Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1171923 (195 за 24 години)

Ідентичність – запорука успіхів

| 13 коментарів

Ідентичність

Ідентичність – запорука успіхів

„Щоб створити українську державу, треба спочатку створити її у власному серці”. Ці слова Дмитра Донцова (цитата з памяти) я прочитав у самвидаві десь у сімдесятих роках минулого століття, і вони надовго запамяталися мені своєю простою самоочевидною правдою.Здається, у цій короткій формулі Донцов фактично означив чи не найголовнішу проблему українського народу, проблему, яка була актуальна в його часи, в пізніші радянські часи, і яка (чи не парадокс?!) залишається гостро актуальною і сьогодні по девятнадцятьох роках української незалежности. Назва проблеми – несконсолідованість України, себто нерозуміння переважною більшістю українців своїх вищих національних пріорітетів. А таке нерозуміння, ясна річ, породжує апатію, пасивність (иноді й саботаж), що в результаті зводить нанівець навіть найкращі ініціятиви влади. Адже без живої підтримки суспільства неможливо досягти успіху в жодному починанні. Тому донесення тої чи иншої ідеї до свідомости людей і дохідливе пояснення навіщо її треба втілювати – є вкрай важливим завданням для кервництва будь-якої країни.

А тепер погляньмо, що відбулося з Україною. Розпався Радянський Союз. Причина: природне одряхління, себто нездатність радянського державного організму адекватно відповідати на нові виклики. В суспільній свідомості це виявлялося в щораз глибшій зневірі щодо офіційних радянських вартостей, те, задля чого створювався СРСР (щасливе комуністичне майбуття), фактично втратило підтримку громадян. І Країна Рад розсипалася як картяний будиночок. Зверніть увагу, руйнація сталася не через матеріяльні нестатки населення (у сімдесяті-вісімдесяті роки матеріяльний рівень життя радянських людей був чи не найвищий за всю історію Радянського Союзу), а внаслідок банальної зневіри суспільства в проголошувані ідеї. Отже, причина падіння російсько-комуністичної супердержави, переконаний, криється в духових, а не в матеріяльних (як дехто в простоті своїй і досі думає) сферах.

У 1991 році проголошено незалежність України. Це був не так бажаний, як неуникненний крок для величезної частини українців, у яких унаслідок тотальної асиміляційної політики радянської (фактично російської) влади дуже ослабло почуття окремого «ми» (національна ідентичність). Держава СРСР духово знемогла, утратила стрижень, керованість й розпалася на реґіональні частини, себто на природні, базовані на національній спорідненості спільноти, внаслідок чого почався так званий «парад суверенітетів». Українці теж, ясна річ, не могли не прилучитися до цього «параду», бо треба було так чи инакше організовувати своє життя на румовищі колись могутньої імперії. Однак, варто підкреслити, що якби в нашому народі не набралося належної кількости національно свідомих й активних людей, для яких утвердження самобутности української нації і створення української держави було споконвічною мрією, то ніякої української держави не виникло б, і Україна сьогодні просто була би південно-західною областю Росії. І ось у цьому (себто, що велика кількість наших громадян не піддалася асиміляції й зберегла мрію про українську незалежність) колосальна заслуга всіх тих українців, які боролися й поклали голови за нашу свободу, починаючи з далеких козацьких часів і кінчаючи Українською повстанською армією, Організацією українських націоналістів та дисидентами. Саме завдяки їхній боротьбі та самопожертві ідея незалежности не щезла, пройшла крізь віки і втілилася, коли прийшов слушний час 24 серпня 1991 року. І це зайвий раз засвідчує, що будь-яке змагання, опір, якщо вони навіть зазнають поразки, не є марними.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми. Цікавий парадокс. Пропаґуючи в девядесятому й девядесятпершому роках ідею державної самостійности України, прихильники унезалежнення в особі націонал-демократів (принаймні переважної їх більшости) висували арґументи не духові, а матеріяльні, себто закликали людей підтримати незалежність, бо це, мовляв, принесе для всіх нечувані статки. Таким чином національна ідея (захист і утвердження української ідентичности політично, економічно й культурно) замінювався примітивними обіцянками добробуту, до яких додавалися ще туманні слова про демократичні свободи. Фактично націонал-демократи другорядне виставляли як головне, пояснюючи людям для чого потрібна незалежна українська держава. Те, що така арґументація на довшу перспективу може бути руйнівною, не кажучи вже про її хибність за суттю (адже для підняття добробуту зовсім не обовязково від когось відокремлюватися і створювати незалежну державу) вони не зважали, твердячи, що більшість народу неготова сприймати національну ідею в чистому вигляді. Таким чином теперішню українську державу було створено на вкрай хиткій основі – на обіцянці матеріяльного добробуту для народних мас. І виходило, що поки добробут є, держава потрібна, а як тільки він з якихось причин похитнеться, то держава що, вже непотрібна? Ясна річ, що гіршого фундаменту державности годі й придумати. І сьогодні ми пожинаємо плоди цієї фатальної політичної помилки, бо наш народ у своїй масі свято переконаний, що незалежність тільки й для того була проголошена, щоб людям краще жилося матеріяльно і цілком справедливо почуває себе ошуканим.

Инша справа, коли державу засновувати на духових вартостях, на ідеї захисту й утвердження національної ідентичности як найвищої цінности (національна ідея), себто, поставивши перед собою мету закріпити ці цінності як «образ ідеальної України в серцях людей» (Д. Донцов). Безумовно, народ, сконсолідований на такій міцній основі витримає, як показує світова історія, найтяжчі випробування і спроможеться досягти успіхів у будь-якій сфері, у тому числі й щодо матеріяльного добробуту.

Розуміючи це, знаючи, наскільки роз’єднані наші люди, яка велика маса українців має підірване національне самоототожнення, ми всі, і насамперед українське державне керівництво мусили би докладати максимальних зусиль, аби українська ідентичність стала наскрізною в нашому народі. Бо без утвердження ідентичности українців ні про яку консолідацію, а тим більше ні про які економічні чи инші досягнення не може бути й мови. Третій президент України В. Ющенко це розумів як ніхто і робив усе, щоб утвердити українську національну свідомість (правда міжусобиця із колишніми союзниками зчаста зводила його зусилля нанівець), але чи усвідомлює теперішній президент В. Янукович вагу української ідентичности в справі консолідації України, а, отже, й успіхів у реалізації тих чи инших державних завдань, зосібна й економічних? Здається, він допускає ту ж помилку, яку допустили націонал-демократи напередодні проголошення незалежности і яку за наступні понад девятнадцять років так і не було виправлено.

Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Джерело: блоґ “Українська людина”

Автор: Virake

Письменник, перекладач, поціновувач комп'ютерних ігор і завсідник поважних дискусій. На Гуртом викладаю переважно оголошення від UaLT, команди локалізаторів, яку представляю. Зрідка пишу політичні коментарі, аналітику та рецензії.

13 коментарів

  1. Уважаемый! С первым тезисом согласен на все 100.
    А далее:
    1. много стилистических ошибок
    2. СССР мог ещё существовать довольно долго ресурсов хватило бы. А что не хватило, так украли б.
    3.Самое доходчивое для основной масс это упор на материальном то что проще понимается (деньги-товар)
    4.Недавно прочитал в инете, что свобода нужна интеллигенции (та и то не всякой), а работнику нужен труд и хозяин. Иначе он становится ,,Шариковым,,
    5. Возможно в чём-то и не прав. Можете поправить. Заранее благодарен.

    • Борис, а ви не думали що є ще й трудова інтелігенція?

    • А ви не думали, що ви знаходитеся на україномовному ресурсі і потрібно користуватися українською?
      Чи ліньки українську мову вивчити?

      • “А ви не думали, що ви знаходитеся на україномовному ресурсі і потрібно користуватися українською?”

        а що у нас поліцейська або тоталітрана держава? кожна людина сама вирішує на якій мові їй розмовляти.

        • якщо людина прийшла до мене в гості, я очікую, що вона викаже повагу і розмовлятиме моєю мовою. якщо я прийду в гості – розмовлятиму мовою господарів. це питання поваги. підіть на який-небудь англійський сайт і спробуйте там покачати права – вам плюнуть в обличчя і виженуть в шию. і будуть праві, бо це неподобство.

    • а) Якщо “согласні” з першою тезою, то мусите бути “согласні” і з рештою, позаяк та решта є попросту ілюстрацією першої тези. б) СРСР більше “существовать” не міг, бо якщо би міг, то не розвалився би. У реальності умовного часу нема за визначенням. в) Матеріяльне може бути найбільшою цінністю для народу (причому, як для простолюду, так і для інтелектуалів). Проте це далеко не є правилом. Бо, якщо би було инакше, то жодна країна в світі не могла би довго існувати (продовж багатьох століть, а то й тисячоліть). Матеріяльні статки дуже нетривкі в часі. Узалежнюватись від них вкрай небезпечно для людських спільнот. А от духові цінності (ідентичність) — це основа надійніша. Всі країни тримаються на них. І навіть тратячи незалежність, саме завдяки збереженню власної ідентичности, знову відновлюються як незалежні утворення. Потреба залишатися самим собою — ось що рухає народами. Якщо ж народ на перше місце виставляє добробут, то він приречений на асиміляцію. Рускі й націонали з російською ідентичністю воювали з німцями в Другій світовій війні насамперед задля захисту власної ідентичности, а не тільки тому, що ті хотіли їх зробити людьми другого сорту. А якщо би німці запропонували їм рівноправність і високий добробут ціною онімечення ( асиміляції), то що, рускі би з цим згодилися? Та ніколи! І поляки ніколи! Й инші народи також! А ми, українці, з нашою ослабленою ідентичністю і “упором” на матеріяльне? Ось про це і говорив Донцов. І я повторюю. Вже вкотре? Невже марно?

  2. “девядесятому й девядесятпершому” – це, на мою думку, навіть не харківський правопис, скоріше-помилка

    • Анонімному – чоловіче, чого ти пристібався зі своїм правописом?
      Ось зараз пішла дурна мода, а точніше мавпування рашів, читати букву h як Х. І пішло, поїхало – Ханна, Харісон, Харі, Хільберт, і т. д. все підряд, дійшло вже до абсурду – Ховард, Хенріх.
      Кому це вигідно, щоб не було в нас єдинної, науково обгрунтованої, системи, чіткого стандарту, другими словами єдинного законного правопису, щоб продовжувався цей хаос – очевидно.
      Це з тієж опери, що забороняють татарам прийняти латиницю за алфавіт.
      Може пора проявити характер, а всім іншим розуміння і підтримку?

    • “девядесятому й девядесятпершому” – це, на мою думку, навіть не харківський правопис, скоріше-помилка

      Девять по десять – девя-десять а девяно-сто – це девять по сто.
      Сім-десять,вісім-десять і девяно-СТО ?.
      Так уже московитів мавпуєте,що навіть мізки не вмикаєте,щоб подумати.

    • Та звичайне запозичення з польської. Тільки чим тут хизуватись? Як на мене, полонізми не кращі за русизми.

  3. На жаль, доволі часто зустрічаються випадки, коли люди є доволі далекі від цих питань, оскільки повністю занурені у питання заробітку для сім’ї. На все інше у них не вистачає ні сил, ні часу.

  4. Варто звернути увагу на московські міфи слов’янської та української історії…
    Бо чому досі віримо підробним “давньоруським” літописам сфальшованим у Золотій Орді у 15-16 століттях?
    Чому п’ята колона промосковських істориків заполонила інтернет Європи брехнею про слов’ян?
    Чому досі не помічаємо справжню, глибинну, докириличну, історію предків, її держав 1 тис. до.н.е – 1 тис н.е.?
    Чому унікальні свідчення існування держав Артанії, Дулібії, Росі ігноруються?
    Відповіді у блозі “СВЯТОЯР” – https://sviatoiar.uamodna.com

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.