Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1169071 (209 за 24 години)

Володимир В’ятрович: Агент “Блакитний”, або Параноя як зброя

| 5 коментарів

КукВасиль Кук – останній командир УПА

“Головний ворог безпеки — параноя” — цієї тези нас, громадських активістів, навчали перед Помаранчевою революцією хлопці з сербського руху “Отпор”. Таємні служби свідомо поширюють інформацію про всюдисущу агентуру, якою нібито просякнуті лави опозиціонерів. Таким чином вони не лише змушують своїх опонентів витрачати час і зусилля на безплідні пошуки ворогів у своїх лавах, але й змушують їх повірити у всемогутність спецслужб.

 Якщо серед опонентів влади шириться атмосфера недовіри, то її дуже легко використати для того, аби будь-які непорозуміння між ними подати як зумисний саботаж чи роботу на ворога.

Поступово головним стає внутрішній фронт боротьби з “агентами”, а зовнішні вороги відсуваються на задній план.

Владі залишається лише спостерігати за повільним, але невпинним процесом колапсу опозиції, перетворенням потенційно небезпечної зірки в чорну діру.

Руйнівний потенціал параної в лавах підпільного збройного руху є значно більшим, ніж у будь-яких інших формах боротьби. Яскравим прикладом цього є події, що розгорнулися на Волині після переходу німецько-радянського фронту на початку 1944 року.

У лавах підпілля ОУН та відділах УПА опинилося багато людей, серед них були як ті, хто справді хотів боротися за свободу, так і ті, які в такий спосіб рятувалися від репресій радянської влади.

Мотивація останніх дозволяла владі перетворювати їх на своїх таємних співробітників — в обмін на гарантію збереження життя та свободи. Так у лавах підпілля з’явилося чимало агентів, діяльність яких обернулася в дошкульні удари зсередини.

Проте ще більше шкоди завдали спроби швидко побороти агентуру, яку почали бачити повсюдно. Спровокована радянськими спецслужбами параноя призвела до того, що Службою безпеки ОУН було вбито сотні невинних людей.

Щоб зупинити “чистку”, знадобилося доволі багато часу і зусиль. Цей жорстокий урок показав підпільникам, з яким підступним ворогом іде боротьба, і змусив їх підвищити рівень власної контррозвідки. У результаті СБ ОУН зуміла так реорганізувати свою роботу, що забезпечила можливість продовження боротьби, яка тривала ще десять років.

Тим часом радянські спецслужби в післявоєнний період зосередили свою увагу на знищенні керівників українського підпілля. Для реалізації цього завдання були створені спеціальні розшукові групи, які полювали на конкретних чільників ОУН та УПА.

Їхнім завданням було не лише організовувати пошукові дії, військові операції, але й збирати та аналізувати інформацію про кожного з членів Проводу ОУН.

Чекістів цікавили відносини між ними, існування певних непорозумінь, які можна було використати для розпалювання взаємної недовіри і можливого її переростання у протистояння.

Звичайно, між керівниками підпілля існували суперечки щодо конкретних проблем тактики та стратегії визвольного руху. Вони неминучі між будь-якими людьми, які разом беруться за реалізацію масштабного проекту.

Воєнні умови водночас і посилювали, і зменшували масштаби цих непорозумінь. Відсутність нормального зв’язку між окремими керівниками, породжена підпільними умовами, іноді виливалася у нескоординовані дії.

Так, улітку 1944 року члени Проводу ОУН, котрі перебували на німецькому боці фронту, створили Українську головну визвольну раду як орган, що мав представляти український визвольний рух у контактах з іншими народами.

У цей самий час на теренах, зайнятих радянською владою, з цією ж метою інші члени Проводу створили Народно-визвольну революційну організацію.

Непорозуміння були подолані лише наприкінці 1944 року, коли всі чільники ОУН змогли зібратися разом і прийняти рішення про ліквідацію другої з названих структур.

З іншого боку, війна не давала можливостей дрібним суперечкам розростися в масштабне протистояння, адже спільний ворог змушував забувати про внутрішні непорозуміння. Спільна боротьба на межі життя і смерті сприяла зміцненню довіри один до одного.

“Борсук” — під таким псевдонімом проходив у документах НКВД один із керівників ОУН Василь Кук. Полювання на нього почалося у 1944 році. Вже дуже швидко чекісти зрозуміли, що мають справу з надзвичайно вправним підпільником, виявити і ліквідувати якого буде вкрай важко.

Тому його вирішили скомпрометувати в очах побратимів як агента, вбити якого стане завданням СБ, а не НКВД.

У квітні 1947 року вони підготували “План проведення комбінації з компрометації члена Центрального проводу ОУН “Лемеша”, він же “С-вар””. Восьмисторінковий документ плюс кілька сторінок додатків — чудова ілюстрація підступних методів дій чекістів.

Текст починається з інформації про членів Проводу ОУН Романа Шухевича, Роман Кравчука та Василя Кука, щодо яких вказано, що вони “є кадровими членами Організації українських націоналістів, фанатично налаштованими, і ліквідувати їх можна лише за допомогою добре продуманих комбінованих операцій чи компрометації перед іншими членами ОУН, з наступною їх ліквідацією СБ”.

Чекісти, опираючись на агентурну інформацію та перехоплене листування, відзначали наявність суперечок між Романом Шухевичем та Василем Куком, які могли бути використані на їхню користь у провокації.

Зокрема, їм було відомо про створення УГВР за ініціативи та участі першого та НВРО за участі другого. Проте це непорозуміння швидко було вичерпане і не стало основою для розпалювання дальших суперечок між обома керівниками.

Навпаки, після переходу фронту Василь Кук повернувся на посаду організаційного референта у Проводі ОУН, а згодом став і заступником Шухевича.

Але минулі суперечки, на думку працівників МҐБ, могли стати достатньою підставою для розгортання операції. “Згідно з планом комбінації, — читаємо в документі, — “Леміш” буде скомпрометований перед оунівським підпіллям, зокрема центральним Проводом ОУН, СБ, як нібито агент органів Міністерства державної безпеки, завербований зафронтовою оперативно-чекістською групою МҐБ ще в травні 1943 року у Дніпропетровській області, де він у той час очолював т. зв. Південний крайовий провід ОУН”.

Для цього чекісти створюють документ під назвою “Довідка на секретного співробітника МҐБ УРСР “Блакитного”, підписаний заступником міністра державної безпеки.

Прізвище Кука в тексті ніде не згадується, його головним героєм є агент “Блакитний”. Проте людина, ознайомлена з віхами біографії Василя Кука, могла легко викрити таємного співробітника.

Завданнями, які, згідно з цією довідкою, він виконував, були: “а) внесення розколу в лави ОУН; б) ліквідація оунівських керівних кадрів”.

Для надання написаному достовірного вигляду в якості виконання першого завдання вписано створення Куком Народно-визвольної революційної організації, яка подавалася в документі як чекістська провокація.

“У цій роботі, — підсумовували чекісти, позбавляючи сумнівів у підпільників, які читатимуть документ, — агент “Блакитний” виявив себе здібним виконувати наші серйозні завдання”.

Ще більше “компромату” намагалися представити як виконання другого завдання: тут і битва під Гурбами, якою керував Кук у квітні 1944 року, представлена як операція органів МҐБ — МВД, що проводилася за даними, отриманими від “Блакитного”, і призвела до того, що “були розгромлені та розігнані бандитські зграї, що називалися “Південна група УПА””.

Реалізацією спецоперації представлено “чистки”, здійснені СБ ОУН на Волині: “Виконуючи спільно розроблений план, секретним співробітником “Блакитним” були дані вказівки: під приводом посилення організації кваліфікованими кадрами провести ретельну “чистку” організації від “ненадійного” елемента та “сексотів НКВД”, створивши для цього спеціальні контрольні групи СБ. Це завдання “Блакитним” було виконано.

Діями контрольних груп СБ на Волині внесено велику дезорганізацію в лави ОУН і знищено значну кількість керівного складу організації”.

Але навіть таких звинувачень виявилося недостатньо, тому в документі відзначено “участь” Кука в ліквідації членів Проводу ОУН Якова Бусела та шефа СБ ОУН Миколи Арсенича.

“У даний час агент “Блакитний”, — завершується документ, — працює над підведенням під удар члена центрального Проводу ОУН “Білого” [Романа Шухевича — В. В.]”.

Отже, в документі, який мав привести до морального, а відтак і фізичного знищення Василя Кука, чекісти майстерно поєднали правду (участь у створенні НВРО), напівправду (справді спровоковані ними “чистки” СБ ОУН, які, проте, подавалися як завдання, дане Кукові) і відверту брехню (вбивства членів Проводу).

Саме така суміш мала бути вбивчою, адже перевірка встановила би правдивість частини фактів, правдоподібність інших і неможливість перевірити решту.

До речі, ця довідка — ще один аргумент на користь повної відкритості архівів. Якщо було б знайдено лише її, без супровідних документів, що пояснюють її походження та призначення, оцінка ролі Василя Кука у визвольному русі була б цілком іншою.

Він увійшов би в його історію як один із найбільших зрадників підпілля, а на рахунок чекістів записали б ще одну “блискучу операцію”.

Але повернімося у 1947 рік. Вдало сконструйована легенда була лише частиною операції. Іншим важливим завданням було закинути документ підпільникам так, аби його потрапляння до них не викликало жодних сумнівів.

Цьому служив детально прописаний сценарій, вартий Голлівуду. Звичайно, що не обійшлося без улюблених чекістами переодягнених бандерівців.

Сценою для операції мала стати місцевість неподалік Рогатина, де, за інформацією МҐБ, часто переховувалися керівники українського підпілля. За кілька днів до початку операції тут з’являється псевдоповстанський відділ, який встановлює зв’язок із місцевим підпіллям, здобуває його довіру.

Сюди ж прибуває спеціальна пошукова група МҐБ, яка відкрито й максимально помітно для місцевого населення розгортає свою діяльність.

Саме на адресу цієї групи в Рогатині кур’єр мав нібито доставити довідку на агента “Блакитного” із супровідним листом, в якому давалися вказівки її керівнику: “Відповідно до раніше даних мною вказівок дуже обережно встановіть зв’язок із “Блакитним” і відберіть у нього детальний звіт про плани Організації українських націоналістів на цьому етапі.

У зв’язку з тим, що “Блакитний” підозрюється керівництвом центрального Проводу ОУН, активних завдань по розгрому ОУН не давайте”. Для достовірності в портфель поклали кілька справжніх документів про операції МҐБ у цьому районі.

Кур’єра по дорозі перехоплюють учасники псевдоповстанської групи: “Із захопленим оперативним співробітником, з документами учасники спецгрупи заходять до будинку, де вони раніше зупинялися, проводять його швидкий допит, бажано в присутності господаря будинку.

Після короткого допиту, за вказівкою старшого групи оперпрацівника виводять у ліс, а решта учасників спецгрупи починають обідати. Портфель із документами залишають при собі, поклавши його десь на лавці”.

Через кілька хвилин у селі з’являється відділ МҐБ, і псевдоповстанці поспішно залишають хату, в якій обідали, “забувши” на лавці важливі документи.

Щоб ні в кого не виникло сумнівів щодо переодягнених бандерівців, які змушені були з поспіхом тікати, протягом наступного дня чекісти ретельно “шукають” їх, допитуючи місцевих мешканців.

“Після проведення “операції”, — читаємо далі у плані, — військова група знімається і відводиться в Станіслав. Зрозуміло, що господар будинку, пов’язаний з ОУН, перші кілька днів після “втечі бандитів” (спецгрупи) буде чекати можливого їх повернення, щоб забрати “залишені ними документи” та речі, але згодом, переконавшись, що бандити не з’являються, зацікавиться змістом пакетів, що містяться в портфелі і, побачивши їхню “важливість”, безумовно, своїми каналами направить їх до керівних ланок ОУН та СБ”.

Блискуче задумана операція не дала результатів — ліквідувати Василя Кука руками самих підпільників не вдалося. Більше того, попри спроби компрометації, він очолив повстанський рух після загибелі Романа Шухевича. Чекістам знадобилося ще сім років для того, аби захопити його в полон.

Нездатні зламати бранця, вони знову вдалися до спроб компрометації перед своїми — збережене життя мало стати головним свідченням його зради. Але навіть через двадцять років після полонення вони змушені були визнати Кука як “найбільш небезпечну особистість у націоналістичному середовищі”

Параноя виявилася безсилою зброєю проти людей, які довіряли один одному. Довіряли тому, що разом щоденно ризикували життям, адже однаково вірили в ідею, що єднала їх і штовхала на боротьбу.

Володимир В’ятрович
Джерело: ТСН

5 коментарів

  1. Дуже цікава стаття, дякую !

  2. Автору Браво!!!!!

  3. Дуже хороша стаття. Щиро вдячний.

  4. Дуже цікава стаття, дякую !

  5. Цікава стаття. Дякую.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.