Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170196 (186 за 24 години)

УПА: за що воювали, і чим їм віддячили? (для тих, хто знає живих ветеранів)

| 16 коментарів

УПА

Довго думав, у який розділ додати статтю, і вирішив, що краще місце – це “Новини”, хоча це радше звичайний запис у блоґ (можливо, модератор додасть відповідний розділ або розширить існуючий).  Буду сподіватися, що модератори пропустять, адже писати на форум – нема смислу, бо там цілковите затишшя, а для справи потрібні читачі, бажано навіть активісти, а точніше – небайдужі люди, які знають ще живих ветеранів УПА та мають можливість поспілкуватися з ними.

Маленька передісторія того, чому вирішив написати (нетерплячим це можна пропустити і перейти до частини “Суть справи”).

Як не прикро, але поштовхом стала випадкова подія, а саме – зустріч із одним ветераном УПА. Власне, це й назвати зустріччю не можна було, бо зустріч, це коли обидві людини бодай словом перекинуться (потім – через те, що таки не поспілкувався, –  мені стало за себе до сліз соромно, на жаль, та й не лише за це).

Трапилася подія сьогодні, коли я з дружиною заходив у магазин купити продуктів і помітив старенького дідка, який ходив із торбами (так, у нього було дві старенькі дешеві торбинки з двома ручками) та вибирав собі продукти. Волосся у діда було навіть не сиве, а біле, віком – близько дев’яноста, можливо, більше, проте на свій вік ще доволі жвавий (моєму діду уже 94-ий іде – ще навіть із кульбакою трохи “пробігти” може, хоча воював у Червоній армії (побував двічі на фронті, з купою поранень), куди потрапив, можна сказати, під дулом автомата, але це вже окрема історія). Вдягнутий дід був у старенький піджак, старенькі потерті штани, вишиванку, а на піджаку – нагорода воїна УПА (намагався знайти в інтернеті точну копію, проте не зміг: червоно-чорний прапор (п’ятикутна фігура, схожа на трапецію, ширшою стороною розвернута доверху) і чотирикутна зірка, ще десь там був тризуб, можливо, менші зірочки,  – на превеликий жаль, подробиць не запам’ятав).  Вибирав він продукти з розрахунку на скромний бюджет – це було відразу помітно – шматок недорогої ковбаси, три маленьких яблука, щось морожене (мабуть, якийсь напівфабрикат). Усе це коштувало йому 26 гривень, при тому, що сума його трохи здивувала, бо спочатку дав двадцятку, гадаючи, що того вистачить.

Коли тільки побачив його – хотілося заговорити, запитати, як отримав нагороду, де воював і т.д., але це здалося якось… не знаю… ненормально, чи що? Все ж таки старий дідок, а тут раптом чіпляється якийсь довговолосий (з патлами по груди) хлопець зі своїми питаннями. Міг би й не зрозуміти. А потім промайнула думка заплатити за діда у магазині, чи купити трохи більше продуктів для нього за свої гроші (аби донести додому зміг), чи уже опісля дати йому пару сотень гривень, що були у мене в гаманці, і сказати, що це “надбавка до пенсії”… Не зробив цього, на жаль. Дідок міг би розцінити як зневагу, хоча міг би й подякувати – як знати?.. Зараз відчуваю тільки сором за себе, бо ж навіть не спробував, після чого аж плакати хотілось (люди навколо, дружина – старався стриматися).

Справа навіть не в тому, що от сталася така прикра ситуація зі мною, а в тому, що люди, які люблять цю країну, воювали за неї ДОБРОВІЛЬНО, врешті залишилися більшістю забутими, зневаженими, без достатньої кількості грошей, щоб забезпечити собі достойне життя, і ходять у магазин, щоб купити три яблука і шматок дешевої ковбаси і якийсь напівфабрикат, аби ще трохи протягнути на цьому світі!!! Це як до такого могла ця країна докотитися?!

Живу більше двох із половиною десятків років, але мені ще соромно, що фактично вперше про ОУН-УПА почув лише в університеті від одногрупника, дід якого воював в УПА, а потім відсидів за це 10 років у таборі. Так не повинно було бути. І діти ще зі школи мали б знати все про тих, хто воював за Україну, а не лише тих, хто воював за якийсь примарний Совєтський Союз. Судячи зі слів мого діда, нам зараз говорять переважно напівправду або відверту брехню: мій дід досі не може зрозуміти, за що його змушували воювати за незрозумілий Совєтський Союз, чому стільки молодих хлопців та його друзів померло на фронті, чому стільки залишилися каліками без рук та ніг і змушені до кінця своїх днів мучитися, не може зрозуміти ставлення держави до ветеранів, категорично не сприймає убогих пенсій та подачок, які називає “гробовим” – питань багато, власне, крім питань на нерозуміння і відчуття приниження мало що залишилось. Свого діда бачу дуже рідко – живе далеко: за останні 6 років бачив лише раз, на жаль, але коли й траплялася нагода поговорити, то після розмов з’являється ще більше питань і нерозуміння, або й відверте здивування чи шок від почутого, тому таких тем уникав раніше (переважно для того, щоб дід не нервувався, бо ж вік уже не той), але зараз ми не про воїнів, які були завжди визнані (хоча до краю зневажені), а про тих, які – тут цілковитий парадокс! – боролися саме за ЦЮ країну та НЕ БУЛИ ВИЗНАНИМИ!

Суть справи (вступна частина)

Отже, вирішив сьогодні пошукати в інтернеті, чи є щось про УПА. Дуже здивувався, не знайшовши ніякого достойного порталу, де люди могли би почитати про події давніх років: на кожному сайті писали про Бандеру та ще кількох персон, але на цьому й кінець! Усі ресурси вкрай занедбані, практично з нульовою відвідуваністю. Природно, у  мене виникло кілька питань, на які хотілось би, щоб відповів собі кожен із читачів (перші чотири – радше риторичні):

1. Скільки воїнів воювало в УПА?

2. Скільки залишилось у живих після війни та таборів?

3. Скільки залишилось живих НА СЬОГОДНІ?

4. А про скількох із тих тисяч ви читали чи чули (окрім кількох десятків командирів)?

5. Чи ви знаєте особисто когось із живих ветеранів? І чи маєте можливість із ними поспілкуватися?

Звісно, є окремі публікації, є окремі спогади, є кілька книг, можна надибати якісь статті на ці теми. Але це лише про дуже невелике коло осіб – найвизначніших. От тільки хіба вони одні воювали? Та й не все можна підтвердити документально. Хіба не цікаво було би, наприклад, дізнатися про життя усіх тих патріотів, які добровільно пішли воювати? Що було підставою для цього? Як так повернулося життя? Як воювалося? Чим усе закінчилося? Як зрештою до них поставилася держава? Що змінилося на сьогодні? Як змінився погляд на життя? Чи не відбулося переосмислення цінностей? Питань – нескінченність. І кожна людина – це ж зовсім окрема історія зі своїми суб’єктивними поглядами (але від того ще цікавішими) та причинами вчинків. Та й не всі ветерани, скажімо, були грамотними і не всім пощастило написати спогади (мій дід не вміє читати та писати, а коли розповідає про війну та старі часи (раніше на такі розмови було накладене табу, бо й погрожували і хату спалити і т.д.), то не знаходить слухачів – більшість просто не вірить, частина не слухає (цікавіше телефоном погратися тощо), а ще частина – це з категорії тих, кого цікавить, де б то і з ким випити). Реальність – викликає сум. 

Суть справи (основна частина)

У мене виникла ідея створити повноцінний портал, присвячений темі УПА, але складати туди не документи та матеріали, які уже давно можна знайти на інший сайтах, добре поблукавши інтернетрями (хоча, звісно, й не без цього), а наповнювати сайт матеріалами, почутими з уст ветеранів.

Для цього потрібні передусім активісти та люди, які мають знайомих ветеранів та можуть з ними бодай раз зустрітися та поставити кілька питань, або попросити розповісти про своє життя (не лише про війну), зробити кілька фото. Частину питань для розмови можна написати заздалегідь, частина може виникнути під час розмови. Саму ж розмову бажано записувати на диктофон (така штука зараз на кожному телефоні є), а пізніше можна ці матеріали (але виключно зі згоди автора) викласти в аудіоформаті на сайті для завантаження/прослуховування. Пізніше потрібно буде зробити текстовий запис (типу стенограми), а ще пізніше – можна це перетворити у літературно оформлену біографію кожної окремої людини (бажано при цьому вказати ім’я людини, вік та район, де вона проживає, щоб мати уявлення про географію, фото тощо).

Я можу забезпечити технічну частину (я веб-програміст), а саме:

  • створення сайту з чистого аркушу та його постійна підтримка та вдосконалення (звісно, часу обмаль, але завжди при потребі можна його викроїти);
  • домен, хостинг (за кордоном, щоб від гріха подалі та подалі від “антифашистів” усіляких та їх однодумців) і т.д.

Можу також перетворювати інтерв’ю у текст та оформити все в біографію, щоб людям було цікаво це читати (за умови, що буде достатньо матеріалів, та у міру своїх можливостей – я не найграмотніша людина і точно не письменник). Можливо, хтось захоче показати старий альбом та дозволить засканувати чи хоча би сфотографувати старі світлини.

На жаль, я не знаю жодного досі живого ветерана УПА, тому саме з основною частиною проблема :( Зважаючи на вік цих людей – далі тягнути з цим не можна. Фактично – це вже останній шанс розповісти загалу, що таке війна, як жилося патріотам у радянський час, як зараз живеться тощо. Через кілька років такої нагоди уже не буде – люди не вічні. Можливо, це зменшить кількість людей, які у нашій країні належать до так званої “сірої маси”.

Тому потрібна допомога.

Якщо відгукнеться хоч десяток людей, то з цього може вийти щось путнє. На форумі можна буде створити окрему тему, де можна буде скласти перелік основних питань тощо. В тій же темі  можна буде ділитися матеріалами (чи додавати матеріали-сирці на трекер). Або створити папку для спільного доступу на гуглдрайв, де можна і документи додавати, і матеріали тощо. Є багато способів обміну сирими матеріалами, але головне, щоб вони були. Якщо когось зацікавило це і хтось справді може допомогти (не знаю, може, матиме вільний час, щоб цим зайнятися) – буду вдячним. 

Пишіть мені у приват на трекері – у мене нік kovpack, або відразу сюди у коментарі  (я вперше додаю публікацію, тому не знаю, як буде система сповіщати мене про надходження коментарів), або у скайп (такий же самий нік), або на пошту – нік@gmail.com

Суть справи (закінчення)

За умови, якщо будуть волонтери та активісти, якщо будуть бодай якісь матеріали, то результатом стане як мінімум сайт, де користувач зможе почитати історії з життя ветеранів, завантажити аудіо з інтерв’ю, почитати інтерв’ю, почитати гарно оформлені біографії людей, можливо, навіть з фотографіями тощо (ідей для функціоналу сайту – сила-силенна, але для цього потрібні відповідні матеріали). На мою думку, це хороша ідея, яка варта на втілення в життя, проте це лише моя особиста думка.

З повагою,

Анатолій

16 коментарів

  1. Класну справу задумав! Молодець!
    Проте, не все аж так печально… Є у Львові організація Центр дослідження визвольного руху. Вони цим займаються вже кілька років. Потрібна лише підримка у поширенні і донесенні правди. Ось їх сайт http://cdvr.org.ua/
    Крім того, при цій організації відкрито музей-меморіал жертв окупаційного режиму Тюрма на Лонцького (Львів)…
    Маю надію, що хоч чимось допоміг…

    • Дякую, ввечері обов’язково зазирну на сайт. Якщо їм потрібна підтримка саме у поширенні – з цим можна допомогти.

  2. Вмію добре працювати з фото редакторами, тому можу запропонувати допомогу саме в цьому руслі)
    Живу в Одесі, тут збирати інтерв’ю не має в кого…
    За статтю дякую, гарно виклав, цікаво та інформативно)))

  3. Молодець! Підтримую! Бажаю успіху!

    • Так, це один із небагатьох, на які я натрапив. Мій задум дещо відрізняється насправді.

  4. Гарна ініціатива, але рекомендую не починати з нуля.

    Є проект на Історичній правді, дуже схоже.

    1939-1945: Неписана історія
    http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/27/37099/

    Є проект вказаний вище http://cdvr.org.ua/. Якщо є дійсно велике бажання, краще сконцентрувати свої зусилля та підтримати вже існуючі робочі групи.

    • Так, я вже проглядав. На днях напишу адмінам http://cdvr.org.ua/, можливо, їм знадобиться допомога веб-програміста (бачив, словник хотіли зробити).

  5. Анатолій.
    Доброчинну справу затіяли! Радий, що є небайдужі!
    На жаль я самоучка, мені далеко не всюди вдається викласти свої роздуми. В соціальних мережах це нікого не цікавить!
    Народився я в Омську, завдяки сталінським репресіям. Зараз пенсіонер. Звичайно я буду старатися самотужки щось публікувати в інтернеті. Можливо вас це зацікавить і ви зробите це краще за мене.
    Додаю одну з невеличких заміток, як інформацію для роздумів:

    Поетам! Композиторам! Психологам! Всім небайдужим!

    Як корабель назвеш, – так він і попливе !!!

    У нас багато пісень, які з гордістю співають усі, незалежно від національності. Саме такі пісні об’єднують нас! Назріла необхідність нового гімну України. Нового, не переписаного.
    Не можна чіплятися за минуле, – це важка ноша. З минулого потрібно зробити правильні висновки і відпустити! Майбутнє можна побудувати тільки, – знаходячись у теперішньому, цінуючи його. З вірою і впевненістю намалювати картину майбутнього так чітко,- щоб не було ніякого сумніву що всі твої мрії уже здійснились!
    Гімн виражає нашу віру, він повинен бути життєрадісним , життєдайним, нести чистий позитив. Причому все те, якими ми хочемо бути, чи те, що ми хочемо мати, – повинно стверджуватись як уже є ! Як незаперечний факт! А не може буде, а може не буде!
    Так, в гімні треба видати бажане за незаперечну дійсність!!!
    Якщо знайдеться, не байдужий до долі України, практичний психолог, – він пояснить це краще за мене.
    На жаль існуючий гімн – це стогін хворого, який колись і десь надіється одужати. Я не поет щоб правити, чи написати новий. Я просто покажу алгоритм,- як не можна писати:

    «Ще не вмерли України, і слава, і воля,» – допускає що може вмерти…

    «Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.» – усміхнеться колись повинно звучати як усміхається уже і завжди!

    «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,» – допускає наявність ворогів, – навіщо вони нам. Ми щасливі, багаті, насолоджуємся життям уже тут і зараз!

    «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.» – колись пізно буде, ми уже пануємо!

    «Душу, тіло ми положим за нашу свободу.» – Значить в рабстві твоя душа і тіло, якщо ти мрієш бути вільним колись. Повинно звучати як : ми вже вільні і ніхто цьому не завадить!

    «І покажем, що ми, браття, козацького роду» – не треба нічого нікому показувати. Ми є козаки – сильні духом і тілом!

    «Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону» – не треба нам бойні кровавої!

    «В ріднім краю панувати не дамо нікому;» – перший, більш менш правильний вислів.

    «Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
    Ще у нашій Україні доленька наспіє.» – повинно звучати не як бажане в майбутньому, а як незаперечний факт: всміхається, радіє, співає і завжди так буде!

    «А завзяття, праця щира свого ще докаже,
    Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
    За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
    України слава стане поміж народами.»– все в майбутньому часі, – може збутися, а може не збутися. Допускає сумнів.

    Куди цей корабель допливе???

    Я пенсіонер, з обмеженими можливостями, тому якщо знайдуться не байдужі однодумці, – донесіть цю ідею до людей, поетів, композиторів, можете від свого імені. Боляче і соромно за державу.
    У нас талановита країна. Пісень багато хороших. Наприклад: у Наталії Бучинської є пісня «Моя Україна», на слова Юрія Рибчинського. Особисто в мене сльози навертаються і встати хочеться. В ній більше позитиву.
    Тільки політиків до створення гімну не можна допускати, інакше він не буде народним!

    З повагою Євген.

    • Євгене,

      я отримав Ваш лист – дякую. Поки більш розгорнуто немає часу відповісти, але як тільки з’явиться вільних півгодини – обов’язково відпишу.

      З повагою,
      Анатолій

  6. На свій сором мушу визнати, що тему УПА дослідила в достатньо свідомому віці. З дитинства чула лише про Червону армію і, як наслідок, сприймала історію дуже однобоко. Знадобився час, щоб осмислити той жах, що творився під час СРСР. З 20-х і по 80-ті постраждало кожне покоління моєї сім’ ї. А яку шкоду пропаганда Союзу нанесла нашому поколінню – скільки людей дезінформовано! Тому наразі дуже важливо поширювати інформацію про справжніх героїв, щоб звести нанівець це радянське зомбування.
    До речі, джерел про УПА дійсно небагато, але я зустрічала дуже інформативні.

  7. Вітаю! Хоча я мешкаю в Одесі, тому взяти інтерв’ю у ветерана УПА – це майже неможливо, можу допомогти зі створенням сайту. Ось мій емейл: dmytrodrahanov@gmail.com, якщо потрібна допомога, пишіть.

  8. Підтягуйтесь на korrespondent.net, там і сьогодні в коментах йде справжня війна з москалями (це не реклама).

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.