Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170624 (346 за 24 години)

Що значить бути українцем на Донеччині?

| 63 коментарі

укр-донецьк

Що значить бути українцем для мешканців Донеччини? Самоідентифікація мешканців області залежить від багатьох чинників, серед яких і оточення, і мовне питання, і географічне розташування. Радіо Свобода спробувало дослідити економічні, релігійні та громадсько-політичні аспекти належності до української нації в цьому краї.


Кореспондент Радіо Свобода, який купив пакунок із улюбленими бубликами в Лондоні, втішився, що товар, зроблений у Донецьку, потрапив на англійський прилавок. Але тут же він і засумував, бо серед усіх мов, якими було описано цей товар, не було лише однієї – української.
Представниця приватного акціонерного товариства «Донецький булочно-кондитерській комбінат», який випускає згадані бублики, каже, що таке маркування замовила мережа німецьких супермаркетів, яка рекламує на упаковці власний бренд. А зазвичай, каже, Ірина Куркуріна, на упаковці є маркування українською.
«Тут економічна діяльність, ви – покупець, я вам даю ціни, ми обговорюємо умови постачання: контейнери, авіа, залізничні постачання, ціни, асортимент. У кожного покупця в країні свій макет плівки, але, безумовно, посилання буде. У Німеччині існує мережа гіпермаркетів, з ними ми працюємо 12 років, обсяги великі, ми пішли назустріч, робиться своя плівка під них», – зауважує Ірина Куркуріна.

Спочатку якість, потім бренд

Донецький економіст Олександр Кендюхов упевнений, що мова на упаковці – це не головне, адже перш за все українські товари мають бути хорошої якості і вже тоді, заслуживши довіру європейського споживача, можуть позиціонуватися, як саме українські.

«По інноваційності своєї продукції, на жаль, наша країна не займає лідируючих місць. Те, що стосується хлібобулочних виробів українських, їх дуже важко ідентифікувати як саме українські, які відрізняються від виробів російських, білоруських чи польських. Україна могла б знайти для себе кілька цікавих ринкових ніш у Європі – це м’ясні, кисломолочні, кондитерські вироби. І сконцентрувавшись на кількох позиціях, можна було б відкривати відповідні відділи та магазини, які позиціонували б себе як продукти з України, але вони мають бути найвищої якості», – вважає Кендюхов.

Стус як індикатор

Яскравим індикатором ставлення до всього українського є постать Василя Стуса, який вчився у Донецьку і певний час працював на Донеччині. Кілька років тому студенти винесли на обговорення надання вишу, де вчився поет, його імені. Однак ця ідея зустріла різкий супротив у суспільстві.
У кінці минулого року в обласній бібліотеці імені Крупської відкрилася музейна кімната, присвячена Стусу. Після цього місцеве товариство «Просвіта» запропонувало перейменувати заклад. Але знову наштовхнулося на негативне ставлення до пропозиції не лише з боку керівництва бібліотеки, але й з боку влади.
Політолог та голова місцевого «Комітету виборців України» Сергій Ткаченко так пояснив цей феномен: «Є певна сталість свідомості, яка законсервувалася на рівні Радянського Союзу. Нерозуміння певних цінностей. Тому, думаю, й виникають ці ідеологічні війни. Єдине, що можна порадити, куди ми повинні йти, це до просвіти людей, яка за певний час призведе до певних результатів. Зараз свідомість змінюється набагато швидше. Але те, що цієї свідомості не вистачає, щоб приймати нормальні виважені рішення стосовно перейменування бібліотеки, це факт. Робити за відсутності розуміння людей, про що йдеться, це, певною мірою, революційний шлях, який теж не призводить до нормальних результатів».

Мовне питання

Навіть складнішим, ніж питання гідного визнання Василя Стуса, є мовне питання, на якому спекулюють перед кожними виборами. Нещодавно в Донецьку навіть відкрився безкоштовний Український розмовний клуб, на засідання якого приходять люди, щоб мати живу українську розмову. Адже через те, що більшість мешканців області російськомовні, громадяни, які б хотіли спілкуватися українською, соромляться це робити та не мають достатньо мовної практики.
Журналістка Вікторія Іщенко працює в єдиному україномовному інтернет-виданні Донеччини NGO.DONETSK.UA. Проект не комерційний, існує за гроші донорів.
«Ті матеріали, які пишу по культурі, більшість їх все ж не сприймає так, як хотілося би. Тому що багато слів незрозумілих, і взагалі сприйняття мови – сказати, що з острахом підходять – скоріше, зі зневагою. Але є такі, що нормально сприймають, є такі, які кайфують від того, що українською», – зазначає Вікторія Іщенко.
Журналістка додає, що помітила суттєве зростання національного самоусвідомлення в Донецьку під час Євро-2012. Ця спортивна подія об’єднала мешканців шахтарської столиці з уболівальниками з інших міст України.

Вся надія на молодь

Питання самоідентифікації українців стосується різних сфер життя, у тому числі й релігійної. Священик УПЦ Київського патріархату в Донецьку, отець Ігнатій (Воловенко) має надії на молоде покоління.

«Багато людей все більше і більше усвідомлює себе громадянами цієї країни. Не Радянського Союзу, не якоїсь там Русі, а саме держави Україна. І виникає розуміння, чому в цій державі не може бути своя церква. З часом все більше і більше людей до цього приходять, особливо молодь, бо люди старшого покоління були виховані на інших концептах. Бути віруючим Київського патріархату на Донеччині досить таки складно буває. Через певну негласну політику колишніх владних кіл на Донеччині. Зараз у цьому є певне покращення, принаймні, з боку місцевої влади, але інерція руху поки що існує», – говорить священик.
Як показують опитування, більшість мешканців Донеччини пишаються тим, що вони з України. Але жителям області також сильно притаманний місцевий патріотизм. Наприклад, подорожуючи за кордоном, співвітчизник із Донецька найчастіше скаже, що він з того міста, де грає футбольний клуб «Шахтар». Пересічний турист, скоріше за все, навіть не образиться, якщо іноземці назвуть його «русскім».

Олена Поволяєва
Джерело: Радіо Свобода

63 коментарі

  1. Останнє речення поставило мене в тупик. Так вони на Донеччині вони індентифікують себе як українці (принаймні так думають), а за кордоном як русськіє. Тобто все рівно їм соромно бути українцями. Я б назвав то містечковим обмеженим патріотизмом.

    • Іване, я б на Вас подивився якби Ви з дитинства говорили російською, а про українську знали хіба що від далеких родичів із сіл.

      Зараз галичани люблять вимахуватись що вони такі україномовні і звіздаті, але вони не усвідомлюють того, що завдячують цим суто географічному розміщенню Галичини, історичним аспектам та своїм предкам. Самої їхньої заслуги в тому мало, тому що все їхнє вимахування закінчується мовою, якою говорити не складно, якщо ти виріс на зах. Україні. І замість того, щоб чогось досягати, заробляти гроші, робити бізнес і поширювати його по Україні разом із укр.мовою, більшість галичан варяться у своєму соці та нічого не роблять

      Як на мене східний українець, який всупереч повному російському оточенню вважає себе українцем та старається говорити українською, куди більше робить для України, ніж пустослівний західняк, який тільки те й вміє що патякати, нічого в житті не досягнувши.

      Підтримали б краще східняків, бо левова частка української культури якраз із центральної та східної України пішла.

      • Я, як західняк, підтримую східних братів українців, які незважаючи на тиск розмовляють українською. Але все ж агресію не потрібно проявяти.

        Тримайтесь там браття !

      • До чого ти згадав мову, в ірландців взагалі проблема з нею але не заважає себе важати ірланцями

  2. Та тут не так званим містечковим патріотизмом попахує, а роздвоєнням при самоідентифікації себе у просторі.

  3. “обласній бібліотеці імені Крупської… ” оце повний фейл… ну і ост речення… це звісно тьма.

  4. Та що Донецьк! Я з Полісся, то тут до цих пір навіть молодь АТЄЧЄСТВО захищає, а не Україну.. Дєдиваєватєлі ображають за згадку того, що совок не може бути атєчєством.. Прикро!

  5. Україномовним треба вчитися в російськомовних – ті впевнено почуваються в будь-якій точці країні, навіть там, де вони меншість.

    • Я Українець. Я вільно почуваюся в будь якій країні (правда був ще далеко не всюди :) ). Коли до мене під’їхали у Варшаві даївці, щоб оштрафувати і запитали чи пан говорить по польське, а інший ” а я па руське магу” – на що я, другому, на підсвідомому рівні (втомлений був, не спав півтори доби), відповів – та БОЖЕ ЗБАВ!.

      Кумедно вийшло. це було у жовтні 2012р. до кінця тижня мій діалог з даївцями викладу на укрбаш.

      Дай Боже здоров’я Вам рідні мої Українці!
      Слава Україні!

  6. На мою думку давно наспів час відходити від штампів та стереотипів, в тому числі у нагадуванні східнякам про їх “російськість”. Часто так звані “українофіли” та псевдопатріоти ніби захищаючи українське, проводять межу між Сходом та Заходом. Потенційне бажання бути єдиним народом є і на Заході і на Сході. Але не потрібно заганяти когось туди дубцем. Що зробили сучасні українські “митці” для збільшення привабливості української культури крім волання “Україна гине”? Українські музичні гурти зробили для цього більше ніж уся Спілка письменників. На жаль держава у цьому нам лише ворог. Але не потрібно їй ще й допомагати.

  7. А я дивився новини і там було сказано, що серед молоді провели опитування і тільки 4% (здається так) хочуть щоб в Україні була єдина державна мова… І яка потім надія на молодь?

    • Читав зовсім протилежні дослідження. Там молодь навпаки виступає за “єдину державну” в кілька разів більше за “старих людей” – така ситуація по всій країні. Так само більшість молоді виступає за європейську інтеграцію. навіть на Донбасі більшість молоді за Європу, а не за МС.

  8. Коротше скажу за себе. Бути українцем на Донеччині, якщо ти не інтелектуал чи людина творча це бути тупо самотнім. На жаль до розуміння цього привело моє життя. Для чого комусь розмовляти українською якщо все і усі розмовляють російською. Ну я розмовляю українською, але на жаль схоже так я йду проти течії. Найстрашнішою у цьому є самотність. А про релігійну самоідентифікацію, то неправильно. Якщо триматися усяких релігійних міфів то не допоможе. Релігія то минуле, її, “християнство” насильницьки запровадили такими ж методами як і комунізм, пройшло 1000 років і принесена релігія стала типу “невід’ємною” частиною “справжнього українця”, навіть у націоналістичних організаціях є гасло “бог і Україна”, і не тільки воно одне. Найкращий вибір це бути українцем, патріотом, націоналістом але не віруючим у міфи а атеїстом. Але тут ти все одно лишишся одинаком. Коротше тут, на сході я вже не знаю що можна зробити. Колись був впевнений у власному виборі, тепер вже й не знаю, якійсь тупик. Виходить роки пройшли у протиставленні себе іншим, усім російськомовним довкола класно, а я у танку,ще й з-за усього цього, як співав ранній Скрябін “я сам на себе злий”.

    • Тримайтесь – Ви вже багато чого зробили для України :)

      Сподіваюсь скоро будуть кращі часи – а поки-що заводьте друзів та приїжджайте на західну Україну – тут не так одиноко :)

  9. В принципі, сучасна Україна нагадує довоєнну Польщу. Були україномовні регіони, які в перспективі підлягали примусовій полонізації. І не було схоже, що українці хотіли з цим миритися. Втім, не вийшло, бо почалася війна, і Сталін просто відірвав “проблемні” регіони до складу СРСР. А після війни не повернув. Поляки ще довго ображалися, але по суті їм допомогли позбутися потенційного гемору з українськими територіями, а сама Польща в один момент стала однією з найбільш моноетнічних країн світу.

    Швидше за все Україну в майбутньому чекає подібний сценарій, тобто звуження України до розмірів її україномовних регіонів. Російськомовні ж регіони або відійдуть до Росії, або утворять свою власну державу.

    • Давно пора повернути окуповані території.

      • Справа в тому, що етнічно українці ці землі не окуповували, вони там жили.

        • У Криму, на Донбасі та в Галичині? Так багато російських по всьому світу, і що? Питання в тому, що ви скажете про оккупацис Радянським союзом України і ненавидите “совок”. Раз є така ненависть – гидливо бросте окуповані території, занадто бридко для вас жити там.

          • Під впливом системної пропаганди, ще зовсім нещодавно розгублені солдати поступово перетворювалися в типових окупантів із притаманною їм впевненістю у важливості власної місії, зневагою та ненавистю до місцевого люду. “Як ти знаєш, – писав один новоявлений окупант, – нашому брату тут погано. Чехи називають нас окупантами, нахабно в очі говорять: навіщо приїхали, забирайтеся геть поки цілі. Я сам розмовляв з багатьма чехами і, знаєш, таке ставлення, що взяв би та як прикладом…”. “У мене все гаразд, – писав інший, – малюємо плани перебудови міста, чехи психують і не хочуть йти геть. Ми їх потроху привчаємо слухатися, але ворогів нажили на десятки років”.

            З часом став проявлятися типовий великодержавний шовінізм, який мав бути простим поясненням того, що роблять ці вояки далеко від дому. “Політичний порядок не покращився, а навпаки, – повідомляв солдат після вторгнення в Прагу. – Не були вони, сволота, нашими друзями і скоро не будуть. Хтось давно повернув свідомість людей в інший бік… Ну а те, що ми вже стоїмо тут котрий місяць без сімей — це не так вже й страшно. У всякому випадку, погодьтеся, це набагато краще, чим якщо б довелося кожну п’ядь цієї “дружньої” землі брати з боями, знову розкидати російські кістки по чужих землях”.

          • Матір божа, навів приклад Чехії! Так у білоруських селах, поки не повмирали старики, вони, почувши українську мову бігли в ліс, кинувши будинку і пожитки. І це не з книг “від Ющенка”, а з життя. Може пояснишь, хто і де засранець? Пояснювати не буду, вважаєш себе розумним – здогадаєшся.

          • Давай припиняй пропаганду, білоруські села… Російською мовою віддавалися накази про розстріли та арешти сотень тисяч невинних людей. Ви можете вишукати ганебні плями в діях українців, але ніколи не прикриєте ними свої власні.

      • це козацькі землі

    • У нас лише в Криму росіян більше, ніж українців, а по всіх інших “російськомовних” областях українці складають переважну більшість. В селах Донбасу чи Слобажанщини говорять українською (суржиком), але за весь час незалежності жодна влада не спромоглась по-справжньому розвивати “україномовність” мільйонів укранців з східних областей.
      Давайте подивимось досвід Грузії: Саакашвілі у Джавахеті (переважно живуть армяни, яких русифікували за совка) зробив все можливе для розвитку грузинської мови (тсворено універ, школи, змі і т.д.). У нас же вже 20 років “воюють” за відкриття української гімназії у Севастополі (цього року знову не виделили жодної копійчини з бюджету, а на розвиток рос мови виділяють десятки і сотні млн), але безрезультатно.

      Олесь Доній намагається зараз зкоординувати діяльність україноцентричних людей на Сході, довести що треба намагатись розвивати “україномовний простір” на Сході, але без підтримки держави (може вже при новій владі) навала російської мови (яку фінансує РФ чи “п*ята колона” в Україні) може зробити в східних і південних областях “білоруську ситуацію”, тобто 95% (лише 5% білорусів розмовляє національно мовою) всього і всюди буде російською.

      • “В селах Донбасу чи Слобажанщини говорять українською” – село проти міста не гравець. Міста Сходу і Півдня тотально російськомовні, це не добре чи погано, це просто так є. Якщо десь ідея повільної українізації з часом і може спрацювати, то це в Центральних областях.

        • До активної фази радянської русифікації (дуже активно відбувалось у 50-ті і 70-ті) на Донбасі було 80% україномовних шкіл (така ж приблизно ситуація була на Кубані, де російською майже не говорили) – майже все було українською. Мої старі родичі з Донбасу говорять переважно на суржику, хоча народились і все життя прожили у більш-менш великих містах.
          У Польщі у 1917 році російська мова була “панівною”. За Пілсудського та інших керівників Польщі вдалось “полонізувати” майже всіх поляків.
          Не треба забувати що від репресій за сталіна тільки у Донецьку (тоді Сталіно) і передмісті буловбито кілька десят тисяч людей (деякі дослідники дають цифру 50-100 тис). Тільки на Рученковому було знайдено сотні і тисячі трупів (переважно молодь)…
          Якщо ж ми скажимо, що “російськомовна Україна” має від*єднатись, то за нею “підуть” “румунська” Буковина, “угорське” Закарпаття і т.д.

          Я вважаю що будь-які розмови про “різні держави” не варто навіть розпочинати, від України може взагалі нічого не лишитись…

        • Українізувати Схід дуже важко, тому треба не насаджувати мову, а поступово розвивати україномовне середовище у великих містах, робити десятки різних мовних програм для молоді. Головне не змушувати насильно, а робити поступово і обдумано.
          Подивиться як РФ русифікує Туву (там російською майже ніхто не говорить, бо ще нещодавно республіка входила у Китай), Кавказ і т.д. Якби у нас робилось хоча б десята частина того – давно б була зовсім інша мовна ситуація.(

          • В Одесі теж не так мало укр. мови. Правда у всіх випадках між собою укр. мова, а з касиром, водієм маршрутки…. тощо – російською. Так само і водій, касир тощо – по телефону чи зі знайомим українською, а з клієнтом російською))
            Російської дуже багато. Але в минулому (чи позаминулому) році 52% батьків віддали дітей в укр. школи (це типу рекорд для Одеси чи що, бо в новинах було) …

        • Не сказав би що Центр російськомовний)
          Наприклад, в Черкасах чув дуже рідко, а в області взагалі не чув. Ну хіба що ти судив по групах в кантахтє))

    • Згоден. Вже час повертати кубань та Бєлгород собі.

  10. У 1944 році Сталін видав указ: відпустити всіх в’язнів з в’язниць (вибачте за тавтологію), а саме вбивць, гвалтівників, злодіїв і тому подібних, окрім політв’язнів! І заселили ці злочинці Донбас, де фактично в обмін на волю мали працювати на шахтах і добувати вугілля. І саме тому зараз така ситуація на Донеччині. Тому нема чому дивуватися! Про це ви не знайдете у підручниках історії, тому що цього просто немає! А наслідки пожинає вся Україна.

    І ще один цікавий факт. На початку 30-их років Сталін хотів вивезти всіх українців геть з України. Але не зробив це тому, що не вистачало потягів – така велика кількість українців була! І після цього розпочався Голодомор….

    • Не розумію тільки одного: Сталін грузин – що йому потрібно було від України? Що йому не сподобалось? Чого він до нас був вчепився?

      • Важко сказати. Однак, те що він хотів винищити українців – це точно

      • Сталін – грузин, а винні росіяни.

        • Петро І, Єкатерина ІІ, Романови, Ульянов, Джугашвілі… Так вже склалось історично, що російську імперію будували не росіяни. Навіть більше – всі вони зневажали росіян. Є дурна думка, яку втолкмачують росіянам, що коли Петро І брив боярам бороди, то то було “просвященіє”. Насправді то була зневага німця до місцевих аборигенів та їх звичаїв. Якщо це не так, то чому зараз в Росії ніхто попам бороди не збриває та не “просвящяє”? Так само і Єкатерина ІІ, яка до смерті так толком по-російські розмовляти і не навчилась. Вони будували імперію під себе, щоб бути крутими чи що….

    • В Австралію так само звозили в*язнів з усієї Британської імперії (такий собі Сибір для Британії) протягом великого проміжку часу, але Австралія не є “Сицілією світу” зараз. Навпаки там населення вдалось “відовчити” від злочинності.

      У Донбас “завезли” лише кілька сот тисяч громадян з інших республік СРСР. Населення Донецької області – 5 млн.

      • Причина є, а наслідки ми пожинаємо і досі. То ж не варто дивуватися чому у нас така влада

    • Цитата: “У 1944 році Сталін видав указ: відпустити всіх в’язнів з в’язниць (вибачте за тавтологію), а саме вбивць, гвалтівників, злодіїв і тому подібних, окрім політв’язнів!”

      Взагалі-то, це була амністія 1953 року! Також негативні наслідки мала амністія 1957 року.

  11. Віталій, у вас з головою все в порядку, мама в дитинстві не впускала?

  12. Я Вам деякі факти розповідаю, про які немає даних ні в одній книжці

    • про це я також неодноразово читав і чув.
      тому там бути злочинцем аж ніяк не сприймається категорично.

    • Віталій каже ПРАВДУ ! я теж чув і читав (у книжці) але не пам’ятею де, хоча мабуть це було у часи правління Ющенка то ж я міг читати у шкільній книжці з історії України.

      • Зеків возили на всі будівництва країни, у тому числі і на будівництво заводу “електрон” у Львові. Читав у книжці. При Ющенко. При ньому ж з’ясував, що Ісус Христос був українцем і на таємній вечері їв сало і пив брагу. З нової історії України.

  13. Цікаво;)

  14. Можу підтвердити слова Вінськогоігоря – бути українцем на південному сході – це обректи себе на самотність. І не тільки – це значить бути об*єктом, на якому можна розрядити своє незадоволення життям.
    Але все залежить від політичної ситуації в Києві. Основна маса дуже чітко реагує на настрої в столиці. Коли прийшов до влади Ющенко ситуація тут кардинально змінилась. Рівень агресії різко спав. Велика частина україноненависників враз притихла – “он будет мстіть”. Багато з зацікавленням і доброзичливістью стали приглядатись до українців. Багато хто відчув грунт під ногами.
    Тепер все вернулось на “свої” місця. Знову загорілись очі українофобів. Всі з надією заговорили про Митний союз. Одні з надією, що скоро розрахуються за мимовільне “приниження”, інші з надією, що скоро заживуть заможно і спокійно – “потому что Росія ж вєдь какая багатая”.
    Впевненний, що колиб в Києві була стабільна, тверда, надійна і цілеспрямована українська влада, на цих південно-східних і буковино-закарпатських окраїнах ситуація булаб багато в чому прогнозованішою.

  15. А взагалі я вже готовий голосувати і за Тягнибока. Тоді всі забудуть про Донбас і перейдуть на Львів. А то складається враження, що ми всій Україні перейшли дорогу в недозволеному місці.

    • Хто це “ми” , трохи некоректно висловлюватись за інших, українець з українцем завжди знайде спільну мову, навіть з росіянином. Правду кажуть треба мовне середовище, у нас в селі справжнісінький споконвічний росіянин за кілька років опанував мову так, що не відрізнити від місцевих

      • Ми-це російськомовне населення України, зване окупантами, ми – жителі Донбасу, винні у всіх політичних гріхах, геть усі бандити і вбивці, яких ВИ називаєте “жителі ДАУНбасса”, ми – хто досі святкує і буде святкувати День Перемоги, день армії, в якій служили і пам’ятаємо країну і народ, яким давали присягу – День Радянської армії, ми – хто дарував і буде дарувати жінкам квіти і на 8 березня те ж, ми – хто вважає 1 травня не радянським спадщиною, а святом ТРУДЯЩИХ, а офісний планктон нехай придумує собі своє. Вибачте, що довго – але так вийшло.

  16. Віктор, ось і ще невеличка стаття
    http://www.jnsm.com.ua/ures/today.shtml

  17. “Журналістка Вікторія Іщенко працює в єдиному україномовному інтернет-виданні Донеччини NGO.DONETSK.UA. Проект не комерційний, існує за гроші донорів.”
    Відвідав цей ресурс, як на мене, досить якісно, змістовно і що особливо приємно – не провінційно. Чомусь правда не працює лічильник переглядів, скрізь пише, що один перегляд, – складається вреження, що це ніхто не переглядає. Але насправді просто лічільник не працює. Хто розбирається в цих тонкощах допоможіть їм виправити цей недолік. Всіх закликаю відвідати, підтримати хоча б лайком. Вікторії Іщенко “респект і уважуха”, таких би людей нам побільше, а скигликів поменше. Так тримати!!!
    http://ngo.donetsk.ua/

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.