Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170510 (301 за 24 години)

Чому українці соромляться бути українцями?

| 29 коментарів

 

українці

Чому українці соромляться бути українцями? Чи часто ви замислювалися над питанням, чому українці – одна з найдавніших та найчисельніших націй Європи, досі переживає кризу національної ідентичністі? Чому нація, яка за рахунок унікального географічного положення своєї країни на перехресті шляхів руху основних європейських народів, звикла жити у мирі і злагоді з іншими народами, впродовж століть змушена доводити своє право на існування, розвиток і самореалізацію?

Однією з причин вказаних процесів є інтолерантність до української культури та нації, що існувала за часів, коли Україна перебувала під гнітом імперських держав.

Як відомо, передумовами виникнення толерантого суспільства є визнання цінності і автономії особи, повага до прав і свобод людини, рівне ставлення до представників різних рас, націй та народів, відкритість до різних віросповідань та способів життя в умовах поліетнічності національних спільнот.

Але в першу чергу, толерантність є ознакою високорозвиненого демократичного суспільства і правової держави, тому вона не може існувати в умовах тоталітарних режимів, що характеризуються відсутністю демократичних свобод та повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства і окремої особи.

Природне право на вживання своєї мови відноситься до фундаментальних прав людини, які набуваються з її народженням, так само і право нації на вживання своєї мови у публічному житті виникає разом з виникненням самої нації. Права націй у кожній державі регулюються законами та залежать від рівня правового статусу тієї чи іншої нації у багатонаціональній державі.  

Формування української нації відбувалося в надзвичайно складних умовах.

В часи, коли інші європейські держави поступово проходили етапи розвитку від феодалізму, буржуазних держав до держав соціальної демократії, Україна довгі століття була позбавлена таких можливостей, не мала державно-політичної самостійності, а її територія спочатку була розділена між двома могутніми імперіями – Російською та Австрійською, а потім опинилася у складі однієї з найжорстокіших тоталітарних держав сучасності – Радянського Союзу.

Як наслідок, процес побудови правової держави та громадянського суспільства у нашій країні, фактично, розпочався з моменту здобуття нею незалежності у 1991 році, коли переважна більшість європейських держав вже мала налагоджений і відпрацьований організаційно-правовий механізм захисту прав і свобод людини. 

Різниця у правовому статусі українців як нації, що перебували у складі Російської та Австрійської імперій перед початком Першої світової війни, є кардинальною, тому формування української нації відбувалося в дещо відмінних умовах.

Так, політика Російської імперії була спрямована не лише на знищення на українських землях будь-яких елементів державності або автономії, але й на ліквідацію національної самосвідомості українського народу, знищення його як окремої нації. У імперії Габсбургів українці, хоча і перебували під соціальним та національним гнітом, але про асиміляцію не йшлося, тому вони мали більше можливостей розвивати власну мову, культуру, наукову та політико-правову думку.

Конституційні реформи у Австро-Угорській імперії кінця 19 ст. активізували національне та суспільно-політичне життя, змінили суспільну свідомість, заклавши основи конституціоналізму та парламентаризму, а декларування, хоча і формальне, рівності усіх народів імперії, пробудило національну гідність українського народу.

Після Першої світової війни Україна отримала шанс на побудову власної держави. Проте, українська національно-демократична революція 1917-1921 рр зазнала поразки, що стало наслідком несконсолідованості політичної еліти, розбіжностей між її політичними, економічними та державницькими поглядами, незавершеності процесу формування нації. Як не прикро це усвідомлювати, розрізненість і вічне гасло “моя хата скраю” відіграють карколомну роль у найбільш значуші періоди розвитку нашої держави.

У 1918-1920 роках більшовики створили УСРР. І хоча формально УРСР була незалежною державою, після підписання Союзного договору та вступу до СРСР у 1922 році Україна втратила всі ознаки реального суверенітету. “Союз рівних” республік насправді виявився фікцією. Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так формальних прав союзних республік, які об’єдналися в Радянському Союзі. СРСР, що постав на теренах Російської імперії, являв собою тоталітарну імперію нового типу, яка нічим не відрізнялася від абсолютної монархії часів царату.

В умовах Совєтів, коли навіть патріотизм розглядався як злочин проти народу і партії, можливостей для нормального розвитку та формування здорової української нації було навіть менше, ніж за часів Російської імперії, хоча, багато в чому, ставлення до “національного питання” в СРСР було дуже близьким до позицій царської Росії.

Таким чином, у першій половині ХХ ст. Україна знов опинилась поділеною між двома державами – Польщею та СРСР, обидві з яких проводили політику терору, репресій, руйнування мови, культури, національної свідомості, асиміляції та фізичного знищення українського народу. Внаслідок такої політики демократичні державні утворення та інститути, створені українцями після повалення Російської та Австро-Угорської імперій, були усунені, мільйони українців розстріляні та заслані в табори, національно-визвольний рух жорстоко придушувався, будь-які прояви патріотизму переслідувались та карались, переважно шляхом звинувачень у контрреволюційній діяльності (сеператиських настроях), смертю та засланнями.

Внаслідок голодоморів 20-х, 30-х та 40-х років – свідомого геноциду українського народу, та масштабних політичних репресій, крім величезної частини сільського населення, Україна втратила значну частину наукової, освітньої, культурної, військової еліти та духовенства. Була ліквідована Українська автокефальна церква, проводилось насильницьке нава”язування атеїзму та комуністичної ідеології.

Після приднання Західної України до УРСР, полегшення не відбулося, а терор проти української нації лише посилився. За радянських часів терор був тотальним та охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки “ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації.

У свідомості українців, яких протягом багатьох віків переконували в їхній меншовартості, етнічній неповноцінності, вкорінився комплекс “молодшого брата”, “малороса”, “хохла”. Через комуністичну зрівнялівку, колективізм, знищення індивідуалізму, постійний острах бути засланим, ув’язненим або взагалі знищеним фізично, нав’язування державою поглядів, що любов до України є націоналізмом, “бандерівщиною”, а єдино можливим і здоровим є радянський патріотизм, протягом століть українці втрачали національну самоповагу та етнічну ідентичність.

Щоб вижити, часто потрібно було відректися від своєї мови, культури, звичаїв. Все це стало передумовою викривлення процесів формування здорової української нації та національного (етнічного) усвідомлення українського народу, зародження Етнічного Сорому як захисної реакції українців на багатовіковий масовий терор тоталітарних режимів.

Чи існує вихід з ситуації, що склалася? Чи має українська нація надію на нормальний розвиток і відновлення здорового самоусвідомлення та самоідентифікації? Чи можливо подолати кризу і розрізненість в українському суспільстві, розділення нації на “східняків” та “західняків”, відновлення національної гордості?

Насправді, так. Етнічна ідентичність – усвідомлення своєї тотожності з певною етнічною спільністю, своєю нацією, формується в дитини ще в дуже ранньому віці. В 6-7 років дитина здобуває перші знання про свою етнічну приналежність. У цьому віці для неї найважливішим є її найближче оточення – сім’я, батьки, які закладають перші знання.

У 8-9 років дитина вже чітко ідентифікує себе зі своєю етнічною групою, висуває підстави ідентифікації – національність батьків, місце проживання, рідна мова. Прокидаються національні почуття.

У молодшому підлітковому віці (10-11 років) етнічна ідентичність формується в повному обсязі, як особливості різних народів дитина відзначає унікальність історії, специфіку традиційної побутової культури.

Разом з тим, етнічна ідентичність – це не тільки усвідомлення себе частиною певної нації, але і її оцінка, адже почуття гідності, гордості, образи, страху є найважливішими критеріями при порівнянні своєї нації з іншими націями, ці почуття опираються на глибокі емоційні зв’язки людини з етнічною спільністю й моральні зобов’язання стосовно неї.

Тому позитивні етнічні почуття народжують у людині радість стосовно своєї належності до власної нації, бажання бути її частиною, гордість за досягнення свого народу. І навпаки, негативні етнічні почуття можуть призвести навіть до заперечення власної етнічної ідентичності, почуття приниженості, сорому, бажання належати до іншого народу.

Відновлення національної гордості і самоповаги є дуже важливим для розвитку будь-якого народу, зокрема, для українців.

Тому послідовна політика держави в галузі початкової, середньої та вищої освіти, виховання в сім’ї та школі, є вкрай важливими, бо саме в цей час дитина, а потім молода людина, переймає гордість та любов до своєї Батьківщини, мови, культури.

І лише від того, як ми виховаємо молоде покоління, яке народилося вільним від “імперських” стереотипів про власну відсталість і провінційність вже після отримання Україною незалежності, залежить, наскільки успішним буде процес формування нової національної еліти. 

Джерело: Яніна Ігнатенко для Українська правда. Життя
Фото: Новинар
 

29 коментарів

  1. Лірика і міфологія.

    Як відомо, навіть котам і мишам:) – виживає і живе сильніший і розумніший – розумніший і сильніший. Всі решта можуть продовжувати і далі ВІРИТИ у свою КОЛИШНЮ МИНУЛУ велич і йти по життю з повернутою назад головою, або дивитись у дзеркало і замість горобця бачити орла:)

    Чому ця влада, що є так усім ненависна і українофобська, тримається і тримається…і нема цьому кінця, бо немає розумнішої і сильнішої альтернативи. Вірші романтика Шевченка і портрет Бандери з його спогадами – це замало на сьогодні.

    • То що ви пропонуєте, раніше виборів 2015 усунути цей україноненависницький режим навряд чи вдасться.
      Зараз найоптимальнішими діями є ті, що спрямовані на пробудження людей.

    • Я з вами солідарний, ото як телята плетуться за пастухом ці “націоналісти”, говорять що вони не раби, бо можуть розмовляти українською, ото відстоювати свою позицию і тому подібні казочки. А щоб робити щось КОРИСНЕ! самому то як імпотенти, відстоюйте свої позиції, бийтесь з вітряками панове “крутяни-гуртомівці”. Може хтось помітив антирекламу всього українського? Така думка може скластися коли все робиться клешнями із сфінктера.
      А стаття ця це тому підтвердження, бо, на приклад, проблема вже неправильно поставлена”чому-українці-соромляться-бути-украї”
      “Насправді, так. Етнічна ідентичність – усвідомлення своєї тотожності з певною етнічною спільністю, своєю нацією, формується в дитини ще в дуже ранньому віці. В 6-7 років дитина здобуває перші знання про свою етнічну приналежність. У цьому віці для неї найважливішим є її найближче оточення – сім’я, батьки, які закладають перші знання.” ——— Так що це за кал???? Називається вирішив всеж-таки прочитати абзац із статті…

  2. Гм, стаття якась дивна… Про що вона? Складається враження – створена з метою “наповнення” якогось сайту. Те, про що в ній йдеться і так давно відомо, до того ж написано так собі – нудно читати. Хоч я й погоджуюсь із усім, що говорить автор – щодо історії, сучасного стану речей, але разом з тим стосовно виховання молодого покоління незрозуміло одне. Так, у мене в сім”ї діти ідентифікують себе українцями, а ще й неабияк дивуються, коли з ними чи їх батьками починають розмовляти російською, хоча вони трохи розуміють (трохи – бо я стараюсь обмежувати перегляд ТБ з програмами російською, а надто радостанцій на кшталт “Русского радио” і пояснюю їм чому так роблю). Але че у мене в сім”ї, можливо у вас, а що роботи в сім”ях, де спілкується російською хоча б один з батьків? Ким такі діти ідентифікуватимуть себе? Як ви переконаєте таких батьків прививати любов до українства? Частково тут правий попередній дописувач, адже щоб українське стало окрім нас комусь цікавим – воно повинно виглядати таким, бути, так би мовити, модним, престижним. А тішитися тільки минулим, яке до того ж, не було аж надто величним, так, більше епізодично, то непрогресивно.

  3. Якщо батьки вдома розмовляють із дітьми українською, але в розмові з першим-ліпшим російськомовним перестрибують на російську (в присутності дитини), в малої чи малого це виховує комплекс неповноцінності, адже діти орієнтуються на поведінку батьків. Це дуже поширена ситуація.

  4. Побував у багатьох містах і селищах України, і на жаль побачене не гріє душу.
    Якщо у Львові завітавши на матч збірної України, протягом всьго матчу народ піднімається і співає Гімн, атмосфера просто зашкалює, і навіть після матчу люди довгий час не розходяться, а коли виходите за межі стадіону після матчу, співи тільки посилюються, і по всьому місту чути співи Гімну і укр. пісень, атмосфера українства, укр. прапорів і пісень… То потрапивши навіть у Київ, складається враження відчуження. На вулицях, у метро, у приміщеннях тільки й чути російську, ніби це місто давно частина Росії, а не столиця України. Що вже говорити за схід і південь. Був у миколаївській, херсонскій, одеській областях. Українська мова ще жевріє, але не є основною. Розмовляють російською, бачачи, що ви розмовляєте українською, дехто може перейти на ламану україську…
    Мова – це душа нації. «Нації помирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову»
    Тотальна русифікація тиранами московії, знищення і вивезення українців зі сходу у Сибір і спрямовне заселення мільйонами росіян сходу, призвели до того, що ці регіони назавжди втратили українську ідентифікацію, яку їм вже ніколи не повернути і не нав’язати на мою думку. Закривають останні одинокі укрїнські школи у цих регіонах. Схід і південь назавжди втрачені. Ось вам і “Чому українці соромляться бути українцями”?

    • Та ні, не драматизуйте так ситуацію бо зараз потечуть крокодилячі сльози:)

      Я з Львівщини. Західні регіони України мають кращий вигляд завдяки близькості до кордонів ЄС …є де повчитись, порівняти і зрозуміти, що, як постелиш так і виспишся. Проте, я б не став так прикрашати ситуацію з українською мовою, бо це переважно місцеві суржики і не більше, тобто, до МОВИ також далеко.

      Насправді, двомовність це не проблема. Наприклад, в німецьких сім”ях діти розмовляють 3-4 мовами (тато німець, мама – іспанка, бабуся – англійка…) і ніхто там не боїться за “душу німецького народу” чи “шизофренію” у дітей :)
      Якість життя, освіта роблять свою справу, а ми лише пишемо-пишемо-пишемо статті про ворогів і героїчну минувшину:)

    • Схід і південь втрачені, і тягне за собою захід, бо вони таки більшість і при владі завжди будуть тільки люди які обрали вони. Жаль ніхто цього не розуміє.

  5. Так, звісно стаття констатація факту, нічого особливого в ній не бачу, а тим паче виходу із ситуації ” Чому українці соромляться бути українцями? “. Можливо українці є бідною нацією насамперед в матеріальному плані, через це не можуть отримати належну освіту, фах, роботу і скитаються по світу в пошуках кращої долі. Чи після цього заробітчанин з України не буде соромитись що він українець?!.

  6. “Чому українці соромляться бути українцями?” – яка ж дурниця в самому заголовку…
    Я УКРАЇНЕЦЬ і я не соромлюсь цього, бо я УКРАЇНЕЦЬ!!!
    Якщо ж ви соромитесь, ви не українці ви “населення”.
    Чому зараз і тут має місце ця стаття? Віддамо належне усім країнам, які хазяйнували тут протягом століть, їм вдалось зробити з “народу” “населення”… Але хто дозволив їм це зробити?
    Я УКРАЇНЕЦЬ Я НЕ “НАСЕЛЕННЯ”!!!

  7. Національність – не привід для сорому чи гордості. Просто факт.

  8. Чому українці соромляться бути українцями? – тому що становлення лібералізму сприяло бидлізації народу, і кожен невіглас тепер може відстоювати право бути таким.

  9. Цитата зі статті:В часи, коли інші європейські держави поступово проходили етапи розвитку від феодалізму, буржуазних держав до держав соціальної демократії, Україна довгі століття була позбавлена таких можливостей, не мала державно-політичної самостійності, а її територія спочатку була розділена між двома могутніми імперіями – Російською та Австрійською, а потім опинилася у складі однієї з найжорстокіших тоталітарних держав сучасності – Радянського Союзу.
    Щось тут не так. А Чехія? Чи вчорашні наші “сестри” Грузія, Литва, Латвія, Естонія? Може ми всетаки не державна нація? Ми немаємо своєї шляхти. Не мали її і в середновіччі. Згадайте, як “стройними” рядами Вишневецькі, Потоцькі, Синявські, Конецьпольські і т. д. ополячувались. А Феофан Прокопович, Розуми та Безбородьки омосковлювались. А Грузія і за совітів мала в своїй конституції статтю про державність своєї мови. І не тільки творча еліта шанувала свою мову, а і партократи . Згадайти з яким трудом розмовляв “общепонятним” Шеварнадзе. Я думаю, що коли навіть Росія розпадеться на шматки-ми найдем собі сюзерена і будем мавпувати його. Як Шотландія чи Ірландія.

    • Ірландія- не така.

    • Не треба нікого мавпувати. Я готовий бути тим шляхтичем, тією Українською інтелігенцією. Навчіть мене, що маю робити, а чого не маю робити? Підкажіть!

      • Цитата з Є.Маланюка є більш ніж промовистою, та надто вже примітивною.

        Поки ми самі собі не уявимо Те чого ми хочемо і не почнемо цього втілювати в життя – нічого не буде. І ніхто Вас, шановний Аноніме, не навчить шляхетності, окрім Вас самого(!) : вчіться, читайте, пізнавайте, вдосконалюйтесь – ось шлях, що веде до кращого життя.

        Справа у тому, що українці навіть не уявляють того що б вони хотіли мати. Чути тільки те чого не хочуть і що ненавидять – з цього побудувати нічого не вийде і вибори тут навряд чи допоможуть: з чого вибирати?

        Моє особисте бачення прориву лежить у площині освіти. Цей шлях перевірений віками:)

  10. Цитую слова Євгена Маланюка, мовлені давно, але актуальні і нині: “Україна постане тільки тоді, коли для кожного
    стане необхідною як штани”.

  11. Причина в комплексі меншовартості! Майже кожен другий українець відмовиться від своєї мови та культури, якщо йому за це запропонують гарну роботу та гроші… І це факт! Дивіться на коментарі вище – люди (увага!) не знають до ладу історію України, а вже кричать, що не треба говорити про героїчне минуле, говорять про якусь фантастичну чотиримовну Німеччину (це вони з села свого не виїздили напевне, щоб отаке лайно писати!), про достаток говорять, який автоматично має об’єднати всіх на території України (який в чорта достаток? якщо передумова економічного розвитку – це культура!). Бачив я не раз, коли у людей ніби і патріотичних, коли їм говорити про героїчні сторінки України, з’являється рабське почуття смиренності і переляку. Коли б їм сказати: Ви – нащадки тих 300 українських “спартанців”, які 13-ти- і 16-тилітні виступили проти навали голодної та жорстокої орди “татар” під Крутами, ви – нащадки 359 героїв Базару, яким Червона армія запропонувала перейти на їхній бік, але вони сказали, що не бояться смерті і не служитимуть ворогам України, і заспівали славень “Ще не вмерла України” (серед них було 30 з гаком етнічних росіян, кілька поляків, жидів, білорусів, німців, які хоч і не були українцями за народженням, але були українцями по духу!). Жоден не зрадив! Всі полягли! То ці раби-псевдопатріоти знічуються, соромляться цього перед московитами, переходять на їхню мову… Але яка ще країна може похвалитися такими героями? ЯКА? А ви говорите: не треба говорити про героїчне минуле, укр мова – не головне і так далі.. Я зневажаю таких слимаків всією душею!!!

    • Дякую, Ігоре!

    • Ігорю, Ви можете зневажати чи поважати слимаків чи не-слимаків…це Ваша справа, а те, що Ви у полоні ілюзій то це точно і стаття ця написана для Вас.

      • Вікторе, кожен із нас сприймає ті, чи інші ідеї (знаходиться в полоні ілюзій, як Ви кажете) і відстоює їх, як єдино правдиві. Допоки якісь інші ідеї (що теж являються не чим іншим, як ілюзіями) не заповнять місце попередніх.

  12. Я зі Львова, як такої кризи не бачу, люди більше переймаються куди влаштуватись. Так багато чого вже зникає, традиції і т.д.. Але щось я не чув аби комусь було соромно признатись звідки він, чи може подекуди “пресують за сало”?!

  13. Не буду багато писати. Скажу лише, що якщо нас нічого не навчив геноцид 1932-1933 років, то ми втрачені.

  14. Коментарі є відповіддю на всі питання. Пан Ігор влучно висловився.

  15. Нагадаю для тих, хто вважає, що героїчне минуле це ніщо, розумні слова (дай Боже пам’яті, хто ж це сказав?) – “Нація, яка не усвідомила своє минуле – не має майбутнього”.
    Тож вивчайте, знайте, усвідомлюйте, але не зупиняйтеся. Ми повинні шанувати Минуле і творити в Майбутнє.

  16. Дивні українці спочатку роблять чи не роблять, а потім соромляться, відмежовуються. Але часто самі винні в загальному соромі (самі є учасниками). А сховатися від себе дурити себе

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.