76 тис., а литовської – 60 тис. осіб. У боях за незалежність полягло приблизно 5 тис. естонських, 4,5 тис литовських і 3 тис. латвійських солдатів та офіцерів. Для трьох чисельно невеликих народів це значні цифри.

Важливим чинником перемоги було сприяння демократичним урядам країн Балтії ззовні. Під час поділу сфер інтересів у колишній Російській імперії Литва, Латвія та Естонія опинились у зоні впливу Великої Британії, яка спрямувала свою політику не тільки на повалення більшовиків, а й на послаблення Росії у спосіб відокремлення від неї «національних окраїн» (Україна була у сфері впливу Франції, інтереси якої виявилися протилежними – відродити «єдіную і нєдєлімую» Росію). Лондон допомагав балтійським урядам зброєю, боєприпасами, кредитами на закупівлю військового майна; британські кораблі підтримували з моря дії естонської та латвійської армій, у складі яких працювали інструктори зі Сполученого Королівства, зокрема майбутній переможець німців у битві під Ель-Аламейном фельдмаршал Гарольд Александер. На допомогу естонцям прибули кілька тисяч фінських, шведських і данських добровольців. Тимчасовими союзниками балтійців у боротьбі з більшовиками були польські та німецькі війська. Щоправда, після перемоги над спільним ворогом почалася боротьба естонців та латишів проти німців, які хотіли створити в регіоні власну маріонеткову державу, а в жовтні 1920 року стався польсько-литовський конфлікт.

Політична зрілість і прагматизм державних лідерів, згуртованість і патріотичне піднесення населення дали змогу литовцям, латишам та естонцям сформувати боєздатні національні армії, привернути до своєї боротьби увагу провідних європейських країн, добитися від них значної допомоги. Як наслідок, республіки Балтії захистили свою незалежність і досягли міжнародного визнання, тоді як Україна через короткозорість своїх політиків та низку інших факторів утратила суверенітет і була окупована іноземними державами.

Джерело: Український Тиждень

11 коментарів

  1. Дуже дискусійна тема, про військо в той час. особливо для тих хто вивчає цю епоху не тільки по шкільних підручниках. Правильно вказано що політичні лідери неправильно оцінили роль армії в розбудові держави. Але не варто відкидати і велику кількість зрадників в командному складі українізованих частин, та неправильно поставлений ідейний захист від ворожої пропаганди, як частини військової дисципліни. І куди подіти власні амбіції певних діячів. А допомога союзників, як матеріальна так і політична, яким було вигідна існування нових держав, як на мене не останній фактор.

  2. Цікаво написано)дякую за хороше викладення

  3. Така собі оглядова стаття з претензіями на аналітику.
    Якщо вже робити огляд, чому Балтійські країни отримали незалежність, то треба згадати і про Балтійське герцогство, і про те, що на початку 1919-го року мало-хто з самих прибалтів хотів служити у власних національних арміях, ну звісно і вдале географічне положення та вдалий склад геополітичних обставин. Якби не ці обставини, якби радянський уряд направив до Прибалтики 1-у Кінну армію + кілька піхотних дивізій, доля Прибалтійських країн склалася кардинально по іншому.
    Грузія теж отримувала закордонну допомогу, і теж розвивала і військо, і економічні та соціальні реформи були досить непогані, але геополітичні обставини підкачали. З одного боку недоброзичлива Турчеччина, з іншого – червона Росія, яка навіть в умовах розрухи й громадянської війни змогла мобілізувати півмільйонну армію.
    Автор статті забуває такий момент, як економічне значення територій. Пояснюю: в умовах тотальної нестачі продовольства єдиним шансом вижити для молодої червоної російської держави було насильна реквізиція продовольства в аграрно розвинених районах (Україна, Кубань, Поволжя, Північний Кавказ), а простими словами – звичайний грабунок хліба голодними пролетарями. Тому й зусилля більшовиків були передусім направлені саме на захоплення цих регіонів, а питання з рештою постімперських країн. Можна було відмовитись від Польщі, від Фінляндії, тимчасово відмовитись від Прибалтики, але відмовитися від України для Радянської Росії було неможливо.
    Якщо розглянути навіть ситуацію з Польщею в 1920 р., то я впевнено можу твердити, якби не допомога Антанти – економічна (що стримала поширення більшовицької пропаганди й мінімізувала соціальні потрясіння), військова (озброєння, амуніція, медикаменти, інші військові матеріали, формування цілих польських частин, допомога іноземними спеціалістами), політична (всієї цієї допомоги так не вистачало молодій УНР), то не факт, що Польща в 1920 р. змогла б зберегти свою незалежність, незважаючи на всі старання Пілсудського.
    Підсумую: вішати всіх собак за програну боротьбу 1917-1920 рр. лише на тодішніх політичних діячів – це ПРОФАНАЦІЯ. Так, вони добряче налажали, але не було в Україні на той час політичної еліти, тай що казати – інтелігенції у нас не було, з якої еліта та могла б вирости, одна “напівінтелігенція”, та й тої – кіт наплакав. Коли в РІ відкривали у Полтаві пам’ятник Котляревському, то вся українська напівінтелігенція попрямувала залізницею на цю подію. Назбиралось їх аж … один вагон. Хтось сказав тоді, що якби сталася катастрофа з тим потягом, Україна враз позбулася б усієї інтелігенції.
    Отож, наш народ отримав ту той період таке керівництво, на яке заслуговував з усім своїм притаманним нашому народу хуторянством, аматорством, кайдашизмом.
    Хто копне глибше історію інших постімперських країн, той побачить, що їхнє керівництво теж добряче лажало, хоч і менше, ніж наше, але все рівно багатьох із них це не врятувало, бо так склалися геополітичні обставини.

    • Ім’я СКОРОПАДСЬКИЙ тобі хоч про щось говорить?

      • Говорить: політик, якого захищали російські монархісти, а українці ж і турнули.

      • А ще Скоропадський – політик, який прийшов до влади тому, що німці вчасно заблокували Січових Стрільців у казармах, інакше його авантюру відразу б розігнали, і якого таки прогнали, як тільки позбувся німецької підтримки.

      • А ще Скоропадський – людина, завдяки якій Червона армія отримала Таращанську дивізію (ну, тоді вона ще називалась 1-а Українська повстанська)
        А ще, це той, який у бесіді з представником Добровольчої армії каззав: «Вы, конечно, понимаете, что я как флигель-адъютант императора и генерал-лейтенант русской армии не могу быть “щирым украинцем”»

    • Ого. Кайдашизм? Кльовий термін ))) Усвоїв.

  4. Проблема побудови власних збройних сил стала перед Центральною Радою ще весною-влітку 1917 р., під час проведення перших військових з’їздів. Але тоді перемогла загально- соціалістична ідея переходу від регулярної армії до народної міліції.

    Це була помилка, яка дуже дорого коштувала Україні. В цей час якраз йшло повне розкладання російської імперської армії, що в першу чергу виявилось у занепаді військової дисципліни, бо дії старшин контролювалися солдатськими комітетами.

    Ця хвороба повністю перейшла і в не чисельні загони Української Армії. Окрім цього, було проголошено в першому Українському військовому Статуті — про скасування військових рангів: «ранги в Українській Народній Армії скасовуються, а службове становище козака визначається його обов’язками».
    Далі зазначалося, що службова посада кожного козака залежить від його здібностей, освіти та знання військової справи. Відповідно до цього встановлювалися нові назви військових за посадами: козак, ройовий, чотовий, бунчужний, підсотський, сотенний, курінний, осавул, полковник, отаман дивізії, отаман корпусу.

    Кожна частина отримувала право на вибори відповідного старшини, хоча підкреслювалося, що командири полку і вище призначаються Генеральним секретарем за згодою з відповідними радами. Це все було, з одного боку, демократичним, але, з другого — підривало боєздатність військових частин, вело до хаосу та анархії. Справді, в армії мали існувати якісь демократичні інститути, але скрізь повинна бути межа.
    Вадим Задунайський “Ранги та посади в Наддніпрянській Армії”

  5. Важко не погодитися з Askold25.

  6. Стаття трохи зрадофільська… Якщо не боротьба УНР та Гетьманату, то Україна була б областю Московії після поразки, а не окремою соціалістичною республікою. Ось така теза.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.