Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1171905 (200 за 24 години)

Видатні українці сучасності: Богдан Гаврилишин

| 6 коментарів

gavrylyshyn-4-460x305

Він є вихідцем із теперішньої Тернопільської області. Простий сільський хлопець – пройшов шлях від лісоруба в Канаді до члена Римського клубу та Світової академії мистецтва і науки, члена Міжнародної академії менеджменту, доктора економіки університету Женеви, ставши справді людиною світу.

Двадцять п’ять років тому, повернувшись до України, Богдан Гаврилишин працював радником першого Президента України, чотирьох голів Верховної Ради та трьох Прем’єр-міністрів. І завжди мав сміливість доносити до них свою критичну позицію, не роблячи різниці між демократами, націоналістами чи колишніми комуністами. Зараз головним захопленням Богдана Дмитровича є виховання нової ґенерації українців, яка має змінити нашу країну. Саме на пошук та навчання ініціативних, молодих людей спрямований глобальний проект його фонду «Молодь змінює Україну».

Яке покоління молодих людей виховали в Україні? Адже радянська система виховання «рухнула», а нової системи створено не було. Українська держава системно усі ці більше ніж двадцять років не займалася цим питанням. Скоріше, теперішні гуртки, творчі колективи, спортивні секції, молодіжні організації існують як ініціатива справжніх фанатів своєї справи (всупереч, а не навпаки). Які надії ви покладаєте на теперішнє молоде покоління? Які цінності є визначальними для сучасного молодого покоління?

Це справді частина трагедії нашої незалежності. За радянських часів були дитячі і молодіжні організації, був піонерський рух – скаутська організація, яка була копією Пласту. Молодь виховувалася в атеїстичному дусі.

На сьогодні батьки менше займаються дітьми, але вони мусять все ж дати їм те первинне виховання, а потім дітей має виховувати якась молодіжна організація. Пласт є чудовою організацією. До Пласту я належу з 1937 року. В минулому році ми відзначали його сторіччя. То є школа життя, яка виховує. А частиною виховання є цінності. І Пласт виховує в молодих людях ті цінності. Наведу деякі з них: пластуни точні, доброзичливі, пластун любить красу і піклується про неї. Є таких чотирнадцять характеристик пластуна. Присяга пластуна теж відображає цінності: «Пластун вірний Богу і Україні, вірний пластовому Закону». Також пластун має мати почуття гумору, бо людина без гумору не є нормальною. Сприймати надто серйозно себе чи інших – не дуже добре. Гумор, він, як то масло, дає можливість легше проковтнути думку, яка б інакше застрягла в горлі.

Зараз також є молодіжні студентські організації, наприклад AIESEC (до речі, його світову організацію очолює 26-літня дівчина з Тернополя), який охоплює 1500 університетів по всьому світу, “Студентська республіка”, “Молодіжний Європарламент України”. Тобто, дієві молодіжні організації існують, проте вони не є масовими в масштабах України. І той період, коли формуються та закріплюються справжні життєві цінності, – порожній. Тому в цьому питанні ви маєте рацію.

От якби Пласт міг швидко поширитися в Україні і було б не шість тисяч активних пластунів, а хоча б шістдесят тисяч (а повинно бути 500 тисяч), тоді з вихованням молодого покоління все стало би в порядку.

Чому Пласт не поширився, так як ви кажете, в Україні?

Пласт відродився у Львові і в західних областях України – Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській. Пластуни з цих областей складають більше, ніж половину Пласту. Тепер ця організація створена в Донецьку, Черкасах. Але замало зосередитися на тому, щоб знайти людей в східних чи центральних регіонах. Треба навчати виховників, які б розбудовували ці організації у своїх областях. Саме на таку розбудову, поширення Пласту я даю щороку мільйон гривень. В східних областях є багато молодих людей, які знають українську мову, шанують нашу культуру та історію. І вони б дуже швидко і позитивно включилися в таку організацію, якою є Пласт.

В останні роки дуже динамічно розвивається київська організація Пласту.

На це я покладав, між іншим, найбільші надії. І це вдалося. Київ повинен бути центром пластування, а не Львів. У Львові ще за часів Польщі Пласт існував нелегально, під опікою Шептицького. Але тепер є об’єднана Україна і Київ – це столиця. Значить, Київ має бути місцем, де повинна бути світова пластова Булава, а не десь там в Америці. Зараз у Києві є близько шестиста пластунів, і це сталося дуже швидко. Успішність будь-якої справи часто залежить від того, хто цим займається. Цікаво, але головою київської пластової організації зараз є молодий хлопець з Донецька. Йому 25 років. Це найкращий голова Пластової крайової старшини, що ми мали.

Гроші це все ж таки головна цінність для сучасних молодих людей чи для них є інші критерії успішності?

Так, для багатьох гроші є головною цінністю. Такі настрої в суспільстві. Цього не було під час Помаранчевої революції. Тоді люди вимагали двох речей: “Правди і свободи”. І це була фантастика!

Зараз я працюю з молодими людьми у віці від 20 до 35 років. І половина з них хотіли б зараз втекти з України. Але є третина тієї молоді, які свідомо залишаються в Україні і хотіли б щось робити, просто не знають, як. У теперішній ситуації все виглядає наче неможливо нічого зробити, щоб виправити стан України. Однак треба пробувати.

Все, що я починаю робити серйозного в житті, починаю з мрії. Так я живу з тринадцяти років. Спочатку є мрія, часом надто відважна, а потім вона перетворюється на візію, більш конкретне бачення. За цим іде план, а далі – дія. Такий у мене є ланцюг створення нових проектів.

Якою є ваша мрія про сучасну українську молодь?

Я мрію, що ця молодь трансформує Україну. Україна має величезний потенціал навіть зараз. Є багато молодих людей – порядних, компетентних, професійних, добре кваліфікованих. Немає деградації системи. Україна має фантастичний людський і природний потенціал! Мало в світі держав, які таким володіють. Однак політичний та економічний стан є жахливим. Тут одна чи друга реформи не допоможуть. Потрібна тотальна трансформація політичної структури, мусить змінитися економічна, соціальна система. Але люди, які зараз при владі, зрозуміло, цього не зроблять. Навіть якби знали як (а вони не знають), то не хотіли б цього робити, бо це відобразиться на їхніх інтересах.

Не хочу нікого ображати, але на жаль, ті люди, які тепер є в опозиції, теж не зможуть цього зробити. Тут є дві причини. Не виглядає можливим те, що вони зможуть дійсно об’єднатися. У них постійно точиться дискусія, хто з них перший, другий, хто важливіший. А ще, на моє розуміння, жодна з цих політичних сил не має чіткої ідеології. Вони не мають плану дії – що конкретно будуть робити, і не мають виборчої програми, не знають, що конкретно обіцяти виборцям.

Тому єдиний, хто може це все зробити, то є та молода ґенерація. Молодь повинна пройти певні етапи. Але потрібно дати натхнення тим молодим людям. Тому я написав книжку “Залишаюсь українцем”. І для мене фантастичним є те, як легко молодь заряджається тим оптимізмом і натхненням, який я хочу їй передати. Це я бачив у всіх університетах, де був: не лише в Івано-Франківську, у Львові, Тернополі, а й у Донецьку в університеті державного управління, на Закарпатті. Мене тішило те, що студенти говорили тільки українською мовою, задавали ті ж самі запитання і навіть однаково їх формулювали. Особливо, коли йшлося про регіональні відмінності між частинами України, небезпеку її суверенності. Я ж відповідав, що не відчув ні найменшої різниці між студентами Донецька та Івано-Франківська. Побутові відмінності, звичайно, є, але більш глибокої різниці немає.

А чому українські політики не відповідають відверто на це питання? Мова йде не лише про питання регіональних відмінностей, а й релігійної різниці, визнання історичних подій. Чому наші політики завжди цього уникають?  

Та що наші політики взагалі вміють робити? Лише критикувати. А передавати чіткі, ясні думки вони не можуть. Однак не хочу бути занадто критичним до них.

Повертаючись до тієї допомоги, яку можуть дати мої книжки, то перше, що я хотів передати молодим людям, – це натхнення, а друге – впевненість у собі та своїх силах. Я хотів, щоб вони побачили, як простий хлопець із села, з бідної селянської сім’ї, в якої було лише півгектара землі, мама закінчила чотири класи, батько мав шестикласну освіту, – зміг пізнати світ і стати людиною світу.

Я хотів їм дати віру в себе через певний особистий приклад. І пояснити: якщо ви справді маєте сильне бажання, то якщо навіть не знаєте як, все одно навчитеся і це зробите. Батько з моїм старшим братом мене так виховували: «Бог тобі дав певний талант, то ти зобов’язаний його використати». Жодного разу за все моє навчання батько не спитав мене, чи я підготував свою лекцію, чи здав іспит. Він казав мені: «Сину, брехнею ти можеш дійти до кінця світу, але назад ніколи не повернешся». Батько і старший брат дали мені віру в себе.

А зараз я через свій фонд допомагаю молодим людям реалізовувати їхні ідеї. Із цих молодих людей формують групи по п’ять, сім чоловік у такому складі: юрист, економіст, політолог, еколог, соціолог. Вони повинні знати мови, – крім української та російської, бодай англійську. Це особи з тієї третини молоді, що вирішила жити в Україні. Ми за участі фонду надамо їм можливість вивчати досвід кількох країн, в яких можна вибрати складові для розвитку нашого суспільного ладу, створення його архітектури в майбутньому. Країни, в яких ми будемо запозичувати цей позитивний досвід мають наступні чотири характеристики: повна політична свобода, певний рівень економічного добробуту для всього населення, соціальна справедливість, особливо в освіті та охороні здоров’я, симбіотичне співжиття з біосферою.

Найбільше ними володіють п’ять країн: Швеція, Швейцарія, Австрія, Норвегія і Канада. Німеччина теж перебуває близько до них, бо має соціально орієнтовану ринкову систему. Це федеративна республіка з добре розвинутими профспілками, що мають великий вплив на функціонування підприємства.  

До цих країн можна також долучити Польщу, яка відповідає кільком з названих характеристик і пройшла колосальну політичну та економічну трансформацію ще на початку 1990-х.

Яка далі доля цих відібраних фондом груп?

Наші учасники повинні скласти проект того, що хочуть вивчати, знайти контакти установ і осіб, з якими хотіли б поспілкуватися, опрацювати матеріал. Потім вони матимуть зустріч із послами та радниками в посольствах тих країн у Києві для поглиблення своїх знань. А далі – на декілька днів для дискусій з різними людьми поїдуть до країни, яку обрали (одна така група, до речі, вже повернулася). А по поверненні вони напишуть своє заключення, яке навіть опублікують. Після року такої роботи ми проведемо конференцію, на якій учасники зможуть обмінятися досвідом.

Ми робитимемо це максимально публічно, щоб суспільство якнайширше про це дізналося. Хотілося б, щоб Україна почала вірити в ідеї, які привезуть ці молоді люди. А далі наші учні повинні йти в районні, обласні ради та адміністрації, щоб донести свої напрацювання. Потім вони ще раз поїдуть в країни, які вивчали, щоб поспілкуватися на найвищому рівні – з президентами, прем’єр-міністрами, та перевірити свої висновки. Звичайно, що ці контакти я допоможу їм організувати, бо дуже добре знаю керівників багатьох країн.

Якою буде подальша реалізація цих молодих людей в Україні?

Вони створять політичну ідеологію чи навіть політичну філософію, адже будуть вивчати політичні ідеології ключових партій у тих країнах. Можливо, створять в Україні партію широкого політичного спектру. Наприклад, у Швейцарії в федеральному уряді є сім членів, яких називають радниками, а не міністрами, і вони представляють чотири ключові партії: від соціалістичного крила до лібералів. Рішення там приймається консенсусом, а не голосуванням. Тому і в Україні можливо, щоб була навіть одна партія із різними так званими «крилами», але щоб вони досягали певного рівня консенсусу. І кожна сильна партійна ідея мала би втілення в результаті спільного обговорення, навіть не голосування.

Може бути сформовано кілька партій – три, п’ять: соціалістичної, ліберальної та центристської ідеологій. Такої кількості цілком достатньо. А не так як зараз є – двісті партій.

У своїй програмі ми не будемо готувати лідерів. Адже ми і так потерпаємо від тієї завеликої  кількості самопризначених лідерів, яких маємо. То є отаманщина. Лідери виникають в праці, – лише так відчувається, хто ким є. Крім цього, лідер може бути ситуативний, людина, яка на даний момент найбільш компетентна в даному питанні. В уряді це не обов’язково має бути прем’єр-міністр. Він швидше повинен гармонізовувати діяльність цього колективного органу, де у кожного міністра є власне бачення роботи тієї галузі, за яку він відповідає.

За якийсь час у нас буде підготована певна кількість молодих людей, які матимуть прогресивні погляди і чітке бачення змін, що потрібні Україні. Далі вони підуть на вибори критичною масою. Що означає критична маса в цьому контексті? Те, як було після виборів у вересні 1990 року. Тоді депутатами стали колишні політичні в’язні, поети, письменники – мрійники, ідеалісти. У них була ясна візія – справді незалежна Україна, демократична Україна, справедлива Україна. Вони були меншістю в Парламенті, але вони були моральною більшістю. Комуністи голосували за їхні ідеї, бо самі на той час були ідеологічними банкрутами. І таке треба повторити. Тобто, це є трансформація без революції. Я мрію, щоб в українському Парламенті знову була така моральна, ідеологічна більшість, а можливо, й реальна більшість, яка б почала трансформацію України.

Виходячи з цього, який має бути державний лад в Україні? Яка форма правління є для України найбільш прийнятною?

Я тут не хочу нав’язувати своїх думок, хоча розумію це дуже ясно. Саме ті молоді люди, з якими ми працюємо, мають зрозуміти, якою має бути Україна, і домовитися між собою. Це має бути їхня власна думка, бо як тільки я озвучу своє бачення, то буду для них інтелектуально-авторитарним. А вони повинні зробити це відкриття самі і відчути радість, задоволення від цього процесу.

Звичайно, чудово мати таку структуру, як Швейцарія, де кожна громада визначає рівень податків, які мають платити її резиденти. І кожен кантон має різні ставки податків. Основні збори вони залишають для власних потреб і лише частину коштів передають федеральному уряду. Кожна громада сама вирішує потрібно їй школу чи ні, ремонтують вони дорогу чи ні, будують стадіон чи він їм не потрібен. В такій системі немає потреби критикувати владу кантону чи федеральний уряд, бо рішення приймаються самою громадою. В Україні має бути організована система протилежна до нашої сильної вертикалі.

Де взяти таку критичну масу нових людей?

У рамках зустрічей в університетах, коли представляв свою книжку «Залишаюся українцем», я вже поспілкувався з десятками тисяч молодих людей. Також я відслідковую талановитих студентів з України, які навчаються в європейських університетах, наприклад, у Швейцарії.

Україна повинна мати ті чотири характеристики, які я вже згадував, а молодь – адаптувати свій досвід, здобутий за кордоном, до нашої ментальності. Я радий, що наш фонд це може зробити, оплатити.

В Україні часто спекулюють на тему того, що Європі ми не потрібні. Що ви скажете з цього приводу?

Це нонсенс. Але Європа справді втомилася від України. Хто би не змучився працювати з такою країною, якою є Україна в політичному сенсі? Стільки речей, які нам пропонували, не зроблені, зате здійснено зовсім протилежні кроки. Європа втомлена, але ключові люди там розуміють, що надзвичайно добре було б для Європи, якби Україна була членом Євросоюзу. А для мене важливе не членство. Важливо, щоб Україна була кваліфікованим членом, – не так, як Євросоюз прийняв свого часу Румунію і Болгарію. Вони були абсолютно не готові. І ми це тепер бачимо, бо все виходить назовні. А ми по дурному від самого початку заявляємо про членство. Треба бути підготовленим до умов, стандартів Євросоюзу. Однак у цьому напрямку ми нічого не робимо.

З іншого боку, Європейській комісії потрібно послабити ту централізацію, що існує зараз в управлінні Євросоюзом, а також гармонізувати управління. Має бути ясна спільна закордонна політика і така ж оборонна політика.

І нас там дуже потребують. Якби Україна долучилася до Європейського союзу, то Європейський Союз був би спокійний за свій східний кордон, причому, – політично спокійний, бо вони розуміють потенціал України. Бачимо, як Польща зростає економічно. А якби Україна трансформувалася, то проявилася б її колосальна економічна потужність.  

Як ви ставитеся до такого явища, коли батьки-політики «протягують» до представницьких органів влади — різних рівнів радсвоїх дітей, членів родин?

Я думаю, що непотизм – дуже погана річ. Це погано і для тих батьків, і для дітей.

У нас з дружиною є троє дітей, і я їм навіть не радив, що вони повинні вчити і де. Хоча дуже багато знаю про освіту, знаю світ. Моя позиція була такою: вивчайте те, що хочете, і там, де хочете, – я профінансую. Тільки дам одну пораду. Не думайте, що важливо вибрати факультет, чи університет. Лише тоді це буде дуже корисно, якщо ви якісно будете вчитися. І вони зрозуміли з мого власного досвіду, що дуже важливо і корисно закінчити бодай два різних факультети і мати два різних дипломи, причому, – обрати дві досить відмінні спеціальності. Наприклад, моя старша дочка спочатку вивчала історію, зокрема, Китаю. А як закінчила, то пішла на юридичний факультет. Таким чином, людина дивиться на будь-яке питання з двох різних перспектив. Вона набагато мудріша зі своїми знаннями, бо вміє краще оцінити ситуацію.

Як дійшов час, щоб діти починали працювати, то я не хотів, щоб вони працювали зі мною і копіювали мене. Хоча моя наймолодша донька була моїм інтелектуальним партнером з дуже юного віку. Вона швидко читає і багато читала для мене, починаючи десь із сімнадцяти років. Я повільно читаю. А вона читала десятки книжок і на одному аркуші писала ключові думки. Мені цього вистачало. І це один із тих секретів, чому люди вважають, що я знаю все і про все. В той час я готував першу свою книжку «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє» і дав їй прочитати рукопис, бо хотів написати книжку так, щоб її зрозуміла людина, яка добре закінчила середню школу. І молодша донька була тим експертом, який це мав перечитати, оцінити, і лише після того я її б видав. Але якщо вона сказала б «ні», – то ні. Я справді дуже нервував, очікуючи на її думку, бо мав бути чесним перед нею і не публікувати, якби вона книжку забракувала. Коли донька прочитала і сказала, що книжка добра, мені полегшало. Книжка вийшла на дев’ятьох мовах. У нас були унікальні взаємини, бо я вчився від своїх дітей, а не тільки їх вчив.

«Найкращим способом передбачення перспективи країни в межах 15-річної шкали часу є розуміння того, на що сподіваються і про яке майбутнє своїх країн мріють студенти-активісти», так ви написали в своїй книзі «Залишаюся українцем». Яким ви бачите майбутнє України?

Прогнозувати, яким буде стан України за рік, два, три чи навіть чотири, я би не пробував.

А щоб зрозуміти процес, то потрібно усвідомлювати, які рушійні сили діють в суспільстві, і прогнозувати, якою буде та ґенерація, що прийде до влади за десять-п’ятнадцять років. Лише виходячи з таких засад можна робити прогнозування.

Тетяна Долішна
Джерело: Тернопільська липа

6 коментарів

  1. Людина з великої букви.

  2. Дуже поважаю цю людину! Раджу всім прочитати його книгу “Залишаючись українцем”, вона є у безоплатному доступі.

  3. Маю честь бути знайомим з Богданом Дмитровичем особисто. Справді ВЕЛИКА людина.

  4. Дуже хочу познайомитися з цією ВЕЛИКОЮ ЛЮДИНОЮ !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

  5. З усією відповідальністю презентуємо вам подкаст із Богданом Гаврилишиним, найвідомішим українцем світу. Сьогодні йому ─ щасливих 90!
    https://soundcloud.com/user-142646336/hawrylyshyn Найвідоміший українець світу …

  6. людина з великой букви

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.