Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1171925 (196 за 24 години)

Iванова грамота

| 9 коментарів

З серпня — річниця смерті Івана Миколайчука. Івана Миколайчука вже немає серед нас 26 років! Достатньо, щоб людину призабули… Його і забувають потроху, таке іноді враження. Особливо коли запитуєш про нього студентів того чи іншого київського кіновузу і отримуєш у відповідь зніяковіле мовчання, і це ще в кращому разі…

Тільки ж є і щось інше. Хіба Миколайчук помер? Живі його фільми, акторські роботи, сценарії. Жива пам’ять, особливо ж на малій батьківщині, в Буковині. Питання в тому, чи живі ми з вами, нині сущі? Чи жива Україна — та, яку любив і яку творив видатний митець? Він-то є, а чи є ми?

«Я ПРОКЛЯНУ ВАС З ТОГО СВІТУ, ВИ ЧУЄТЕ? Я ПРОКЛЯНУ ВАС!»

 Писати про Миколайчука складно. Передусім тому, що вже стільки написано й сказано… Заходжу в Інтернет — може, знайдеться щось нове? А, є. Ось один із матеріалів має шикарний заголовок «Іван Миколайчук. Український секс-символ з Божою ознакою». Для журналістки вочевидь коли секс, то це щось «божественне». Інший би сперечався, а я так ні. Одначе як тільки виникає ця картинка, тут же вмикається звук: агітують за іще шикарніший пральний порошок. Миколайчук в комбінації з порошком і сексом — це, як прийнято нині казати, «круто».

Тьху! Перемикаюся на інший матеріал, вже без реклами. Один із акторів, що знімався в Миколайчука, говорить в інтерв’ю, що фільм «Вавилон ХХ» насправді мав двосерійний метраж, що плівки, звичайно, було мало, і Миколайчук склався з оператором Юрієм Гармашем, і вони прикупили плівки. Одначе ж фільм порізали й скоротили, то ж маємо спотворену стрічку.

О, це вже й справді щось нове для мене. Пишу, а потім телефоную до Юрія Гармаша: невже був двосерійний метраж? Та ж ні, відповідає, не було такого. І плівку вони не купували. Та й де її було купити в ті часи? А щодо скорочень… Були, звичайно, однак цілком жодного епізоду не викинуто, скорочення були локальними. Цензурного плану, так.

Тут я згадую оповіді самого Миколайчука. «Вавилон ХХ», як відомо, був його режисерським дебютом. Його знято за романом «Лебедина зграя» Василя Земляка. «Посередній твір, закутий в лещата соцреалізму», — таку сентенцію щодо роману почув нещодавно в одній із телепрограм від нібито ж розумного чоловіка. Ага, «лещата». Це про Земляка, чи не найрозкутішого письменника за тих часів. А цензура була, і ще яка! Борис Павльонок, тодішній заступник голови Держкіно СРСР, коли дізнався про Миколайчуковий фільм, сказав, щоб стрічку під назвою «Вавилон ХХ» навіть не везли до Москви: не приймуть. Чому? Бо це ж назва Радянського Союзу. «Вавилон, брате, Вавилон!» Уже по смерті режисера й актора його дружина, Марічка, показала мені новорічну листівку: на ній було намальовано домовину і погрозливе побажання, щоб Іван помер за те, що так обізвав соціалістичну вітчизну… До речі, автори таких побажань досі живі і досі пишуть доноси тільки-но запідозрять «наклеп» на нашу «славетну історію».

До них, отих «патріотів», звертався в фіналі «Вавилону ХХ» Миколайчуковий Фабіан: «Я прокляну вас з того світу, ви чуєте?» Не чують і не почують ніколи.

«А ІВАН БУВ БЛИЖЧИМ ДО ІСТИНИ…»

«У чому відмінність Івана від усіх нас? Кожен з нас знає якусь правду… А Іван був ближчий до істини», — це Роман Балаян про Миколайчука. Він справді був Шевченкового покрою, щось від пророка. Знав навіть, що проживе той самий вік. Може тому у своїх ролях безстрашно наближався до смерті, рокованої межі. Коли знімався у фільмі «Перевірте свої годинники» (за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського), у ролі фронтового поета, попросив покласти його в домовину (був там епізод похорону його героя), забити її цвяхами і опустити на могильне дно. Режисер Василь Ілляшенко розповідав мені, що коли підняли домовину на поверхню й одкрили — актор був біліший, ніж крейда. «Ну що, Іване, — запитав режисер, — ще один дубль? — О, ні, досить…» А скільки тих дублів було в інших картинах — від першої, від «Тіней забутих предків», де у фіналі домовина із тілом Івановим дрижить від похоронних танців односельців.

Тільки не шукайте фільм Ілляшенка в Інтернеті чи деінде, немає такого. Зупинили зйомки, заборонили — як той же «покльоп» на соціалістичне «отечество». Фільм по тому таки зняли — з іншим режисером й іншим актором. Бо Миколайчук категорично відмовився зніматися за таких обставин. А Ліна Костенко наполягла, щоб прізвищ сценаристів не було в титрах. От вам і «лещата» — для кого як. Хто й сам їх «вірнопіддано» створював, а хто знав просту ніби істину: одного разу полізеш в петлю несвободи — потім увесь вік будеш на ній бовтатися, таким собі смердючим напівтрупом.

Миколайчук був інтелігентом європейського штибу. Не за якихось поверхневих ознак… От ся свобода, яку ніс у собі, якою опромінював навколишній простір — той самий, який проклясти хотілось, і не раз. От ся заглибленість у фундаментальні питання людського життя-буття. Й естетика, що вільно ширяла світовими просторами, всотуючи в себе близьке, родинне.

Юрій Гармаш розповів дуже цікаві речі про зйомки «Вавилону ХХ». Оператор був зачарований тоді хорватським генієм, художником Іваном Генералічем, чиї роботи, до речі, у чомусь суголосні й традиціям української народної, фольклорної пластики. Зачарувався й Миколайчук, отож композиція й фактура деяких кадрів вибудовувалася під впливом хорватської оптики… Тут пригадалася чиясь оповідь про те, як інший геній, Данило Демуцький, знімав соняшники в Довженковій «Землі» під впливом знаменитих картин ван Гога. А потім ті соняшники стали одним із національних символів. Світова культура є єдиним органом, в його судинах тече та сама кров великого мистецтва. І кожен автор інфікується іншим, а там і сам стає донором ще когось.

Миколайчук захоплювався традиціями бароко, навіть визначав стиль своїх стрічок як «народне бароко». І не раз з гордістю говорив про впливовість барокового стилю України на творчість митців інших країн. Тоді в моді були латиноамериканські романи, чиї автори увібрали в себе — через Гоголя насамперед — дух і чари української барокової потуги.

Миколайчуковий козак Василь колись повіз грамоту до цариці. Довіз чи ні — Господь його знає, ми про те досі сперечаємося. Спадок великого митця нині актуалізований вочевидь недостатньо, тільки не його в тім провина, а наша. Одначе ж вимріяна ним, виплекана Україна буде, як і увесь вселенський світ, який він любив пристрастю великого художника.

Вічна пам’ять, довічна дяка вам, дорогий Іване!

Автор: Сергій ТРИМБАЧ
Джерело: День

Фільмографія за участю Івана Васильовича Миколайчука доступна на толоці.

9 коментарів

  1. Переглянув програми 15-ти так званих українських телеканалів, жодного фільму, чи програми, тільки на ДТРК „Культура” була програма Іван Миколайчук. Спадщина тривалість 30 хв. І оце лише День згадав. Тому, авторові, аж ніяк не здається, що його забувають. Росте покоління, яким все одно, які дивитимуться третьосортне американське та будь-яке інше лайно, аніж фільм за участі Івана Миколайчука. Хто може зізнатися щиро коли він в останнє дивився фільм Сон, Пропала грамота, Білого птаха чи Тіней? Чи якесь інше знакове українське кіно?

    • А хіба ці фільми можна переглянути по ненашому ТВ? Там транслюють всякий непотріб, а чогось вартісного і близько немає. Всі перелічені Вами фільми я був змушений дивитися на диску, адже Україні українського кіна не треба. Нам нав’язують російське і американське лайно

      • “Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна” (Михайло Грушевський)

  2. Дуже вам дякую, цікава стаття.

  3. Танцювала риба з раком!

  4. Його фільми люди дивляться. Хоч може тих людей не так багато. Але ці фільми не для всіх. І правда, Іван Миколайчук був ІСТИННІШИМ за інших. Ліна Костенко сказала: “При митцях якось легше. Вони як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота.” Але такі люди, як Іван, могли з’явитися саме в той час і за тої влади. І це наш, український феномен.

  5. Іван Миколайчук був і залишається найкращим актором і режисером всіх часів і народів

  6. Згадався мені один цікавий епізод з мого життя. Було це приблизно півроку назад, можливо трохи й більше. Намагаючись заснути, я як завжди включив канал про природу, однак там йшла реклама. І вирішив переглянути що йде по інших. По каналі “НТН” приблизно о другій годині ночі транслюється фільм Івана Миколайчука “Вавилон ХХ”. Я дуже зрадів, адже не часто по ТВ показують геніальні фільми, а тим більше українські. Однак коли подивився у нижній куток екрану і побачив там червоний квадратик – був, м’ягко кажучи ШОКОВАНИЙ! Чому цей прекрасний фільм не можна дивитися дітям? Я цього не розумію. Фактично “Вавилон ХХ” прирівняли до триллерів та еротики… Це повне безглуздя…

  7. Читаєш подібні статті, і складається враження, що наше кіно – це Довженко і Миколайчук. Ну ще там Осика та Степанков. Ну і, звичайно, бронзовий наш Богдан Ступка. А я хотів би прочитати про Василя Симчича. Як на мене, це дійсно постать в нашому кіно.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.