Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1170617 (345 за 24 години)

Державною мовою в Україні опікуються лише ентузіасти

| 18 коментарів

Рік, що минув після впровадження закону «Про засади державної мовної політики», показав, що в Україні вже не залишилося жодної сфери, де українська мова почувалась би по-справжньому державною. Попри мантри його авторів – регіоналів Ківалова і Колесніченка – про те, що цей закон захищатиме мови дуже малих етнічних груп, їхні ж однопартійці зізнаються, що ухвалювали документ для підтримки виключно російської мови. Так, за словами члена фракції Партії регіонів Антона Кіссе, процес упровадження закону відносно інших мов нацменшин в Україні є повільним, бо дії влади спрямовані тільки на ухвалення рішень щодо російської мови.

 Дехто тішить себе тим, що на практиці мовний закон нічого не змінив, адже на сході та півдні російська і так була панівною, а от в інших частинах країни кавалерійський наступ на українську нібито захлинувся.
 Наважуся стверджувати, що це зовсім не так. Про те, що на Луганщині, яка є однією з дев’яти областей, де російську мову оголошено «регіональною», українську сьогодні удень із вогнем не знайдеш, я вжеписала. А недавно прокурор Луганської області Анатолій Мельник, який звітував перед депутатами облради державною мовою, отримав роздратоване зауваження від Ірини Зайцевої (обласного депутата і, за сумісництвом, директора Українського центру оцінювання якості освіти Міністерства освіти і науки України) щодо обов’язковості використання у стінах цього закладу російської мови як регіональної.
 Але навіть у чотирьох сільських районах Луганської області – Білокуракинському, Марківському, Новопсковському, Сватівському, самоврядні органи яких російській мові цього статусу не надали (бо кількість її носіїв там складає менше 10 відсотків), останнім часом теж відбуваються зміни не на користь мови державної.
 За словами Володимира Просіна – очільника Сватівської районної держадміністрації часів Леоніда Кучми, такої русифікації, яку сьогодні провадить влада на Сватівщині, з 1991 року ще не було. Оскільки кількість українськомовних громадян у цьому районі, за останнім переписом, складає 93%, в усіх визначених конституцією сферах тут мала б функціонувати українська мова. Але реалії засвідчують протилежне: районна газета «Новини Сватівщини» в її друкованому й електронному варіантах подає всуціль російськомовні матеріали; районна гімназія фактично втратила свій колишній статус українськомовної, бо стала набирати класи з російською мовою навчання; виховні заходи навіть в українськомовних класах учителі тут проводять виключно російською, супроводжуючи їх радянськими піснями типу «Я, ты, он, она, вместе – целая страна!», цією ж мовою вони стали спілкуватися зі своїми вихованцями; усю рекламу в райцентрі (зокрема на автовокзалі та ринку) теж виголошують мовою сусідньої держави; навіть керівництво району, як по команді, теж перейшло на російську. За спостереженнями Володимира Просіна, згортання українізації у Сватовому розпочалося ще 2005 року, коли до його влади прийшла «група Олександра Єфремова» (саме тоді на районному радіо ліквідували щоденну культурологічну програму «Українська хвиля», яку вела Наталя Розумна), а зараз вона вже майже завершилася. 

Об’єднані дієвою любов’ю до України

 Об’єктивно кажучи, сьогодні в культурно-інформаційному просторі українськомовного продукту набагато менше, ніж за часів СССР. Усе частіше чуємо застереження: якщо ситуація не зміниться – невдовзі українська мова опиниться в стані білоруської. «Просвіта», яка колись стояла на сторожі рідного слова, сьогодні занепадає. Натомість інколи з’являються спільноти діяльних патріотів, які без зайвого галасу і піару роблять те, що мала б робити держава.
 Одна з таких спільнот – громадський рух «Гуртом». 2007 року кілька молодих людей, об’єднаних любов’ю до України і великим бажанням допомогти їй посісти гідне місце на світовій арені, поставили собі за мету популяризувати в Інтернеті українські фільми, книги (передусім раритетні), музику, комп’ютерні ігри та програми. На сьогодні вони самотужки вже переклали, субтитрували й озвучили понад 5 тисяч фільмів (вірніше 100, орієнтовно 5000 – це загальна кількість україномовних відео релізів, звідки й цифра – прим. Ніксона), серед яких – світові кіношедеври, сучасні популярні стрічки та мультфільми, оцифрували понад 1000 книг, у тому числі 50-томник Івана Франка.

Розкидані по всій Україні, активісти руху «Гуртом» змогли добре самоогранізуватися: хтось із них подає гарну ідею – тут же створюється команда волонтерів, яка розподіляє між собою обов’язки, причому все роблять вони на добровільних засадах, без винагород та грантів, власними силами, в домашніх або студійних умовах, у вільний від роботи або навчання час. А результатом їхньої співпраці стає якісний продукт, який нічим не поступається телевізійному.
 Рух «Гуртом» має свій портал, кількість відвідувачів якого скоро сягне півмільйона. Кожен із них має реальну можливість долучитися до суспільно корисної справи.
 У полі зору «гуртомівців» також висвітлення правдивої української історії різними доступними способами, без будь-якої політичної заангажованості. Зараз вони взялися за екранізацію першого масштабного народного фільму про битву під Крутами. Творча група не акцентуватиме увагу на нашій національній поразці – навпаки, вона прагне показати звитягу і силу нездоланного духу молоді, аби її подвиг озвався в серцях наших молодих сучасників.
 Через «Фейсбук» я познайомилася з надзвичайно цікавою людиною – подвижником української справи, житомирянином Олегом Ярмолінським. Цей чоловік давно виношував шляхетну ідею – зробити українськомовний аудіозапис своїх улюблених із дитинства пригодницьких книг польсько-індіанського письменника Станіслава Суплатовича (Сат-Ока) «Земля Солоних Скель» і «Таємничі сліди». Мріяв про те, щоб українські діти й дорослі з утраченим зором (і не тільки) мали змогу долучатися таким чином до світової пригодницької класики.
 Активісти «Гуртом» підтримали цю ідею, зібрали для цього гроші і допомогли її реалізувати. У домашніх умовах, разом із сестрою своєї дружини Оксаною, інвалідом за зором, Олег Ярмолінський озвучив цю повість (сам він начитав текст, а Оксана здійснила звукорежисеру), зробив музичний супровід твору (для цього використано «Симфонію з Нового світу» Антоніна Дворжака у виконанні хорової капели «Орея» з Житомира, яку композитор написав під враженням культури північно-американських індіанців, а також – автентичні звуки природи й пісні індіанців. Рівненський художник Юрко Журавель (він також лідер гурту «От Вінта») зробив обкладинки для аудіокниг, а дизайнер Ігор Зубрицький їх художньо оформив. Кожна аудіоповість триває понад 10 годин, і від себе скажу, що слухати її буде приємно будь-кому, незалежно від віку. Бо зроблено це з любов’ю!
 Рух «Гуртом» допоміг також розтиражувати обидва диски (кожна аудіоповість тепер має по 1000 копій) і поширити по всіх куточках України.

Презентація дисків

Презентація дисків

Я зі своїми студентами – філологами СНУ імені Володимира Даля – теж побувала в ролі волонтера руху «Гуртом». Отримавши поштову посилку з тридцятьма дисками від Олега Ярмолінського, презентувала їх для Луганського обласного Товариства сліпих. Студенти порадували присутніх концертом з українських пісень.
 Отож, культурна продукція державною мовою зусиллями ентузіастів потроху просувається теренами України.

 А як із державною мовою в наших сусідів?

Побувавши цього річ у Польщі, я пересвідчилась у тому, що там і близько немає нічого подібного до нашого новітнього Валуєвського закону. Країна, яка колись була у складі Росії, а сьогодні належить до ЄС, має одну державну мову, яка поширена абсолютно в усіх суспільних сферах. Російську мову, яка раніше була обов’язковим предметом у польських навчальних закладах, уже понад два десятиліття не вивчають. І ніхто не бачить у цьому великої проблеми.
 У Казахстані статус державної має одна мова – казахська. Попри реальну двомовність (частка російськомовних громадян складає 30%), усі дорослі громадяни воліють знати державну мову, адже там діє правило: хто нею володіє – той має право працювати на державних посадах; крім того, за це працівники отримують додаткову зарплату.
 Без знання державної мови, як і без знання національної історії, в жодній із країн Балтії – колишніх колоніях радянської імперії – Вас не тільки не приймуть на державну службу, але й не нададуть громадянства. Як би так було в Україні, то Партія регіонів з комуністами ніколи б не прийшли до влади, як зараз.
 А тим часом Росія нещодавно виділила 1,5 мільярда рублів на популяризацію російської мови у країнах пострадянського простору. За виконанням програми русифікації за кордоном пильно стежитимуть російський уряд, Держдума, МЗС, міністерство освіти на науки, мінкультури, Росспівробітництво, різні громадські організації. Створюватимуться все нові й нові центри російської мови, якими й так нашпигована Україна.
 Разом із тим у Росії щойно розроблено Стратегію національної політики до 2025 року, яка містить цілу низку заходів щодо захисту російської мови як державної (чого в Україні немає і близько!).
 Навіть на тлі своїх найближчих сусідів Україна зі своєю українською (за статусом державною) мовою виглядає по-сирітськи беззахисною. Борються ж за мову – не на словах, а конкретними справами – лише непересічні особистості, які усвідомлюють, що рідна мова – це останній бастіон держави (Бодуен де Куртене), а російська мова завжди була і буде засобом досягнення ворожих для українства завдань (Іван Нечуй-Левицький).
 Цивілізована Європа розуміє, що таке мова в державі, особливо – в постколоніальній. Мабуть, саме тому хлопці з литовського музичного гурту BIPLAN не так давно записали українською мовою (попередньо вивчивши її) і подарували українському глядачеві пісню Amore.
 Це, звичайно, приємно, але врятувати нашу мову можемо лише ми самі, якщо візьмемося за цю справу гуртом. І ніяка антиукраїнська влада нам у цьому тоді не зможе завадити. А для початку нам варто було б ушанувати молодих діяльних патріотів із руху «Гуртом» увагою – хоча б на такому інформаційному рівні, як це донедавна було з відомими на всю Україну та за її межами грантожерками з руху Femen. І така справа могла б стати початком розбудови справжнього громадянського суспільства в Україні. 

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч.
Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25097886.html

18 коментарів

  1. === врятувати нашу мову можемо лише ми самі
    Нас дуже мало, тут без нормальної державної політики нічого не вийде.

    • Вийде,вийде. Не панікуйте, зарєєстрйтесь до Вікі, вивчіть англійську, напишить декілька статей про становище української мови в Україні – і ми отримаємо іноземну підтримку. Або візьміть автомат і здійснюйте переворот.

      • ЩО можуть зробити одні лише ентузіасти ? Якщо ситуація надалі розвиватиметься за песимістичним сценарієм (якщо не зміниться влада і разом з нею – мовна політика) то ми дійдемо до такого абсурду, коли в країні користуватиметься українською усього декілька сотень ентузіастів, решта – більш поширеною мовою. Ентузіасти будуть перекладати книги та фільми, та їх ніхто не читатиме/дивитиметься окрім кількох тисяч людей.

        Ваша ідея про автомат більш практична, але я сам нічого не зроблю.

        • Що можуть зробити кілька ентузіастів??? Будь-що!!! Якщо ви трохи подумаєте самостійно, то дійдете висновку, що ВСЕ, що робиться у світі цікавого і прогресивного, робиться виключно ентузіастами (наявність спонсорів чи державної підтримки не принципова). Інакше бути і не може. :)

        • “я сам нічого не зроблю”
          І у нас в держані це кажуть, приблизно, 30-35 млн. чоловік. Нда… група в 30 млн. людей дійсно нінащо не здатна з таким мисленням.

          P.S. Не сприймати буквально стосовно зброї.

  2. Жах, серце розривається, щоб у своїй же країні так винищували рідну мову.
    Стільки століть боротьби, а за часів незалежності ситуація тільки погіршилась.
    Вимирають села, а вони були носійом українства, мільйонами українців вивозили у такі табори як Сибір, а заселяли росіянами, мільйонами вбивали у голодоморах, ось тепер і маємо, що пів країни або тотально русифіковані…

  3. Моя думка, що нам потрібен ЄС і не дай бог митний союз. Буде ЄС буде новий президент, а новий президент, думаю буде підтримувати мову та ніяк не “язик”.

    • Нажваль питання евроінтеграції дещо більше. Можливо, обравши цей шлях ми і зможемо обрати про-українського політика, але хто нам до цього заважав? Але працюючи на успішному державному стратегчному промисловому підприємстві я розумію, що 80% замовлень йде від країн Митного союзу і при цьму маємо домовленості до 2017 року. Якщо ці замовлення скасують, підприємство знов порине у початок 90-х. Надто багато нас пов’язує у технічній сфері. Я не кажу, що Митний союз нам потрібен, але ці надумані війни дуже сильно вдарять по нам. Як же це все безглуздо… На перебудування нам потрібні роки, а нас змушують приймати рішення за кілька місяців.

    • Пані (чи панночко) Ромо, потрібні зміни в головах громадян України а не зміни очільників держави.

      • “Пані (чи панночко) Ромо, потрібні зміни в головах громадян України а не зміни очільників держави.”
        Я чоловік. А друга держ. мова це також в голови громадян прийшло?

  4. На жаль, більшість людей зараз настільки байдужі до мови і культури, і переймаються тільки одним – ГРОШІ, що аж жах бере. З ким не спілкуюся – навіть від тих хто розмовляє українською мовою, чути тільки одне – “Радянський Союз стільки пробував знищити мову, нічого не вийшло, і зараз не вийде”. Люди настільки засліплені, що просто не бачать реального стану речей, а то й просто не хочуть бачити…

    А на рахунок президента – не думаю що це щось змінить, “сім’я” переписує закони і конституцію під себе, так щоб царювати не одне покоління.

  5. Примусом мало чого доб’єшся (будь-яка дія, часто несвідомо, викликатиме протидію)… Згоден із Аскольдом.

  6. Так і є. Українська мова – мова вибраних. Російською спілкуються плебеї, нацмени, міліція, армія, т.з. місця позбавлення волі, попса, “нічні метелики”… і урядовці.

  7. Працюю в комерційній фірмі у відділі продажу, дзвінки надходять зі всієї України. До прийняття закону відповідав на звернення мовою якою до мене зверталися. Після прийняття – принципово відповідаю українською. Мене, в більшості, всі розуміють, ще ніхто не обурився, не вилаявся. Мало того люди зі східних регіонів, іноді, переходять на українську мову (в усякому разі намагаються). До чого я веду: для себе я обрав такий спосіб спротиву цьому закону.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.