Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1171208 (161 за 24 години)

Російськомовна спільнота: українізація наявна чи уявна?

| 16 коментарів

російськомовна спільнота

Виявляється, кожне наступне покоління наших громадян русифікується ще змалечку — ось і виходить, що наша молодь переважно російськомовна, хоча може походити і з україномовних родин. І незважаючи на те, що молоді люди є більшими патріотами незалежної України, ніж представники старшого покоління, факт їхньої мовної обмеженості не тішить, а радше спантеличує. 

Ще виявляється, що третина російськомовного населення країни перейнята “комплексом нижчості”, оскільки, проминувши статус радянського “старшого брата”, повинна ставити себе на один культурний щабель з україномовним оточенням.

Ці та інші цікаві факти з нашого життя аналізуються у монографії “Російськомовна спільнота в Україні: соціально-психологічний аналіз”, яка щойно вийшла з друку. Науковці Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ ґрунтовно проаналізували світоглядні та психологічні засади спільного культурного середовища україномовних та російськомовних громадян України.

Цікавим видається й визначення самого поняття російськомовної спільноти: “В українському суспільстві істотне поширення має російськомовність. Російськомовні громадяни становлять велику частину українського соціуму і можуть розглядатися як номінальна велика соціальна група. Чи є або чи стає ця група власне спільнотою, залежить від багатьох чинників, насамперед від того, наскільки великою є частка її представників, тих, для кого російська мова — це суб’єктивно значуща ознака. Ця обставина визначається як місцем російськомовної групи у соціумі, так і ставленням до неї решти суспільства. Можна дійти висновку, що за спільноту слід уважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виділяється за наявності спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня”.

Про російськомовну спільноту як про соціальний феномен ми розмовляємо з редактором монографії — доктором психологічних наук, професором, завідувачем лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальних та політичних досліджень НАПНУ Вадимом Васютинським.

Мова як мати і мачуха?

— Наскільки російськомовна спільнота велика?

— Важко сказати точно, адже чіткого визначення її меж немає. Тих, хто називає російську мову рідною, третина населення країни. Тих, хто надає перевагу спілкуванню російською, — близько половини. Натомість більша частина жителів України є двомовною і, залежно від ситуації, переходить з української на російську і навпаки або принаймні розмовляє однією мовою, а читає, слухає радіо, дивиться телепередачі обома. 

Власне російськомовними можна назвати тих, хто надає російській мові виразну перевагу в спілкуванні, а до цього ще й істотно дистанціюється від української мови. Для нас як психологів належність до російськомовної (чи якоїсь іншої) спільноти — це справа особистого вибору, суб’єктивного самовизначення людини. Тому відразу зазначу, що в наших дослідженнях відсотки не мають такого точного значення, як у соціологічних опитуваннях. Нас більше цікавлять внутрішні причини ставлення респондентів. 

Наприклад, Елісо Грищук у дослідженні, яке вона провела в кількох регіонах України, виявила, що більшість опитаних російськомовних етнічних українців дотримується в мовному питанні лояльної позиції, вважаючи, що особа має право за власним бажанням обирати мову спілкування. Проте кожен шостий заперечив важливість мови в розвитку й функціонуванні власної етнічної групи, а 2% заявили про відмову від української мови взагалі.

Чотири з п’яти російськомовних українців використовують російську мову в усіх сферах життя, тоді як українську — лише третина. Ще 4% зазначили, що спілкуються виключно російською мовою. Українську мову якщо вживають, то переважно в сім’ї, причому половина опитаних зазначила, що навертається до рідної мови, відвідуючи родичів у селі, а в місті “мусить” розмовляти російською, аби їх уважали за “міських”. У спілкуванні з україномовним партнером 71% російськомовних українців готовий перейти на мову співрозмовника.

Третина російськомовних етнічних росіян негативно відповіла на запитання про доконечність спілкування українців між собою українською мовою, а кожен шостий підтримав таку доконечність. Більшість їх також наполягає на тому, що в людини має бути вільний вибір мови спілкування. 

Російськомовні росіяни використовують у різних ситуаціях саме російську мову, причому 8% — виключно російську, пояснюючи це небажанням спілкуватися “чужою мовою”, і лише 6% повноцінно використовують українську мову. Тільки 30% респондентів погоджуються перейти на мову україномовного співрозмовника. Найчастіше російськомовні росіяни вживають українську мову в робочих ситуаціях (18%), для підсилення змісту повідомлення (11%), а також у спілкуванні із сільськими родичами (4%). 

Що ж до україномовних українців, то близько половини їх погодилося з важливістю етнічної мови у функціонуванні етносу та виконання мовою комунікативної функції. Більшість не заперечує такої важливості, але вважає, що вибір мови спілкування — це особиста справа людини. 

Україномовні українці найчастіше вживають російську мову в сім’ї під час спілкування з російськомовними її членами або в професійній діяльності. Більшість їх у ситуації взаємодії з російськомовним партнером переходить на його мову, менша частина переходить на російську лише тоді, коли співрозмовник їх не розуміє, а 8% запевнили, що спілкуються виключно українською мовою.

— Певна аморфність можливості вибору мови відповідно до суб’єктивних смаків та уподобань громадян ставить під загрозу близький українському серцю постулат про те, що “вибрати не можна тільки Батьківщину”. Невже наші люди вдаються до штучних класифікацій того ж таки українського патріотизму, розділяючи любов до рідної землі і до рідного слова? Та й для місцевих росіян українська давно би мала стати другою рідною мовою, а не “двоюрідною”, як це відбувається повсякчас…

— Цікаво розглянути відповіді російськомовних громадян у дослідженні Анастасії Голоти. На запитання “що потрібно, аби вважатися справжнім українцем?”, вони найчастіше відповідали: “треба відчувати відповідальність за Україну”, “почуватися українцем”, “поважати українські закони і політичний лад”. Натомість відносно меншого значення надавали тому, щоб бути українцем за національністю, мати українське громадянство, нарешті, знати українську мову. Загалом “українськість” наших російськомовних громадян не підлягає сумніву, проблеми, однак, починаються власне в мовній сфері.

Оскільки російська мова має сильніші соціальні позиції, то в реальній мовній взаємодії вона виявляється “головнішою”: вона “зручніша”, “вигідніша”, “сучасніша”, “розвиненіша” і т. ін. А українську мову залишають радше для емоційного зворушення та екзотики. При цьому посилаються на громадянське суспільство, в якому насамперед мають забезпечувати права громадянина, а не етносу, нації, держави. 

Але тут є одна слабка ланка: забувають про права україномовних громадян, які нічим не вужчі, ніж права російськомовних. А проте прайм-тайм провідних телеканалів заповнено переважно російськомовною продукцією, російськомовний пісенний репертуар на радіо в багато разів перевищує україномовний, у газетних кіосках впевнено домінує російськомовна продукція. Виходить, що у сфері задоволення мовних потреб є “рівні” і “рівніші”. Отож функція держави полягає в тому, щоб забезпечувати бодай відносну справедливість, але наша держава в цій сфері або діє дуже тенденційно, або ніяк цих важливих питань не регулює. 

У цьому зв’язку постає проблема, що має і правове, і психологічне значення: наскільки право російськомовних громадян на вільне використання російської мови має бути обмеженим? Чи не обмеженим зовсім? І чи має воно означати їхнє право зовсім не знати і не чути української мови, ніколи нею не говорити? Якщо так, то чи означає це обов’язок україномовних громадян у спілкуванні з російськомовними переходити на російську мову, а в спільних сферах взаємодії відмовлятися від свого права на українську мову? Вочевидь — ні, а має йтися про певні пропорції у вживанні обох мов, і ми тут не даємо чіткої відповіді, але наполягаємо на тому, що ці питання мають бути врегульовані. І краще було б, якби засади державної мовної політики розробляли не власне політики (вони неминуче зловживатимуть мовним питанням), а психологи, соціологи та юристи. 

Основа світогляду — радянська спадщина

— Для позитивної динаміки процесів інтеграції російськомовної спільноти до сучасного українського суспільства, окрім створення громадського суспільства як надетнічного формування, у монографії зазначено як необхідне поступове зникнення такої надетнічної спільноти, як “радянський народ” з його політичними та моральними цінностями та непереборною схильністю до патерналізму. І не дивно, що часто-густо російськомовні люди тяжіють до суто радянського патріотизму під своєю орудою.

— Радянськість сидить у кожному з нас. В її основі, крім збереженої з минулих часів радянської етнополітичної ідентичності, криється бажання патерналістської опіки з боку держави: людям властиво прагнути, щоб хтось їх підтримав, допоміг, забезпечив, захистив.

Радянськість більше притаманна носіям російської та російськомовної ментальності, але спостерігаємо й “українську радянськість” — переважно в представників старшого покоління, із таким собі провінційним світоглядом, яким комфортно визнавати себе за “молодшого брата”. Їм справді потрібен “старший брат”, який би лояльно ставився до “молодшого”, у свій спосіб любив би його і дозволяв “танцювати гопака”… Колись така ментальність давала змогу поєднувати етнонаціональні уподобання багатьох українців із відданістю радянській ідеї. Носії таких уподобань — люди здебільшого неконфліктні, лояльні і щодо українськості, і щодо російськості. Зрештою, вони мають що згадати позитивного: за радянських часів частка україномовних книжок у книгарнях була істотно вищою, ніж тепер, а україномовні пісні лунали на радіо частіше… 

— Проте радянськість притаманна більше російськомовним громадянам?

— Це цікавий феномен. До основних чинників, які визначають політичну свідомість наших громадян, належить ставлення до реформ — вибір між соціалізмом і капіталізмом. До реформаторських настроїв назагал сильніше тяжіють особи з вищою освітою: що освіченішою є людина, то більше вона приймає економічні реформи, а менш освічена — більше тужить за соціалізмом. В Україні, за статистичними даними, представники російської національності мають вищий рівень освіти, ніж етнічні українці, тобто росіяни мали б і прихильніше ставитися до реформ. Але попри це, як показують наші дослідження, їм виразніше притаманні антиреформаторські настрої. 

Що ж заважає освіченим росіянам прагнути реформ, “відтягує” їх у протилежний бік? Очевидно, саме російськість, прив’язаність до російськомовного дискурсу, який у їхній свідомості більшою мірою пов’язується з опікунською функцією російської держави — не власне Російської Федерації, а держави російської за своїм змістом, до якої вони звикли колись і якою їм досі здається Росія. Для них комфортно вважати російське за своє, дбайливе, опікунське, любляче. Привабливий образ держави, якої вже немає, викликає до життя новий образ — держави хоч і не радянської, але істотно російської, такої собі “російської України”. 

Чи буде в нас така держава? У найближчі роки не буде, бо надто сильні в нас суто українські елементи, які чинять спротив. Ближче до такого ідеалу російськомовних перебуває сучасна Білорусь. А як воно піде далі, побачимо. 

— Один з висновків дослідження — для багатьох російськомовних громадян українська мова є непрестижною.

— Добре знайома, хоча й дещо дивна позиція — нізащо не вимовити слова по-українському — властива певній частині російськомовних громадян. Дивна, бо вона не є проявом доброзичливості, інтелігентності чи інтернаціоналізму. 

Ми намагалися з’ясувати, на чому ґрунтується таке категоричне неприйняття української мови. У поясненнях самих російськомовних респондентів принципове невживання української мови, як правило, зводиться до трьох причин. Перша — немає такої потреби, бо всі навколо говорять російською (це характерніше для південно-східних регіонів). Друга — тому, що вони не володіють українською мовою. Третя — бо українську мову їм “нав’язують”. Із психологічного погляду такі пояснення мають радше характер відмовки. По-перше, чи можна сьогодні знайти в Україні регіон, де зовсім не звучить українська мова? По-друге, не конче аж так добре володіти мовою, аби вимовити нею кілька слів (наприклад, у відповідь на подяку відповісти не “пожалуйста”, а “будь ласка”). По-третє, чи справді в ситуації, коли української мови “не нав’язують”, ці самі громадяни залюбки нею спілкуються? 

Утім, у такій “непрестижності” української мови немає нічого несподіваного: кілька століть нерівноправного співіснування української і російської мов призвели до того, що українська мова програє. Російська була мовою “старшого брата”, домінантного етносу, мовою керівництва, еліти, людей, які ухвалюють рішення. А україномовність була властива тим, хто був залежним, виконував чиїсь рішення й розпорядження. 

Російськомовні громадяни мають назагал вищий освітньо-культурний рівень, ніж україномовні. Мені часом дорікають, що таким висновком я нібито принижую українців, але якби це було не так, то не було б і підстав говорити про русифікацію та її наслідки. Ті, хто добре знає українську мову, розуміють, що вона нічим не поступається російській багатством, глибиною, образністю, але, оскільки її було витіснено зі сфер інтелектуальних, елітарних, культурних, модерних, прогресивних, навіть багатьом україномовним громадянам іноді здається, що українською мовою так влучно й вишукано не скажеш, як російською. Водночас переваг української мови часто-густо не використовуємо і дедалі більше їх забуваємо.

Проте ми надміру зосередилися на проблемі самої мови. Психологічно істотною властивістю мови є її зв’язок з ідентичністю: те, якій мові ми надаємо перевагу, фактично віддзеркалює те, ким ми почуваємося або хочемо почуватися. Нині в нашому соціумі виразно утверджується українська ідентичність — не лише серед україно-, а й російськомовного населення. Водночас ця українська ідентичність дедалі більше стає російськомовною. Багатьом українцям досі здається, що українська мова тягне їх у бік села, містечковості, шароварщини. А їм хочеться бути сучасними міськими жителями, не обтяженими фольклорними традиціями — такими, як російськомовні. Особливо це важливо для молоді, яка шукає свій шлях, бачить своє майбутнє цікавим, грандіозним і в рожевих тонах… 

Сьогодні наше суспільство поволі марнує вкрай важливу можливість вивести україномовне спілкування на належний рівень. Особливо це помітно в “гламурних” сферах і жанрах масової культури, що є, як і в усьому світі, популярними, а відтак істотно впливають на загальний стан свідомості й поведінки громадян. Досліджуючи думку студентів про україномовне спілкування, ми ставили запитання про те, що могло б навернути їх до української мови. І на першому місці — створення високоякісного конкурентоспроможного україномовного продукту: фільмів, вистав, телевізійних шоу. Слід було б закріпити культурний переворот, що стався на початку 90-х років минулого століття, коли, наприклад, американські фільми (щоправда, не лише високоякісні) почали дублювати українською мовою. Натомість маємо в цій сфері явний відкіт назад. 

Порозуміння  на рівні соціуму  чи на власний вибір кожного?

— То в який бік — українізації чи русифікації — рухається Україна?

— Тут діють дві протилежні тенденції. Перша, українізаційна, означає, що в суспільстві посилюється патріотизм, зростає прихильність до незалежності, прийняття української мови і культури. А друга тенденція полягає в тому, що внаслідок тривалої русифікації кожне наступне покоління є дедалі більш російськомовним. (Власне, у цьому й проявляється суть русифікації). У багатьох україномовних сім’ях виростають російськомовні діти. Вони створюють російськомовні сім’ї, і їхні діти також виростають російськомовними. А ось навпаки, щоб у російськомовних сім’ях виростали україномовні діти, майже не буває. Відтак молодь виявляється дедалі більш російськомовною.

Незабаром відбудеться перепис населення. Попередній, у 2001 році, показав зростання частки україномовних громадян — вочевидь за рахунок тих, які були двомовними і за радянських часів надавали перевагу російській мові, а згодом перейшли на українську. Але за кільканадцять років велика частина старшого, переважно україномовного, покоління вже відійшла, натомість підросла російськомовна молодь. Ось у Білорусі за десять років між двома переписами (1999-го і 2009 років) частка білоруськомовного населення за ознакою рідної мови зменшилася з 73% до 53%, при цьому частка етнічних білорусів зросла з 81% до 84%. Схоже, що й ми отримаємо подібний ефект: зростання частки етнічних українців (як відображення першої тенденції) і зменшення питомої ваги тих, хто визнає українську мову рідною (друга тенденція), хоча, можливо, не в такому масштабі. У нас, на відміну від Білорусі, є Західний регіон, де українська мова майже безальтернативно домінує у спілкуванні, відтворюється україномовність у сім’ях. На решті території, навіть у Центральній Україні, триває перехід кожного наступного покоління на російську мову. 

У цьому відношенні психологічний статус більшості російськомовних громадян характеризує те, що коли не батьки їхні, то діди-прадіди були україномовними, і в якомусь поколінні рід переходив з української мови на російську. Особливо інтенсивно це відбувалося в
ХХ столітті. Мільйони громадян, переїжджаючи із села до міста, намагалися вдавати із себе міських жителів і тим самим творили своєрідний “комплекс меншовартості”. Вони вичавлювали з себе свою українськість, набуваючи нібито російськості, і це не могло минути без психологічних наслідків. Їхні діти виростали з відчуттям, що українськість — це щось зайве, непотрібне, ганебне, від чого треба відмовитися. Такі оцінки засвоюються через глибинні психологічні механізми, і набуте в такий спосіб зневажливо-знецінювальне ставлення до всього українського передавалося від покоління до покоління. А сьогодні російськомовні громадяни опинилися в ситуації, коли ніби треба починати любити в собі те, що раніше вони сприймали як негативне. І це дуже нелегко. Це, можливо, найбільша психологічна проблема їхньої ідентичності. 

— Яким чином структурована російськомовна спільнота?

— Аспектів структурування багато. Крім уже зазначеного вікового (старше покоління і молодь), діє насамперед регіональний чинник: у Криму російська мова домінує, а в Західній Україні її вживають мало. Традиційним є й поділ між містом і селом: для Центру і Сходу країни характерні великі російськомовні міста і провінційна україномовна територія навколо них. Пролетаріат у нас переважно російськомовний, оскільки живе у великих містах на Сході, а працівники сільського господарства — здебільшого україномовні.

— Як російськомовна спільнота ставиться до українізації — наявної чи уявної?

— Ми вирізнили п’ять варіантів такого ставлення — за рівнем прихильності російськомовних жителів південно-східних регіонів до інтеграції в сучасне українське суспільство. Перший — активна інтеграція, носії якої становлять кілька відсотків. Вони схильні перейти на українську мову, активно її обстоюють. Другий — це пасивна інтеграція: приблизно п’ята частина погоджується на українізацію, хоч і без особливого бажання. Їм радше все одно, і якщо вже так склалося, то нічого страшного вони в цьому не бачать. Найяскравіший прояв такої позиції — віддавати дітей до української школи. Прихильники субінтеграції — збереження переважної російськомовності на рівні свого регіону — становлять половину респондентів. Особливо це характерно для Криму, Донбасу, Одеси: “нехай собі буде незалежна Україна, але ми в себе маємо жити так, як самі хочемо”. Четверта позиція — пасивна контрінтеграція, коли особа намагається ізолюватися від українізаційних впливів, дотримуючись російськомовності в найближчому оточенні — у сім’ї, на роботі. Це такий собі інтелігентський тип людей, які прагнуть зберегти свій російськомовний світ. П’ятий варіант — активна контрінтеграція, яка означає відкриту боротьбу проти українізаційних впливів. Носіїв двох останніх позицій серед російськомовних громадян є по кілька відсотків.

— У ході дослідження ви пропонували російськомовним респондентам порівняти риси, за якими, можливо, розрізняються українці і росіяни. Яких висновків ви дійшли?

— На думку російськомовних громадян, українцям більше, ніж росіянам, притаманні гостинність, волелюбність і чуйність. Натомість для росіян характернішими є грубощі, агресивність, холоднокровність і врівноваженість. Цікаво, що, надаючи перевагу і російській мові, і багатьом іншим спільним із росіянами Росії цінностям, російськомовні жителі України в безпосередньому спілкуванні краще оцінюють українське середовище, ніж російське. Я виступав торік із доповіддю на цю тему на конференції з етнопсихології в Смоленську, і моє повідомлення викликало в колег-росіян багато емоцій: їм хочеться думати, що їхні одноплемінники в Україні дуже потерпають, а воно виходить якось не так. Російськомовні громадяни в Україні звикли до українського оточення, і в нас найвищий рівень взаємної довіри склався саме між українцями і росіянами. 

— Цікаво, що російськомовні громадяни оцінюють свій соціальний статус переважно як середній (60,4% опитаних).

— Як правило, більшість людей почувається середніми. (Зрештою, так воно й буває: у психології норма — це те, що властиве більшості). Крім того, середній рівень комфортно обирати, бо він нейтральний і може слугувати способом психологічного захисту перед усвідомленням свого реального (наприклад, низького) статусу. Цікавішим є показник, що майже третина респондентів позначила свій статус як низький. Реально російськомовні громадяни в Україні не мають статусу, нижчого за інших: вони є матеріально більш забезпеченими, проживають у містах, мають вищий рівень освіти, тобто об’єктивно їхній статус навіть вищий, ніж україномовних. А суб’єктивно вони нерідко почуваються гірше. Причина, мабуть, у тому, що раніше російськомовні здавалися самим собі хоч би трішечки “кращими”, а тепер від такого почуття треба відмовлятися. Через це вони мають відчуття, що стають або що їх примушують ставати нижчими й гіршими. Такі почуття — важливий сигнал про те, що чимало російськомовних осіб загострено переживають свою неповноцінність.

— Ви ставили російськомовним громадянам запитання щодо позитивних і негативних рис українського й російського націоналізму.

— Російськомовні респонденти дуже негативно оцінили український націоналізм, особливо порівняно з російським. У їхніх очах український націоналізм є чітким і яскравим, а його головна риса — нав’язування української мови. А ось російський націоналізм для них вельми “бліденький” на вигляд, його ніби й немає. У сприйнятті багатьох російськомовних респондентів особа, яка говорить тільки російською, ігнорує або висміює українську мову, — це майже або й зовсім нормально, це не націоналізм; натомість аналогічна поведінка україномовних громадян — це, звісно, націоналізм. Маємо дуже важливий феномен, властивий масовій свідомості: помічати вади опонентів і не бачити власних. (Притаманний він, зрозуміло, й україномовному середовищу, частина якого не помічає українського націоналізму, але реагує на російський). 

Додам також, що наші російськомовні респонденти за позитивну рису українського націоналізму визнали обстоювання національної культури. Головна ж, на їхню думку, позитивна риса російського націоналізму — зміцнення дружби росіян та українців (!), а негативна — зверхнє ставлення до української культури і мови.

— Чи порозуміємося ми зрештою на шляху інтеграції російськомовної спільноти в український соціум?

— Таке порозуміння між самими громадянами великою мірою є, але важко сказати, наскільки повним і остаточним воно буде, бо тут діють і позитивні, і негативні тенденції. Сьогодні на думку спадає новий закон про вживання мов. Регіоналізація у цій сфері вочевидь повинна бути. Проблема, проте, в тому, що цей закон не регулює, а якраз дерегулює відповідні процеси. Російська мова повинна мати простір для використання, але різний у Криму, Донецьку чи Львові. Коли російську мову проголошують регіональною, наприклад, у Луганській і Херсонській областях, то слід зважити на те, що це різні за співвідношенням двох мов області, і там мають бути різні обсяги їх функціонування. Відповідні правила повинні бути прописані на рівні держави, щоб, наприклад, на місцях активна російськомовна більшість у містах не диктувала своєї волі пасивній україномовній більшості на селі.

Автор: Ірина Кириченко
Джерело: Дзеркало Тижня

16 коментарів

  1. У спілкуванні з україномовним партнером 71% російськомовних українців готовий перейти на мову співрозмовника.

    Жодного випадку не було, щоб російськомовний перейшов на українську. Більше того, хто гучніше кричить про лояльність до української мови, той перший відвертається від людини зі свого кола спілкування, що перейшла на українську. Де ви дослідження проводите? В раю?

    • Фокус в тому, щоб говорити до нього українською. Ви спробуйте, спробуйте!…;)

    • Я коли до мене звертаються на рідній мові одразу переходжу, хочу переважно спілкуюсь на російською, тому мені спочатку важко.

  2. ну не треба тут розповідати небувальщину, якщо нормальна родина і батьки нормальні Українці – дитина ніколи не буде кацапитись. Якщо ж в вихованні проблеми – тоді чадо йде до вуличних спільнот і таких самих вуличних цінностей, стає ледачою і тупою, виростає тупий залежний бандючок-підпаханок або проститутка, як правило кацапо(зві)здящіє. Отакі у нас справи на центральній Україні.

  3. Шкода що в нас з початку Незалежності, не зробили як в Прибалтиці!

  4. Переливання з пустого в порожнє.

  5. Маю кілька прикладів, коли молодь з Чернів., Хмел. обл. раніше не володівша російською (хіба що пасивно), поступаючи до Києва дуже скоро переходять на російську, причому у спілкуванні і між собою, в дома вимахуються “типу вже столичні”…. Але є в тому причини. Наприклад Медичний ім.Богомольця зараз з 10-ти лекцій тільки 2 читають українською, перший курс це суцільний аврал: треба звикнути до нових термінів, навчитися писати російською, правильно (бажано без акценту) відповідати викладачу… Самі розумієте – слухати Король и Шут, чи конспектувати й вчити на російській хімію – різні речі…. тяжко. А попросити лектора (профессора) читати українською хто наважиться? Особливо с бюджету. Нема таких. І так практично у всіх столичних ВНЗ, може крім Могилянки. Ось куда треба НББ, а не по суші…..

  6. Сташна картина…

  7. Дуже скидається на те, що науковці-старпери здмухнули “пилюччя” з якоїсь наукової роботи початку 2000-х, додали пару “смажених” фактів, наліпили “new” і намагаються це продати за “останнє слово науки”. Описана ситуація підходить для характеристики ситуації хіба що на Східній та Південній Україні. Київ повільно, але неухильно українізується. Причому за власним бажанням (наприклад, спроби Табачника відкрити на Позняках російськомовну гімназію, замість запланованої україномовної, призвів до такого спротиву батьків, що нові русифікатори від міносвіти аж бігом врубили задній хід). Я вже не кажу про те, що політичні вподобання столиці ближчі до львівських, ніж до харківських). Неодноразові посили по ходу “дослідження” про перехід на українську під час спілкування з родичами із села – привіт з брежнівської давнини. Більшість “просунутих тусовок” від наукових конференцій до андеграунду в столиці тяжіє до української. Російська зараз – це мова попси, ось тут вона справді “рулить”. Чудо-науковці, мабуть, не дали собі навіть праці зазирнути та проаналізувати рухи у соціальних мережах, які досить наглядно характеризують настрої серед молоді: україномовне креативніше, глибше, просунутіше. Російськомовне (з України) розгублене, такий собі другорядний додаток до Рунету. Питання: а чи не моделюють “підтоптані” науковці, які свого часу таки приїхали із села і змушені були у радянські часи перейти на російську ситуацію в своїх пристаркуватих наукових колективах на все українське суспільство. Давай, до побачення!!!!

  8. У мене досить таки цікава ситуація: коли жив в Рівненський області, то не придавав уваги мові, у нас в місті доволі таки брутальний “суржик”, яким розмовляють абсолютно всі. Але, поїхавши навчатись в столицю, я почав слідкувати за мовою, робити її чистішою. Зараз, приїхавши додому, мене називають “сталічним мажорам”=) Такий ось в мене інстинкт самозбереження мови) А на рахунок викладачів у ВУЗі: навчаюсь в КПІ, на першому курсі практично всі предмети були російською мовою. Але зараз, на третьому курсі, ситуація змінилась – крім одного-двох предметів, все в нас читається українською. Молоді викладачі читають українською, навіть 40-50-ти річні переходять на українську. Є, звісно і такі викладачі, які чесно заявляють, що нормально читати лекції українською вони чисто психологічно не мають змоги, тому читають російською. Шануйте мову!

  9. Виріс на асфальті у столицях усіляких …- станів Радянського Союзу (середньоазійські “братні” республіки – для тих, кому не перевалило за тридцять). В Україну повернувся у віці 15-ти років. В атестаті навіть немає оцінки за українську мову. Але язик в мене не повернеться сказати, що я російськомовний, бо українське їство взяло своє – перечитав вдесятеро більше за “пересічного” галичанина, маю україномовну родину в Києві. Тому, читаючи про волиняк, які будучи від народження україномовними, закінчивши українські школи та вищі навчальні заклади, приїхавши до Києва стають російськомовними, тільки посміхаюся – мабуть не ті волиняки, галичани, подоляни. Бо не може справжній українець відкараскатись від свого, того, що тече в жилах, не може, навіть якщо захоче. Тим більше на користь “штучної” (навіть більш-менш об*єктивні російські філологи не заперечують, що російська мова є штучною, сформованою на основі церковнослов*янської, читай староборгарської мови) російської мови. Тому досить цього скиглиння. Питання не стоїть про те чи буде українським за духом Львів та Київ – вже є, питання стоїть, чи дасть нам Бог розуму втримати та навернути на українську стежку Донбас та Крим. Туди треба спрямовувати погляд, там треба шукати побратимів, там потрібно проводити роботу серед людей, які не хворі на шизофренію “русскага міра”. Непритаманна українцям пасивна вдача, нав*язана ззовні шляхом геноцидів та голодоморів, байка про “хату, яка скраю”, мають поступитися історично запрограмованій активній вдачі. Досить байок про пасивних українців, слід згадати про Хмельницького, Мазепу, Кармелюка, Довбуша, Махна, Петлюру, безліч інших гетьманів, отаманів, просто ватажків та безлічь інших українців, що не скиглили, а міняли свою долю. “Лише божевільні, які вважають, що можуть змінити світ, змінюють його!”. Для підсилення агрументації посилання :)) http://tyzhden.ua/History/78717.

  10. Викладачі не можуть психологічно читати лекції українською мовою? І це за 22 роки незалежності? Брехня і вимахування все це! Не можуть в Україні – хай п..ть в Масковію, там зможуть своїм “язиком” читати…
    Я ніколи не переходжу вже на москальську в Україні принципово!!! Бо ніколи, чуєте, ніколи москаль в Україні не перейшов зі мною на українську!

    • Для деякиз викладачів це відмазки, а для деяких – ні. Є такі, що не реально не можуть, бо почнуть говорити азарівкою

  11. “В Україні, за статистичними даними, представники російської національності мають вищий рівень освіти, ніж етнічні українці”

    Дикунство. Ви забули хто зацікавлений в таких “статистичних даних”? Ті самі люди цю статистику і придумують.

  12. Нічого не маю проти росіян, євреїв та інших національностей. В одних дворах зростали і жили дружно. Хто б ти не був, якщо ти людина – ти повинен поважати мову і культуру країни, в якій проживаєш. А не нав’язувати свій устав!
    Народам ділити нічого. Пролетарії всюди пролітають. А ось політики, прийнявши російську другою державною, – практично визнали Україну колонією Росії та посіяли ворожнечу між людьми. Розділяй та властвуй!
    Так ми багатонаціональна країна, але об’єднуватись можна тільки одною мовою, одною культурою! Викладання на всіх рівнях повинно проводитись українською, інакше не має майбутнього. Вивчення інших мов за бажанням і не за рахунок держави!

    • Ну до другої державної слава Богу не дійшло, і сподіваюсь не дойде. В усьому іншому цілком з вами погоджуюся.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.