Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170934 (233 за 24 години)

Оксана Хомей: Культурна дипломатія і ми, українці

| 1 коментар

Танець

Кожен з нас за кордоном є дипломатом своєї країни. Незалежно від того, з якою метою ми їдемо – на навчання, обмін, волонтерство чи роботу – ми представляємо цю країну. Адже перше, що запам’ятовується після імені – національність. У мене особисто, як і в більшості людей, є стереотипи щодо інших націй. Так само й у іноземців є стереотипи щодо нас.

Спілкуючись зі мною за кордоном, люди пізнають мою культуру, мою країну. Хотілось би, щоб Україна була більш демократичніша, а народ більш заможніший і відкритіший. Проте, незважаючи на всі політичні дерибани, повсюдну корупцію і погану дорогу – Україна має переваги, які мають далеко не всі європейські країни – велику територію, гори, два моря, багатющу європейську історію, надзвичайно цікаві фольклорні традиції і обдаровану молодь.

Стереотип, який я найчастіше розбивала – про мову. Багато іноземців направду вірять, що в цій країні всі розмовляють російською. Існує ще одне поширене уявлення, що українська – малороський діалект російської мови. Хоча українська мова лексично ближча до  польської, а тоді вже до російської.

Для багатьох моїх закордонних друзів те, що моя рідна мова – не російська, було справжнім відкриттям. Як і те, що насправді ми – окремішній народ, з своїми неповторними традиціями, такими різними у географічно віддалених регіонах. Після спілкування зі мною у багатьох моїх новоспечених друзів виникало бажання приїхати, познайомитись з Україною на власні очі. І гірко, що часто перше, що вони чують, прибувши до аеропорту столиці – «Таксі надо? Дьошево!»

Насправді, між малоросами і українцями може бути різниця. І як би банально це не звучало, але мова є саме цим визначальним чинником. Чомусь я не чула, щоб у Польщі говорили чеською, у Болгарії румунською, у Естонії латвійською, у Хорватії словенською чи у Туреччині арабською.

Кожен народ, який себе поважає – поважає і свою мову. Я вихована у західноукраїнській сім’ї, де повага до мови матері плекалась з дитинства. У Києві познайомилась з друзями зі Сходу України, для яких російська – рідна мова; та мова, якою вони розмовляли у сім’ї, у школі, з приятелями. І дійсно – пересилити себе говорити тією мовою, якою до тебе не говорили з колиски, важко психологічно й емоційно. Адже в такому разі українська державна мова сприймається підсвідомо як чужа.

На моє переконання, саме від молоді, а не від політиків чи чергових законів, залежатиме те, який статус матиме українська мова через років двадцять-тридцять у Центрі, на Сході чи на Півдні. Чи стане вона мовою маргінальних інтелектуалів та кола націоналістів, чи дійсно поступово вливатиметься у щоденне побутове спілкування у тих регіонах, де поки що вона чужа?

Хочеться, щоб до Києва іноземці приїжджали вчити не російську мову, а українську. Адже допоки ми не шануватимемо нашого слова – до тих пір нас сприйматимуть за малоросів, а не європейців. І допоки більшість вважає, що “всє ми русскіє”- до тих пір такими нас і вважатимуть.

Кожного разу перед черговою поїздкою я знаю, що країну та її народ судитимуть по мені. Кожного разу, відвідуючи іншу країну, я намагаюсь бути собою, бути українкою. Адже мова, культура та традиції мого народу течуть у моїх жилах – і я щаслива поділитись зі світом тим, що маю.

Джерело: Гурт

1 коментар

  1. Оксана Хомей запропонувала патріотичну думку, нікого не принижуючи. ” свого не цурайтесь”, а пишайтесь.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.