Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170508 (300 за 24 години)

Жінки і Запорозька Січ

| 8 коментарів

козачки

козачки

Пошуки слідів жінок в історії є часто справою проблематичною. (Ж. Дюбі,  М. Перро)

                Майже всі  підручники  та посібники з історії України  розповідають,  що на Запо­розькій  Січі жінок  не було. Мовляв, козакам під страхом смерті заборонялося приводити жінок на Січ.  У цій статті ми розвіємо будь –які сумніви на рахунок того, чи брали жінки участь у військовому житті Козацької України.

      Життя козаків-запорожців зводиться, як правило, до відречення козаків від сімей і повне зосередження їхніх моральних, розумових і фізичних зусиль на військовій справі. А мірилом ставлення козацтва до жінок автори обирають відому українську пісню про козацького зверхника Сагайдачного:

«Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!…»

      «Безшлюбний», скептично налаштований до жіноцтва козак подається в модерній літературі як незаперечний український архетип чоловіка та як «очоловічена» модель українсь­кого суспільства. У такому ідеалі чоловіка, твердять дослідники, «відбилася вся українська історія, а особливо історія XVII ст. з його прагненням до освіти, миру, людяності і водночас із безконечними війнами, безконечними смертями в ім’я віри і свободи». І це при тому, що формування козацтва було лише одним з аспектів багатогранного культурного й суспільного життя українського народу XVI—XVII ст.

    Отак поза  увагою істориків  опинилося  українське жіноцтво, а пройдений шляхтянками, міщанками, козачками і простими селянками життєвий  шлях наче канув в Лету, залишаючи чорну прірву в нашому історичному пізнанні…

А може жінки Козацької України і справді не поли­шили вагомого історичного сліду, достатнього для відтворення образу жіночої активності?

    Річ утім, що в кінці XIX ст. зусиллями знаних вітчиз­няних істориків Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського та Дмитра Яворницького  у відповідності з існуючими на той час тенденціями часу і місця була сформульована концепція, згідно з якою постать жінки в межах Вольностей Війська Запорозького Низового буцімто розгляда­лась козацтвом як небажана, а то й меншовартісна.

      Посилаючись на «регулу» — «неписаний статут Запорозького товариства», А. Скальковський твердив про те, що всі чини і звання війська Запорозько­го, від кошового до полкового хорунжо­го, одержувало тільки товариство, тобто нежонаті козаки, одружені ж ніякого чину і посади обіймати не могли. Пра­во сидіти зимівниками також могло мати тільки товариство зі своїми служителями, або молодиками, записаними по куренях (або ні), але теж холостими. Батько міг жити «із синами або родичами, якщо ці останні по куренях вважалися, але жодної жінки в зим­івниках не було і бути не могло».

          Відтоді історіографічний штамп про «безшлюбність» запорозького козацтва та небажаність присутності жінки в межах військового табору — Січі  став відправним пунк­том усякого мислення при розгляді питань пов’язаних з історією українського козацького війська.

 537      Але  чи відповідає дійсності така версія  жіночого чинника в культурному просторі Запорож­жя? Спробуємо подивитись на пройдений шляхтян­ками, міщанками, козачками і простими селянками шлях крізь призму світоглядних уявлень і традицій життєустрою людей тієї епохи. Для цього, відгоро­дивши мозок від вірусу сучасності, ще раз вчитає­мось в сюжети легенд і переказів з теренів колишньо­го Запорожжя, в сторінки козацьких літописів, пись­мових джерел, а також в рядки історичних пісень і дум, які й досі зберігають дух та присмак козацької епохи.

         Не пізніше 1578 року шляхтич Свентослав Оржельський (1549—1598), відомий в Великопольщі своєю розважністю та політкоректністю, створив латиномовний рукопис авторьких хронік «Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа».

  Описуючи життєустрій «війська Низового», він, відбиваючи тогочасні уявлення про побут та повсякденність низових козаків, зазначив, що мешкають  козаки  на берегах та чис­ленних островах Дніпрових; усі піші, будують дивно легкі морські човни, що здатні з лег­кістю витримувати хвилі морські. На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніпро  впадає в Чорне море, і навіть далі за море. Живуть лише зі здобичі. Нападають на суші і на морі на Татар особливо і на Турків. «Гніздяться з дружинами  та  дітьми на островах, котри­ми Дніпро буяє, і можуть виставити до 8,000 жовнірів. Назва їх Низовці або Низові походить з того, що сидять на нижньому Дніпрі.

      Чи було дозволено козаку жити з жінкою? Відповідь знаходимо в баладі літературного походження «Пісня ко­зака Плахти».  Балада, як гадають дослідники, була написана близько 1612 року , а в 1625 році вона була повністю видрукована в польському збірнику сатиричних творів Яна Дзвоновського в  Кракові.

Написаний невідомим автором, досить популяр­ний в першій половині XVII ст. поетичний твір відоб­ражає грайливу розмову жінки з головним героєм балади — козаком Плахтою про реалії повсякденно­го життя козаків запорожців. Хіт 17 століття читайте на Жінка -Онлайн 

    Цікаве припущення в цьому контексті виказав сучасний історик джерелознавець Дмитро Вирський. За словами дослідника, зростання кількості запорожців з 8 тис. у 1570-х, за С. Оржельским, до 18 — 30 тис. перед 1648р., «взагалі-то скидається на банальний природний приріст, а не результат масового допливу до лав козаків».

     Умови життя на пограниччі повинні були невідво­ротно впливати на характер жінки та її світоглядні уяв­лення, виховували з неї енергійну, «напівчоловічу нату­ру, здатну до скорботи, і до самих жахливих випробувань» .

Схоже на те, що стереотип «безжонного», аскетичного  лицаря –козака розсипається на порох, ледь звернемося до змісту переважної більшості створе­них елітою текстів.

   Sich5(1)     Почнемо з записаного О. Стороженком на Катеринославщині в першій половині XIX ст. переказу «Про запорожця Ониська і його жінку». В ньому розповідається про запорожця на ймення Онисько, який «сидів» зимівником неподалік Дніпра. Якось, у місті Миргороді він побачив молоденьку гар­ну дівчину і одружився з нею. «Привіз Онисько молоду дівчину у свій зимівник.

           Тут у нього була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку. Однак не сиділось за­порожцю з молодою дружиною. Як тільки він чув що «збираються в коші на татар або на ногайців, то не втерпить — кине жінку і поїде собі в кіш…».

  Як  бачимо, сидіти зимівниками, заходити на Січ, брати участь в козацьких радах і походах могли, за переказом, не лише нежонаті, а й одружені козаки-запорожці.

        Записаний С. Науменком в Запорізькій області в другій половині XXст. переказ «На    туркені оженюся…» також розповідає про повсякденні практики одруже­ного на туркені запорожця . «У ми­нулі часи нинішнє село Малинівка Гуляйпільського району називалося Туркєнівкою. Старі люди кажуть, що десь років двісті (на час запису переказу), а може, й більше тому, сидів тутечки зимівником якийсь запорожець. Бра­вий був козарлюга, відважний лицар і добрий хазяїн. Всього в нього було доволі: і бджіл, і скотини, і птиці, і збіжжя. Не було тільки одного — жінки. Ну то що ж! Пішов він одного разу з січовим товариством у похід, а повернувся на хутір з молодою туркенею. Туди-сюди, узяв та й одружився на ній».

  Активність «Низових» жінок не обмежувалась дог­лядом за домашнім господарством, вихованням дітей та вигляданням чоловіка-козака з походу.  В записаному Д. Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах — «Мо­гила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя.

        Переказ розповідає про те, що Настя, носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе вата­гу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка…. Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізна­лися, що вона дівка». Сила і хоробрість цієї жінки, очевидно, були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувались про те, що ними керує «отаманша».

      Як бачимо, образ жінки-войовниці включає в себе, в даному випадку, доволі розповсюджену на українсь­ких землях в XVI — першій половині XVII ст. традицію перевдягання в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови і т ін. Інформацію про це пода­ють не лише усні джерела, а й низка письмових.

       За твердженням італійського і польського істори­ка початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиб­лих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоло­вічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови….». Мемуарист Михалон Литвин також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мають право вільно «бува­ти в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і мос­ковських) і носити майже чоловіче вбрання…». Не складали виключення і військові обладунки.

 

козацьке весілля

козацьке весілля

  В записаному Г. Надхіним на Катеринославщині у другій половині XIX ст. переказі присутнє відображен­ня впли­ву звичайної  жінки на повсякденне життя войовни­чої козацької спільноти.«.. .У запорожців був звичай  — говориться в переказі, інколи прощати злочинцеві, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж. Отже, переказ відображає той факт, що на Запорожжі були і «місцеві дівчата», і «місцеві» звичаї одруження, і «місцеве» шлюбне пра­во, а отже, маємо підстави говорити й про «місце­вих», народжених в межах Запорозьких Вольностей, дітей.

      Записаний краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню часть жінок у бойових діях козацьких підрозділів. В постанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). активну участь брала дружина кодацького сотника Семена Мотори — Варвара. Особливо відзначилась ця жінка під час захисту повстанського табору біля Жовнина на  р. Сулі. Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї  шість  козаків заряджати мушкети та готувати стріли.

        За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак. «Потоцький, нібито, наказав відкривати гарматний вогонь по (сякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.

     Інформацію про участь українських жінок у  різного роду військових змаганнях подає не лише значна кількість істо­ричних джерел, але  й різноманітні письмові джерела. Серед усних історичних джерел, записа­них поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особли­во виділяється історичний переказ про войовничих жінок  з міста-фортеці Буші. Коли переважна частина чоловіків захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська, аж доки дружина бушанського сотника Звисного Олена не підпалила пороховий льох.

        Джерела свідчать про те, що в козацьких таборах часто знаходилась значна кількість жінок, які супро­воджували козацькі загони в походах. Це, як правило, були, «білоголові» — дружини козацької старши­ни та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції — від сестер-жалібниць до зв’язкових і шпигунок.

   Сучас­ник розгрому підрозділу козацького полковника Дон­ця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що ввірвавшись в ко­зацький табір, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а  потім, за твердженням Кучкаревича, спалили. Ав­тор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок — сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця і «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверд­жує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повти­нали їм шиї» .

       В історичній пісні про козака Супруна («Ой не знав козак»), який, потрапивши в ор­динський полон, передає сестрі лист з проханням про допомогу, розповідається про військову звитягу сильної жінки, степової амазонки, яка воювала з на­падниками на пограниччі і «гнала бусурманів у полон».

    Таким чином, маємо підстави наголосити на тому, що  войовнича козацька спільнота пов’язана  з активною участю жінок у бойових діях козацьких підрозділів, захистом степових поселень від нападників, визволенням з неволі бранців тощо.

      Військова активність жінок згідно історичних документів  постає скоріше як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалії, об’єкта висміювання жіночої ініціативи чи зневаги. Виходячи з цього, спе­цифіка жіночого повсякдення в культурному просторі Запорожжя полягає не в його відсутності, а навпаки — в присутності жіночого чин­ника в унормованих щоденних практиках войовничо­го козацтва.

За матеріалами наукової праці «Жінка в культурному просторі Запорожжя»  кандидата історичних наук  Олександра Кривошия.
 Джерело: Повніша версія  матеріалу Жінка – Онлайн

 проводи козака  у похід

проводи козака у похід

Автор: Vitalina

Голова громадської молодіжної організації "Жінка", редактор сайту "Жінка -Онлайн"

8 коментарів

  1. цікаво

  2. Фото постера зроблено ще за часів козацтва?.. Коли камери ще і в фантазіях не з’являлись?!. Чи це козачки нашого часу?

  3. Дуже цікаво і доречно. Якраз такий матеріал і шукав.

  4. Фактично цією статей не доведено перебування жінок на Січі, а лише на землях Війська Запорозького (що й так відомо).

  5. зміст статті полягає не в тому чи були жінки на самій Січі чи лише на землях Війська Запорозького… зміст статті в наступному: “жінки брали активну участь у бойових діях козацьких підрозділів, захисті степових поселень від нападників, визволенням з неволі бранців, що постає скоріше як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалії, об’єкта висміювання жіночої ініціативи чи зневаги. “

  6. Дуже цікава стаття. Дякую!

  7. Будь ласка допоможiть, вiдпишiть хто намалював козака Мамая ? Дякую за помiч.

  8. Завжди будь -ласка за все:)
    Козака Мамая малювали багато хто… якщо ж ви маєте на увазі картинку вище, то пам’ятаю, що вона із сайту ridna.ua , але назву статті я не запам’ятала ( автор картини там не був вказаний)

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.