Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1169394 (174 за 24 години)

Iнтернаціоналізм плюс русифікація

| 33 коментарі

Ôîòî Ðóñëàíà Êàíþêè 10.09.2007
Àêöèÿ âîçëå ÊÌÄÀ "Ïåðåõîäü íà óêðà¿íñüêó ìîâó"

Русифікація й денаціоналізація українців у самодержавній і комуністичній Російській імперії відбувалися не лише шляхом заборон та обмежень вжитку української мови, а й через спеціальні заходи, спрямовані на послаблення її культуротворчого потенціалу, впливу створеної нею культури.

Особливу винахідливість у цьому виявляла комуністична влада. На відміну від царської, вона провадила асиміляційну політику не відверто, а приховано. Для зовнішнього світу комуністи декларували переваги своєї національної політики, проголошуючи на словах рівноправність усіх мов в СРСР, їхній «нечуваний розквіт» та «гармонійність» взаємодії національних мов з російською. Натомість мовно-культурна асиміляція неросійських народів тривала.

Потужне знаряддя русифікації радянська влада отримала з появою в 1950-х роках телебачення. Телебачення, поряд з радіо, дало їй змогу посилити й прискорити процеси мовно-культурної уніфікації населення СРСР, що за часів Брежнєва втілилось у тезу про постання «нової історичної спільноти — радянського народу». Проте експансіоністські проекти Кремля, спрямовані на поширення свого політичного впливу в інших країнах, змушували владу терпіти присутність національних культур у республіках. Але місцеві культури в жодному разі не повинні були конкурувати на рівних із російською культурою, яка виконувала інтеграційну функцію злиття «братніх націй у єдиний радянський народ». І якраз телебачення, яке поєднує звуковий ряд з візуальним, в руках політичних шахраїв надавало значні можливості для застосування маніпулятивних технологій.

Використання спеціальних стратегій з метою впровадження в масову свідомість українців стереотипу меншовартості своєї мови і культури порівняно з російською ілюструють телевізійні практики, що їх застосовували в УРСР. Опис передач українського телебачення 1970-х років, яке було тоді обмежено трьома каналами — центральним із Москви — ЦТ і двома українськими із Києва   — УТ-1 та УТ-2, можна знайти в опублікованій минулого року книжці Станіслава Цалика «Киев: конспект 70-х (Рассказы о повседневной жизни города и горожан)». Автор згадує тогочасне тематичне обмеження передач українських каналів на тлі значно розмаїтішого й цікавішого репертуару центрального телебачення. Ключові передачі обох українських каналів — «Сільський час», «Село і люди», «Сонячні кларнети» — були призначені для сільської місцевості, там вони й користувались попитом. Кияни ж, як зауважує С. Цалик, іронічно називали УТ-1 «колгоспником», натомість дивилися цікаві програми з розмаїтого репертуару центрального каналу — «Клуб кинопутешествий», «В мире животных», «Очевидное — невероятное», «Утренняя почта», «Вокруг смеха», «Кинопанорама», «Кабачок 13 стульев». Крім того, московський канал транслювали на годину-півтори довше, аніж український, а о 21.00 на всіх каналах СРСР, у тому числі на УТ-1, ішла московська інформаційна програма «Время».

Варто нагадати й ситуацію, що склалася в 1970-х — першій половині 1980-х років у царині художньої літератури. Якісний прорив, який здійснили молоді талановиті митці з руху шістдесятників, 1972 р. місцева колоніальна адміністрація за наказом із Москви ліквідувала, заарештувавши активних його учасників і запровадивши драконівську цензуру, крізь бар’єри якої могли пробитися до читача лише поодинокі якісні твори. Не дивно, що в переліку дефіцитних книжок, популярних у колах київської інтелігенції, С. Цалик не наводить жодної української, список обмежується виданнями російських авторів М. Булгакова, В. Аксьонова, Є. Євтушенка, А. Вознесенського, братів Стругацьких та інших, а також зарубіжних авторів у російських перекладах. Показово, що серед видань, які користувалися попитом на книжковому «чорному ринку», був і «Словарь русского языка» В. Даля.

Внаслідок цілеспрямованої репресивної політики московській владі таки вдалося втовкмачити значній частині українського населення — і то не лише людей з невисоким рівнем освіти, а й інтелігенції — переконання в неповноцінності української культури порівняно з російською.

Існує ще одна підступна телевізійна технологія, яку застосовують маніпулятори людською свідомістю в умовах конкуренції двох мов. Щоб сформувати у людей, які некритично сприймають телепродукцію, бажане для асиміляторів ставлення до мов, які конкурують, потрібно в одному телесюжеті протиставити їх за обговорюваними темами і соціальним статусом персонажів, котрі розмовляють різними мовами. Протиставлення двох мов вибудовується за опозицією «високе / низьке, престижне / непрестижне, нормативне / ненормативне». Така стратегія була впроваджена в радянський період у комічному телевізійному дуеті Штепселя й Тарапуньки, в якому Тарапунька грав роль такого собі суржикомовного дурника, а Штепсель — розумного та розважливого російськомовного партнера, котрий керував поведінкою Тарапуньки, постійно виручаючи його з халеп, у які той потрапляв через свою недоумкуватість. У такий спосіб українську мову Тарапуньки, роль якої виконувало мішане мовлення, скалічене впливом на нього російської, було протиставлено останній як мову ненормативну й смішну порівняно з «нормальною» та престижною російською.

Хоч як прикро це визнавати, але нинішнє телебачення в Україні стало потужним знаряддям продовження русифікації українського населення, що блокує формування цілісної української нації. Розроблені в радянський період маніпулятивні практики почали особливо інтенсивно впроваджувати на телевізійних каналах з кінця 1990-х років, коли вони перейшли у власність до компрадорської буржуазії, якій національні інтереси абсолютно чужі, ба більше, деколонізація та декомунізація інформаційно-культурного простору країни загрожує їм втратою панівних позицій у суспільстві.

У цій ключовій для зміцнення державної незалежності царині патріотична частина суспільства виявила несолідарність і слабкість, оскільки не тільки не спромоглася організувати протидію небезпечним процесам тотальної втрати телебачення як найдієвішого засобу популяризації української культури, історії, національних цінностей, а навіть не змогла впродовж усіх двадцяти років домогтися українізації державного каналу.

Нині й без спеціальних досліджень очевидно, що на українському телебаченні панують мова і продукція культурної індустрії північної сусідки. Але можна навести й конкретні дані моніторингу восьми провідних каналів, який здійснили волонтери руху «Простір свободи» у жовтні 2012 року. Моніторинг тривав 64 години. Українська мова лунала на каналах близько 28% часу, стільки ж було відведено двомовним програмам, решта ж 44% належала російськомовним.

І проблема не лише в кількісному переважанні російської мови на нашому «не своєму» телебаченні, хоч і ця обставина сама по собі гальмує процес розширення сфер вживання літературної української мови. Ще загрозливішим для морального здоров’я нації є застосування розроблених ще в тоталітарній радянській системі стратегій приниження української мови, консервації у свідомості пересічної людини стереотипу її маргінальності й меншовартості.

Суперечить телевізійній практиці суверенних країн запрошення на роль ведучих у політичних ток-шоу громадян інших країн, які не володіють державною мовою. Ані Савік Шустер, ані Євгеній Кисельов не обтяжують себе вивченням державної мови України і знанням її культури. Зрештою, Є.   Кисельов відверто висловлював своє бачення України як «провінції у моря». Чиєї провінції — здогадатися нескладно.

Звичними на наших «не своїх» каналах стали програми з двомовними ведучими або ж членами журі на всіляких розважальних ток-шоу, що формуються з кількох російськомовних осіб із вкрапленням одного аборигена, який розмовляє українською. На унікальність цієї української практики застосування білінгвізму в засобах масової інформації уже звертали увагу фахівці. Таке «шизофренічне» використання двомовності зауважив під час перебування в Україні мовознавець Юрій Шевчук, котрий викладає українську мову в Колумбійському університеті США. Ось що сказав він із цього приводу в інтерв’ю, записаному на його батьківщині, в Рівному: «Щодо новітніх внутрішніх чинників тиску на українську мову, то не можу не згадати такого новаторства теперішніх русифікаторів, як штучно створена «лінгвістична шизофренія», коли через засоби масової інформації людям нав’язують думку про те, що одночасно говорити двома мовами природно. В одній передачі протягом п’яти хвилин можуть лунати дві мови! Я досліджував схожі в мовному плані регіони — Квебек, Каталонію, Пуерто-Ріко — ніде не показують на телебаченні програми, в яких одночасно розмовляють двома мовами, причому жодною не розмовляють правильно!»

Щоправда, останнім часом мода на мовну суміш зазнає змін. Двомовні ведучі поступаються місцем одномовним, але, звичайно ж, не україномовним, а російськомовним. Але у текст, виголошений російською, коли-не-коли вставляється одне українське слово чи фраза. У такий спосіб у свідомості глядачів українська мова фіксується не як окрема самостійна мова, а як лексичний ресурс російської на кшталт її вологодського чи тверського діалекту. Ця технологія також належить до арсеналу засобів «злиття братніх мов», яке обіцяла нам у щасливому майбутньому людства програма КПРС. А тим часом вона «зливає» на телевізійних каналах країни державну мову.

Втім, і «чисту» російськомовну партію без домішок «малоросійського наріччя» московські гості часом використовують для реанімації у місцевих провінціалів ностальгійних почуттів за втраченим 1991 р. спільним домом буття. Так, Максим Галкін під час проведення в парі з Володимиром Зеленським новорічної розважальної програми на «Інтері» час від часу вставляв у своє мовлення слова «наша страна», не уточнюючи, яку саме «страну» він має на увазі. А варто нагадати, що за радянської доби це словосполучення дозволялося вживати лише стосовно території всього Радянського Союзу — так називати будь-яку із союзних республік цензура суворо забороняла.

У серіалах, які продукуються не лише в Росії, а й у нас, поширилася мода протиставляти українську мову російській як засіб спілкування нецивілізованих відсталих селян на тлі «просунутих» російськомовних мешканців міста. «Просвітити» селян і залучити їх до цивілізації може лише «вища каста» російськомовних. Як писав режисер Леонід Мужук у «Слові Просвіти», саме в такому ракурсі зображено мешканців села Обухівського району в серіалі «Сусідські війни», який демонстрував канал «1+1». Серіал був створений у вигляді ігрової постановки, підробленої під документальну правду. Сюжет вибудовувався навколо історії сварок селян з приводу установки біотуалету. Все, що стосувалося туалету, йшлося українською мовою, натомість мирила селян російськомовна жителька міста, роль якої зіграла Руслана Писанка.

Такий самий стиль відносин між україномовною, а точніше — суржикомовною сільською громадою та російськомовним міським «цивілізатором» демонструє скетч-шоу «Рюрики» на каналі ICTV. Дія серіалу відбувається в селі, мешканців якого зображено малокультурними, обмеженими людьми, чиї інтереси зосереджені переважно на пошуках випивки. Роль освіченого, цивілізованого персонажа належить учителеві, котрого після закінчення вишу направили в сільську місцевість викладати історію (!). Учитель, звісно ж, як того вимагають канони «незалежного» українського телебачення, російськомовний. І саме до нього постійно звертаються селяни за порадами, бо самотужки вирішити свої проблеми вони нездатні.

І нарешті, розглядаючи маніпулятивні телевізійні стратегії, не можна не згадати й вживання суржику — українського мовлення, скаліченого впливом на нього російської мови, на популярних каналах. Не випадково символом нашої держави стала не котрась із красунь-акторок, як, наприклад, Бріжіт Бардо у Франції, а Вєрка Сердючка — переодягнений у жінку клоун, який розмовляє мішаною напівукраїнською-напівросійською говіркою. Факт сам по собі глибоко символічний, бо він віддзеркалює роздвоєний стан свідомості значної частини української людності.

Але якщо образ Сердючки, хоч і не сприяє вихованню поваги до української мови, все ж має якийсь елемент комічної привабливості, то вже втіленням крайнього ступеня українофобії слід вважати образ Вітальки в серіалі, який іде на каналі ТЕТ.

Актор, котрий його грає, створює на рідкість потворний образ. Віталька — неохайний хлопець з огидною зовнішністю. Схиблений на сексі, він весь час незграбно залицяється до дівчат. Не маючи жодних шансів на успіх, недоумок повсякчас наражається на зневагу, глум і роздратування з боку всіх, хто навколо нього. І говорить Віталька такою ж огидною, як він сам, мовою. Ущербність скаліченого напівукраїнського мовлення Вітальки актор ще й увиразнює, потворно розтягуючи рота. Всі решта численних персонажів цього скетчу, крім Віталькиної матері, такої ж недоумкуватої почвари, як і він, розмовляють стандартною російською мовою. Жодного персонажа, який розмовляв би літературною українською, в серіалі немає, відтак носіями буцімто української залишаються тільки придуркуватий Віталька з такою самою жалюгідною матір’ю.

Через такий промовистий портрет Вітальки, мовно протиставлений російськомовному оточенню, в підсвідомості глядачів (а серіал має успіх переважно серед дівчат) закарбовується образ української мови як мови неповноцінних маргіналів.

Цей серіал — наче візуальне унаочнення поглядів на державну мову, властивих деяким представникам правлячої партії. Наприклад, депутат Луганської обласної ради Родіон Мірошник у липні минулого року під час обговорення Закону Ківалова — Колесніченка висловлювався про державну мову в такому дусі: «Получается, что на этом языке (украинском. — Л.М.), если мы растим своих детей, то мы лишаем их всего, мы растим просто недорассу — людей, которые просто лишены огромного объема знаний, которые приходят на русском языке, на английском, на другом».

Можна з певністю твердити, що творці образу Вітальки як представника «недораси» місцевих аборигенів поділяють саме такий расистський погляд на українську мову та її носіїв.

Цікаво, що, за інформацією сайта «Телекритика», на скетч «Віталька» надійшла скарга до Національної комісії з питань захисту суспільної моралі. Проте жодних порушень моралі та приниження гідності українців члени Комісії в цьому скетч-шоу не помітили. Якщо антиукраїнської маніпуляції не помічають доктори й кандидати наук, які входять до Комісії, то тим паче не помітять її тінейджери, для яких, власне, й призначено цей витвір кіномистецтва. Напевно, не одну молоду людину образ Вітальки переконає, що «по-украински — это некрасиво». Позаяк така прихована за розважальними телекартинками пропаганда набагато ефективніша за дидактичні повчання, змінити сформований телебаченням погляд на непрестижність української мови буде нелегко навіть відданим своїй справі педагогам.

Таким чином, провідні телевізійні канали нашої країни інтенсивно працюють на відчуження українців від їхньої культури. Неспроможність тих, від кого залежала державна мовно-культурна політика впродовж усіх двадцяти років, захистити свій інформаційно-культурний простір призвела до втрати суверенітету в цій царині, що є ключовою для формування цілісної нації. Адже, як писав свого часу Джеймс Мейс у «Дні», «ніхто не має нічого проти російської культури чи мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців — ця нація ніколи не буде єдиною». Нині ж на більшості українських телеканалів господарюють провідники «Русского мира», закладаючи міну уповільненої дії під фундамент Української держави.

Лариса МАСЕНКО
Джерело: Газета “День”

33 коментарі

  1. Ще одна стаття на улюблену в Україні тему фобій.
    Назва статті “допотопна”…зміст, відповідно – провінційно-декаданський.

    Глобалізація плюс інтелектуалізація. Такі, на мою думку, варто робити акценти. Все решта… дорогі патріоти, хто, окрім пенсіонерів, слухає те двомовне, русифіковане, деградоване… телебачення?

    • Якщо Ви не дивитесь, це не означає що не дивиться ніхто.
      Не дивиться людина яка зайнята.
      Ті ж пенсіонери і діти які приходять зі школи або змушені бути в дома а не відвідувати садочок (хоча це окрема тема) і залишаються з бабцями дідусями мимоволі це слухають. Є правда і прогресивні пенсіонери які не дивляться того телебачення.

      Я відношуся до людей у яких не має вдома телевізора, але від цього проблема не зникає!

      • Так, то якщо я НЕ боюся, що завтра мені “відніме мову” :) і її місце займе “язик” то, принаймні, із солідарності і як патріот я просто змушений(!) боятись за того хто цього боїться(?!))))

        • Схоже на класичний приклад “хати зкраю”.
          А Ви не думали проте, що усі оті у кого мову “вимивають” різними засобами, згодом просто стануть визначати не тільки своє майбутнє, а й ВАШЕ! Абсолютна більшість в такому випадку змете на своєму шляху абсолютно усе!

          • Ні, моє майбутнє в моїй голові і моїх руках. Іншого не дано.
            Якщо знову повториться “історія України з бромом” і ті хто сидять і дивляться як їх зомбують…то вони ж і будуть у тому бромі жити. А як Ви хочете? Можна привести коня до водоймища, але заставити його пити…

          • Стосовно коня…
            Поясню на Вашому ж прикладі: наше телебачення приводить спраглого коня на отруйного водоймища – що б той кінь або ослаб “більше не опирався”, або щоб здох!

        • А ж ніяк.
          Стаття про факт, а не про те чого варто боятися!
          Можливо у Вашій голові з’явиться ідея як це усунути.

          Ви це розумієте, тому для Вас стаття не цікава. Це орієнтовано саме на тих людей які не хочуть бачити очевидного. А нуж прочитають і щось там (у голові) прокинеться.

          • Браво, Михайле, Ви позивно налаштований чоловік і моя Вам шана!

        • Viktor, Ваше майбутнє то в ваших руках, але на рівні індивідуальному. На суспільному рівні багато буде залежати від більшості на виборах, масовості рухів і протестів, тобто від тої “маси”, яку так ретельно обробляють технологіями, вказаними в статті. Дуже тяжко окремій людині відмежуватися від суспільства. Тож не тіште себе іллюзією непричетності.

          • Вельмишановний Егоїсте, з будь якого скрутного становища мусить бути вихід і не один. Навіщо ж прив”язувати себе до стовпа, суспільства чи ще чогось(?!) … У цьому й полягає цінність індивідуальності як такої. Індивідуалісти абстрагуються від маси і, відповідно, шукають собі подібних, щоб продовжувати й далі розвиватись :) Все просто. І не тіште себе ілюзіями “ВСЕнародного благодєнствія”, вже всі горшки перебили, а виявилось, що не в них справа:)

          • Чому під деякими коментарями немає “кнопки” “Відповісти”??

    • Фобій? Та я так бачу Вам справді добре “промили” мозок (особливо, якщо звернути увагу на “…Назва статті “допотопна”…зміст, відповідно – провінційно-декаданський….” – це ж чистої води результат описаних в статті методів расизму стосовно українців всього українського).
      І це зовсім не фобія, а реальність, яка оточує нас усюди, а не тільки на телебаченні. Не будьте таки короткозорі! Чи ви гадаєте глобалізація без національної ідентифікації це актуальна тема? Чи знаєте Ви як закордоном ставляться до таких “глобалістів”, які поняття не мають хто вони такі насправді і що собою являють, яке їхнє коріння? – Їх просто зневажають як “сіру” масу робочої сили. Не можна бути особистістю якщо не визначишся хто ти насправді. Глобалізація – це можливість отримувати знання із значно більшої кількості джерел і значно швидше, але аж ніяк не зречення самого себе. В природі не існую ідентифікації людини як громадянина глобального суспільства в межах цього ж суспільства – це просто абсурдно.

      Тому тема збереження української культури в УКРАЇНІ (агов, зверніть увагу, не деінде, а в УКРАЇНІ (!!!), де все в першу чергу повинно бути УКРАЇНСЬКИМ) неймовірно актуальна!

      Адже телебачення слухають не тільки пенсіонери, а й діти (!!!), які будуть визначати майбутнє нашої держави.

      • Вважайте на сайті троль. :) Viktor (може цей той самий Віталька з серіалу) без образ.

        Поважаю людей які можуть так переконливо писати.

    • Такої самої думки – української та англійської мов достатньо всюди.

  2. Тут багато не прокометнуєш, стаття серйозна. Я підтримую основну ідею цієї статті і дякую людині, яка її написала. Приємно, що комусь не всерівно.

  3. Пане Viktor тут питання не втому чи дивиться хтось це телебачення, а в тому що це телебачення показує. Показує – хтось його обов’язково перегляне, і потроху потрапить під “правильний” вплив. Самотужки викохати в собі хоч якісь паростки патріотизму, чи відчуття гордості за свій народ чи культуру, досить складно.

    • Це головне завдання людини, виховати в собі те, що хочеш. При чому – самотужки!!!

      • Дуже цікаво. Загалом не погано сказано. Але ж не забувайте, що “неможливо отримати урожай з поля, яке не полоти”. Якщо Ваш патріотизм який народився із Вами (як пагін ярої пшениці), росте і бореться за свою частку особистого простору наткнеться на стіну бур’яну, якою Вас обгородили, то скоріш за все він просто загине.

        • Дитяча філософія:) але я Вам підіграю: травинка асфальт пробиває :) і зауважте(!) не плаче і не боїться, що асфальт може спробувати її примусити на нього схожим бути.

          • “Дитяча філософія:)” – невже Ви вже такий дорослий? Уже певно прожили не одну сотню літ і багато чого побачили. Хм, тоді варто поділитись таким неймовірним досвідом.
            Не забувайте, що діти найчистіші й найбільш відкриті для світу, ніж усі старші.

            А тепер стосовно травинки (не забудьте і про коня почитати):
            Чи бачили Ви десь щоб травинка пробила асфальт по якому щодня проноситься не одна сотня машин? А якщо це ще й важкі машини, які руйнують асфальт – у неї жодних шансів! Асфальт нікого не примушує, йому байдуже (як і багатьом сьогодні) що з ним роблять і як його знищують.

  4. в якійсь .. якій саме не пам’таю книженції читав, що закінчення “-ізьм” означає “і знамья маркса” і було навмисне придумано з метою комуно-пропаганди. По правді слова з закінченням “-ism” я зустрічав і в англійських текстах, але думається мені – то переклади з російських.

    чому я про це написав ? штамп “інтєрнаціаналізьм” мене трохи засмутив в назві теми, може я не один такий ?

    а так … все правильно написано

  5. Анонімному скажу-в цьому і є диявольська підступність богообраних разом із рашистами.

  6. Теле-шоу “Голос країни”, Якої???????? Гондурасу?…. Янукович розмовляє з “країною”. Якою?????? Ось Вам шановні ще декілька прикладів. Поява цієї статті просто вказує на те, що таких прикладів стало по-хамські(ой, вибачте якщо когось образив) – відверто забагато.

  7. Я люблю Україну, але ж тут самі русофоби зібралися… Не дивно, що таких людей як Ірину Фаріон “захисницю української мови” ненавидять в усіх облястях крім Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської. Товариство, замисліться будь-ласка де закінчується ваш патріотизм і починається русо- і ксенофобія!

    • Там, де в інших починається українофобія.

    • О, і ще. У нас немає жодних претензій і зневаги до росіян – жителів Росії. У нас, принаймні у мене, є тільки претензії до москалів (москаль – громадянин України чи іншої держави, який наполегливо і безсоромно пропагує усе російське та зневажає українське на території України, не ігноруючи при цьому будь-які методи та засоби).

    • Значить настав час, відстрелювати тих, хто не любить Ірину Фаріон!

      • Спокійніше. Не варто аж так.
        Стосовно Фаріон, то я ставлюся стосовно неї дещо стриманіше. Але в наш час питання стоїть дуже гостро, тому про нього потрібно говорити вголос і відверто (чим власне і займається Фаріон, і що так дуже не подобається українофобам).

    • …таких людей як Ірину Фаріон “захисницю української мови” ненавидять в усіх облястях крім Львівської, Тернопільської та Івано-Франківсько…
      Це Вам так здається. В кожній області є й люди, які їй симпатизують)))

  8. Стаття чудова. Давно помічаю описані в ній процеси.

  9. Прочитав пів статті, далі сил не вистало бо на думці все ті же слова:” Ізяь про нич і наболівшоє”

  10. Цікаво у нас виходить – поважати своє, захищати свою і своєї землі честь, і робити це дуже грамотно і доказово – тебе зразу ж починають всі (крім Галичини) ненавидіти. Знищувати все своє, топтатися по могилам, поливати брудом і ненавистю, як це робить Вадік Калєсніченка чи Ніколай Лєвченка – честь тобі і шана, і медаль від глави сусідньої держави.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.