Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170927 (267 за 24 години)

Культурна капітуляція

| 35 коментарів

Двомовних книжкових проектів більшає. Не хочеться отак механічно пов’язувати цю тенденцію з торішнім ухваленням скандального мовного закону, але видається все прикрим: дружити літературою починають не дрібні-непомітні, а й без перебільшення першорядні письменники.

Спочатку Сергій Жадан вирішив «розширити читацькі аудиторії», видавши спільну книжку з Ладою Лузіною, а тепер і Юрій Винничук заявляє, що напише роман з Андрієм Курковим.

На тлі появи першого тому «Шидеврів світової літератури» від Михайла Бриниха, котрий уперто тримається вже нав’язлого штучного суржику, та в контексті присудження письменницької стипендії відвертому українофобові Платонові Беседіну чітко помітно, що зміна починає бути символічною: українська автура та окремі інституції стали виправдовувати двомовність, а де-факто толерувати русифікацію.

Головне питання – чому саме зараз оці двомовні проекти? Чому не два чи три роки тому? Чи тоді не було нагоди літературно «дружити»? Невже саме відверте згортання перспектив української мови дає можливість творити в таких «союзних» форматах? І навряд чи вдасться виправдатися, заявляючи, що подібні «спільнодруки» є продовженням звичайної людської дружби: тут і зараз це видається культурною капітуляцією.

Вирватися з гетто

Великий страх полонить серця українських письменників – не залишитись обабіч світового літературного процесу, не зачинитись у своєму куточку, вийти поза межі вузьких національних рамок. Вони, видається, не вірять в аудиторію, яка читає українською, не вірять, що є вже достатньо російськомовних, котрі знають їх та читають саме як україномовних письменників. Звідки та думка, цей меншовартісний комплекс? Невже не можна було подолати за стільки років? Чому 20 млн повністю україномовних і ще 15 млн громадян, які читають українською, вважаються закритим гетто? Автори та видавці не вірять у ринок, що в кілька разів переважає, скажімо, норвезький чи данський. Замість того щоб розвивати власне, намагатися достукатися до дедалі більшої кількості співгромадян і заохотити їх читати українську книжку, ми сподіваємося, що нас порятують зорієнтовані на іншу культуру люди, яким до наших «писателів» загалом байдуже. Який сліпий романтизм!

Нам узагалі варто говорити не про російськомовну та україномовну аудиторії в Україні, а про громадян, котрі тут поважають національну культуру, і тих, хто її сахається. Вже згаданий вище Платон Беседін пише «… и если бы националистически настроенные «патриоты» чуть охладили свои горячие чубатые головы, то наверняка бы вспомнили, что, например, по-русски их любимый светоч Тарас Шевченко написал боль­ше, чем на «ридной мове». І річ навіть не в суперечливості самого твердження: ми розуміємо, що за оцим «их светоч» та «на ридной мове» ховається доволі глибока зневага до всього українського, а також неприйняття сучасної національної держави Україна. Цікаво, який шедевр витворить цей автор за надану йому стипендію? Чи там будуть подібні непатріотичні ідеї? Хоча чому непатріотичні? Ніхто ж не казав, що він є патріотом країни, у якій проживає. Якщо, перебравшись із Криму до Києва, Беседін продов­жить рух до Москви, то все в цій історії стає закономірним. А написане за стипендію цілком може бути черговим розвінчуванням утисків російської культури на наших теренах або проповіддю про «грєх» захоп­лення культурою західною.

З огляду на свою позицію українофоби не читатимуть Вин­ничука та Жадана за визначенням, а ті, хто ставиться до національної культури з повагою, вже прочитали їх українською незалежно від власної дво- або одномовності на публіці та вдома. Тому двомовні проекти безглузді, якщо говоримо про придбання нових читачів.

«Це все жарти, – скажуть мені, – від цього нікому не буде шкоди». Я тим часом думаю, що буде реально смішно, коли українські автори у прагненні ще більше привабити російського читача почнуть не лише брати участь у двомовних проектах, а ще й писати двома мовами. Такий собі, знаєте, добрий тон культурного післязавтра – російськомовна повістина в доробку. Дивно, що письменники, котрі у своїх творах так довго позбавляли літературу невинності, почуваються такими ідеологічно невинними. Дивно і гірко теж.

Видається, що більші та менші інституції, найперше окремі видавництва, взялися переконувати нас, що українська література насправді двомовна – онде й книжки є водночас українською та російською… як підтвердження тези. Натомість ні історичний контекст, ні базові знання з естетики підстав для таких висновків не дають.

Двомовні літератури у світі – то велика умовність та рідкість. Так, у Канаді є англо- та франкомовні письменники. І багато критиків об’єдну­вати­муть і тих, і тих під вивіскою «сучасна канадська література». Утім, перших також, як правило, зараховують до британської літератури, а других – до французької. Мовний критерій і далі діє поряд із територіальним чи загальнокультурним. Звісно, Канаду суттєво рятує відсутність чогось на кшталт доктрини «французского мира» й пов’язаних із нею гуманітарних і не лише гуманітарних претензій.

Водночас, наприклад, колумбійська, бразильська, аргентинська літератури одномовні. Вони користуються мовами колишніх колонізаторів, як і здебільшого автори-ір­ланд­­ці. Тоді на перше місце виступає фактор причетності до національної культури: Маркес, Амаду, Борхес, а також численні англомовні ірландські автори не втрачають зв’язку з національною культурою, ставляться до неї з повагою та навіть пієтетом. Натомість якщо російськомовний письменник із Донецька Владімір Рафеєнко, отримавши «Русскую премию», в інтерв’ю «Российской газете» наголошує, що через мову зв’язаний із суто російською проблематикою, то про причетність до української культури й відповідно літератури йтися не може. І так повсюди: навряд чи ми знайдемо зараз іспаномовного автора в Каталонії, який усерйоз вважатиме, що належить до каталонського письменства. Те само і з Кафкою: його вивчають на курсах австрійської літератури (німецька мова), вважають єврейським автором (культурна належність), але аж ніяк не зараховують до чеської, бо до неї (попри життя в Празі) він не мав жодного стосунку.

У розрізі сказаного можна рішуче не погодитися з літературним оглядачем журналу «ШО» Юрієм Володарським, який у своєму фейсбучному профілі рекламує російськомовні романи вже згаданого Владіміра Рафеєнка та Сєрґєя Соловйова як найкраще з цьогорічної української літератури. Очевидно, що ні мовно, ні культурно ці автори та їхні тексти до національної літератури не належать.

Естетичний критерій

Взагалі про естетику завше заважає говорити політика. Спроба вважати українськими авторами російськомовних письменників, що мають до України не культурний, а лише територіальний стосунок, ґрунтується на цілком колоніальному уявленні, що української літератури як самостійного явища не існує. Це, мовляв, лише філія російського письменства, власне, література «укрАинская» – окраїнна. Тим більше навіть україномовні автори заявляють, що не проти, аби їх зараховували в Москві до «своїх». (В інтерв’ю Сергія Жадана, яке він нещодавно дав «Московскому книжному журналу», на запитання, чи не бентежить, що його в Біло­ка­м’я­ній вважають «своїм», «российским автором», він спершу дивується, бо ж пише завжди українською, але потім відповідає, що це приємно.) Для колишнього імперського центру присвоювати собі імена та титули – звична річ. А ось наші письменники, котрі таке кажуть, схоже, добровільно погоджуються на статус приїжджого маргінала. Утім, так можна з Києва (Харкова, Львова) виїхати, а до Москви так і не добратися. Тим більше що естетика – річ рафінована, а тому безжальна.

Поза сумнівом, усі серйозні автори хочуть, щоб їхні твори вважали естетично сильними та досконалими. Лише так можна увійти в історію літератури й залишатися там майстром, а не ремісником. Тим часом естетика в останній – це мова. І літературна майстерність – то найперше майстерність мовна. Звідси й висновок: літературу українською оцінюють згідно з найкращими зразками в Києві (або у Львові, де є відповідні експертні спільноти), а якість російськомовного тексту – в Москві та Петербурзі. Якщо, наприклад, Світлана Пиркало напише завтра роман англійською, її передусім цікавитиме не реакція на його появу в Україні, а оцінка якості критиками в Лондоні (або Нью-Йорку чи Єлі). І, вочевидь, вона таким романом входитиме в англо-американську літературу, а не вважатиме його частиною української, навіть якщо на той час повернеться до Києва.

Між іншим, автори з імперських окраїн часто здобувають «визнання» у столицях колишніх метрополій не завдяки високому естетичному рівню їхніх текстів (їм, відірваним від автентичного мовного середовища, його складно здобути) – їх радше помічають з огляду на певний екзотизм, тобто далі діє суто політичний критерій. Треба ж, так би мовити, підбадьорити хлопців із провінції, наголосити на єдності культурного простору, в який вони просяться. Проблема лиш у тому, що такий «авторбайтер» зазвичай добре знає, з огляду на які фактори його приймають. Словом, це пастка: бути маргінальним там і непоміченим тут (загальним місцем в інтерв’ю більшості російськомовних авторів є нарікання на їх невизнання в Україні). Співчуваємо.

Мова робить літературу. Національна мова є основою націо­нальної літератури, хай там що казатиме. Межові компроміси (ранній Гоголь) трапляються, проте набагато більшу вагу має власномовне письменство. Натомість ми опинилися зараз у вельми ризикованому для української культури моменті, коли частина найсильніших її творців (і не лише в межах літератури) починають вдавати, що мовне питання несуттєве, протистояння немає, а русифікаційний закон ухвалили надто давно, щоб про нього тепер згадувати. Самогубний шлях для українського автора – шукати визнання в чужомовних експертів. І закономірний – для російськомовного. Утім, сподіватимемося, що ро­сійсь­ко-український роман таки не вдасться. Бо немає від того користі, а лише гіркота. Хай краще нам вдадуться чесні й паритетні контракти, а з фальшивою любовною риторикою варто нарешті покінчити.

Автор:  Ростислав Семків
Джерело: Тиждень

35 коментарів

  1. Скажіть, а активних і просто гуртомівців більшає, чи навпаки? Схоже перше.
    Тоді боятися немає чого.

  2. Ота вся укрсучлітература, та й взагалі вся сучасна література мало чого варта. Час відсіє весь той непотріб, і може щось колись стане класикою. Я більшу проблему бачу не у тому, що Жадан з Лузіною написав книжку двома мовами, а те що більшість світової літератури не перекладається українською…ніяк. І витоки цієї проблеми такі ж як і у локалізації фільмів та відео-ігор.

    • 100%!!!!
      А взагалі, пропоную не купувати російськомовні книжки наших авторів, і якомога більше доносити цю дуику до своїх знайомих, близьких.
      Перестав купувати продукцію “Рошен”(російською мовою етикетки), усім знайомим доніс цю думку(дітям на уроках).\
      Сьогодні у магазині етикетки з’явилися вже українською мовою.
      Перестав слухати російську естраду. Популяризую серед учнів та знайомих українських авторів. На крайній випадок – англомовна).
      А ось перекладів зарубіжної літератури нажаль дійсно замало!!!!!!!!!!!!!!!!

  3. “авторбайтер”)))))

  4. Назар Стодоля – двомовна п’єса. Зможе хтось стверджувати, що вона не українська? Або, наприклад, україномовний вірш “Партія веде” – то українська література чи ні? Зводити проблему розбудови нації, і літератури зокрема, лише до мовного або етнографічного принципу – значить забивати цвях у труну власної держави. Якби 100% дітей у садках і школах навчали українською – років через 30 ми мали б безумовний попит на українську за формою літературу. А от чи оспівуватиме вона в такому випадку героїв козаччини та повстанців, чи буде засилля україномовних донцових, шитових і шуфутинських – це питання інше.

  5. тю, є чого перейматися, читайте класиків (1800-1930), слава богу вистачає.

  6. Це у наших “світлих” голів з’явилася нова сучасна ідея, що таким чином вони “об’єднують” Україну, “наводять мости” між різними аудиторіями українців, які не є безнадійними для проявів патріотизму. Ну Ющенко колись також казав, що Яник ще може стати українцем, і де воно?

  7. Хороша стаття. Доречна.

  8. ”Хороша стаття. Доречна.” А де ж вихід ? Чому за україномовною літературою своїй онуці я повинен їхати в Київ ?
    І це при тому що я вважаю себе не бідною людиною.

    • А хто Вам заважає замовляти потрібну літературу в інтернет магазинах… з доставкою?
      Чи може я чогось не розумію у вашому запитанні.

  9. Ю. Винничук в своїх статтях часто згадує, що за совдепії його регулярно тягали в КГБ. Зрозуміло що він не піддався. Сьогодні він разом з О.Кунцевич затято воює зі “Свободою”. А завтра?

  10. Бабло перемагає мову, ось і все. На одному “ура” далеко не заїдеш

  11. Стаття дуже гарна і вельми доречна.
    Велика подяка добродію Ніксону за такі “перлинки”, які він у Тенетах знаходить (майже щодня починаю роботу в мережі з перегляду головної сторінки Гуртому)!
    Стосовно бойкоту всього російськомовного – думаю, тут треба уточнити, що саме не сприймати. Хоч я і за українізацію України в усіх можливих проявах, але не бачу сенсу відмовлятися від певних товарів лише через те, що у них лише російськомовна етикетка чи інструкції нема українською.
    Якщо потрібен ноутбук, праска, ліхтарик чи будь-що інше з побутової техніки чи реманенту, то я виберу товар з найкращим співвідношенням ціна-якість не особливо зважаючи на виробника чи мову інструкції (те саме і щодо харчових продуктів). Звісно, якщо буде вибір між однаковими за якістю і характеристиками товарами українського і закордонного виробників, то виберу товар вітчизняний, навіть згоден трохи переплатити за нього (на 15-20% від вартості, але не більше).
    Загалом, якщо боротися з виробниками різних пристроїв, які відверто ігнорують українську мову, то не купляти зовсім їхньої продукції варто лише тоді, коли є прийнятний замінник того чи іншого товару (приміром, не подобаються російськомовні інструкції чи меню якогось фотоапарата – візьміть аналогічну модель іншого виробника, який українську підтримує).
    А от коли справа стосується мультимедійної продукції (книги, журнали, кіно та відео, музика, ТБ, програмне забезпечення, Інтернет та ін.), яка не лише формує наше знання мови, передовсім рідної, а й часто-густо світогляд, то тут повноцінний бойкот росйськомовного більш ніж доречний і виправданий. Причому виправданий з огляду на тотальну і тривалу інформаційну війну проти всього українського, а не через те, що ми “проти росіян”.
    Коли СВОГО замало, варто все одно творити СВОЄ, а не заміняти його ЧУЖИМ.

  12. Жадан пише не цікаво, цінність його творів доволі сумнівна м’яко кажучи. Винничук – відвертий рагуль штибу Подерев’янського. Українській літературі нема чого протиставити російській. Хоча я не читаю ані ту, ані ту, а лише переклади іноземної літератури на українську.
    20 млн україномовних? Це вже неадекватність. Львів наполовину російськомовний наполовину… українською оцей акцент ніяк не назвеш, а суржиком тим паче. Тернопіль та Франківськ – дикий суржик, Закарпуття – своя мова, Волинь – суржик, Хмельницький – російськомовний ну і все решта також. Про яку чужомовну літературу йдеться? Якщо люди читають значить укрсучліту нема чого протиставити російській літературі. Це ж ясно, як божий день.
    А ось письменники я гадаю цілком самодостатні люди і не потребують порад “експертів”. І так само можуть цих експертів напорадити, що мало не вийде. Якби ж автор зміг видати книжку українською мовою толк би був. А так виходить, що Баба Яга завше проти.

    • немає чого протиставити? та ви, певно, жартуєте…

      • Ну то аргументуйте.

        • що чому протиставляти? що ви хочете почути? авторів? Костенко, Шкляр, Дяченки… і це тільки ті, що перші спали на думку. є ще чимало пристойних. а до незалежності… того ж Франка на все життя вистачить – не перечитаєш. про Шевченка взагалі мовчу. та класиків ви й самі знаєте. просто, певно, “забули”.

          • Це важка, патріотична та депресивна література. Може є якісь детективи, фантастика чи фентезі? Все те, що цікаво читачам в інших країнах.

          • Ну й насмішили ви Дяченками. Українські вони лише географічно, всі їхні опуси українською перекладають сторонні люди. А після їхньої причетності до написання кіносценарію “Білої гвардії”, українофобство якої відзначив навіть пан Бузіна, їх не можна назвати навіть порядними людьми.

    • Подерв`янський, якщо ви не проти.

      • Ну це підпарканний рівень. Невже більше ніхто не спадає на думку?

        • Малось на увазі, що прізвища не варто перекручувати, і опускатись до таких жлобських прийомів.

          • Вибачаюсь, я не мав на меті перекручувати. За моєї молодості він був Подерев’янський. Може зараз щось інше.

    • Українській літературі нема чого протиставити російській?
      А російській є чого протиставити українській?
      Валерій Шевчук – …
      Марія Матіос – ….
      Оксана Забужко – …
      Ліна Костенко -…
      Назвіть , будь-ласка, російську письменницю кінця ХІХст., яка б за талантом і глибиною розкриття обраних тем, дорівнювала б Лесі Українці чи О. Кобилянській. Мене, як жінку, це дуже цікавить.
      Скажіть, будьласка, чого, на вашу думку, не вистачає українській літературі? Якого жанру, якого напряму. Може ми гуртом вам підкажемо, де його шукати.
      Всі літератури різні, і не варто міряти їх однією міркою, проводячи безглузді аналогіїї.

      • та нічого він вам не скаже. це ж просто демагогія. з тієї самої опери, що й “українська мова неповноцінна – нею важко говорити”. так скаже хіба що той, хто нею не володіє. а це більше схоже на тролінг, так що не сприймайте серйозно.

  13. боже, благослови автора. так влучно і точно про це ще не писали.

  14. Якщо продукт якісній – він буде затребуваний.Це до того якою мовою написана книга.А якщо автор пише для бабла,ясно що йому захочеться великої і не дуже вимогливої аудиторії.Дуже наглядно серед співаків попсовиків-Ані Лорак яскравий приклад тому

  15. Shiver2005 – Подерв`янський завжди був Подерв`янським. Просто потрібно трохи цікавитись українською літературою, авторами, а не судити з чужих слів.

  16. Жадан – не дуже високоякісне чтиво…

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.