Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1169083 (212 за 24 години)

Дмитро Лінартович: З такими талантами в України велике майбутнє

| 2 коментарі

dmytro-linartovych-1-700x491

Про нього говорила вся Україна в 2012 році, коли на екрани вийшла стрічка Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Іван Даценко у фільмі, а в житті — Дмитро Лінартович. Закоханий в Україну актор з принциповою позицією. Але невдовзі глядачі побачать його закоханим у Катерину, у фільмі за твором Шевченка. Про це, особисте, загальне і абстрактне Молодіжна інформаційна спільнота «Сіль» поговорила з безнадійним оптимістом і талановитим актором.

Як тобі, молодому актору, було грати роль чоловіка з такою багатою біографією? Розкажи, як ти входив у роль?

Близька була роль, оскільки це історія українця, нашої людини. Тобто ті речі, які притаманні мені як українцю, і позначилися на якості роботи.

Готуючись до ролі, я дуже багато читав літератури про ту епоху, переглядав кінохроніки, спілкувався з людьми, зокрема, зі своїми двома дідусями, які воювали.

І головне підготування до ролі — це спілкування з режисером Михайлом Герасимовичем Іллєнком, який виношував цю ідею дуже давно, ще з 60-х років. Він знав, коли була радянська влада, за тих обставин — не зміг би зняти цей фільм, заборонялося. Тепер шлюзи прочинилися, і він одразу взявся за цю роботу.

У мене як актора є свій багаж, фантазія і життєвий досвід, на який я спираюсь. І ще до цього припасовую інтуїцію, якою безпосередньо керуюся в кадрі. І таким чином працював у цій картині.

Я не маю такої насиченої біографії, як Іван Даценко — це і побачити, і пройти, відчути війну. Але ті моменти, ті якості я можу собі уявити на підставі розповіді, якихось інтуїтивних речей і, пропустивши через себе, це все видавати.

Мені сподобалася сама тема. Людина дуже цікава. За 110 хвилин треба показати весь життєвий шлях особистості. Відповідно доводилося працювати в стислій формі, мені ця форма дуже імпонує. Це як вірш, як поезія. У стислій формі дає цілі образи: глядачу не викладається, не розжовується — а він доуявляє. Ми домонтували натяки художніми засобами виразності, і глядач собі ще добудовує картинку за рахунок своєї уяви.

Український глядач, відомо в усьому світі, — найсприятливіший та найвдячніший. У нього дуже багата фантазія. Нам, українцям, притаманне образне мислення. Ми бачимо всі ці картинки.

У цій стрічці дуже багато наших рідних речей — це наша поведінка, взаємодія людей, ставлення до оточення, ставлення інших до нас як українців… Завдяки цьому фільму можна прослідкувати ці речі.

 Українському актору фінансово вигідно зніматися в повнометражному фільмі?

Так, вигідно. Оскільки це заробіток. Актор не може одним театром собі заробляти на життя. У нього є інші підробітки. Тільки я не люблю слова «халтура». Йдеться про підробітки творчі — кіно, дубляж, інші проекти, які пов’язані з мистецтвом.

А кіно — це ще й хороший тренаж: тримаєш себе в формі. І я це роблю не стільки заради грошей (хоча ніхто кольорові папірці в цій країні не скасовував — треба жити нормальним повноцінним життям), але кіно дає можливість отримати задоволення. Я та людина, яка любить працювати, і роблю те, що мені подобається, і тоді це приносить колосальне натхнення — виростають творчі крила, з’являються такі польотні моменти.

 Цього разу роль Івана в «Толоці»… Знову ж таки, одна з головних?

dmytro-linartovych-4

Так, одна із головних. Але найголовніша там роль Катерини. Її грає Іванка Іллєнко, дочка Михайла Герасимовича. Вона дуже чудова акторка. У 13—14 років у неї були партнери української величини, і вона ще змалечку з ними співпрацювала в кадрі, в неї досвід. Класно працює.

Ця стрічка — екранізація вірша Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості». Був там Іван Ярошенко, якому дуже сподобалася ця Катерина, і щоб заробити її прихильність, поїхав визволяти брата Катерини із Бахчисарая (Крим).

Цей фільм буде цікавий, бо там покажемо декілька епох — дія в стрічці розвивається протягом 400 років внутрішнього життя України, як вона долала цей шлях, як вона жила: і радості, і горе, і падіння, і злети, і журба. Знову ж таки, в художньому вимислі.

І роль Івана характерна: це такий козак, який знав, що таке кінь, шабля. Ми вже відзняли матеріал в Корсуні-Шевченківському, в селі Стеблів. Взагалі таку локацію вибрали, що ідентична тим часам.

Теж, готуючись до цієї ролі, безумовно, всього Шевченка вкотре прочитав, з превеликим задоволенням. У його словах, реченнях, рядках, у віршах — дуже багато суті, підтекстів, сенсу, значення. І читаючи ті ж самі «Гайдамаки», «У тієї Катерини хата на помості», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», розумієш, що відбувається. Зрозуміла та епоха, які люди були, їхнє сприйняття.

Власне, нічого такого не змінилося, але часи були складніші. Нині ми живемо взагалі в чудових умовах і можемо вільно говорити, думати. А тоді були обмеження, були більші утиски — це все триває, але не в такій формі. Тоді просто діставали шаблю, ніж — була різанина. За право на правду, право на свободу боролися все своє життя. Усе вирішувалося одним ударом свяченого ножа, одним ударом шаблі — такі були часи. І, звичайно, все відбивалося на людях. Бо був голод, ми були залежними, нас хотіли знищити, але ми не  піддалися — пішли далі, за рахунок свого духу, свободолюбства, амбіцій. І як нація ми дуже сильні. За інформацією ЮНЕСКО в нас багато винахідників. У нас розум дуже кмітливий, земля родюча на таланти.

 Зйомки фільму, до речі, припинили. Тобі щось відомо з цього приводу?

Коли припинили фінансування фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», Михайло Герасимович самостійно зі своєю командою на яхті «Купава» пішов у плавання. Так там відзняв кадри для кіно. Він людина вчинків. Та і команда в нього хороша — вони з продюсером Пилипом Іллєнком створили свій «Іллєнко Фільм». Впевнений, вони знайдуть інвесторів, людей, які допоможуть. Тим паче нещодавно була презентація для посольства Нідерландів у Жовтневому палаці (власник якого Богдан Батрух активно допомагає прокату українського кіно у кінотеатрах). І люди зацікавлені.

Фільм буде в завершеній формі, всі його побачать в кінотеатрах України. Тільки питання — коли. Було б дуже добре, щоб це зробили, як і планувалося, до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Часу мало… Але я просто переконаний, що все буде гаразд —іншого шляху в нас немає.

Вже третій фільм ти працюєш з Іллєнком…  Які у вас стосунки з режисером?

Ми почали з ним працювати на засадах режисер — актор. Потім у роботі я його гарно почув, і він мені став близьким по духу. Мені подобається, як він професійно працює, коли він задачу дає, як мені ставати в кадр, як розбирає роль, як допомагає, координує, направляє в правильне русло, те, яке потрібно для його картини. Мені це заімпонувало.

А на другій картині ми почали ще плідніше працювати. Я поступово почав дорослішати, набиратися професійних речей, життєвого досвіду та все більше, і більше почав його чути, і розуміти не як режисера, а як приятеля. Ми заприятелювали дуже добре. Багато проїхалися з ним по Україні після картини «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» з презентаціями. У нас була змога спілкуватись і в готелі, й у потязі. Дуже цікавий чоловік — багатогранний, з різними історіями, і в результаті ми з ним здружились. І, звичайно, коли він мені каже: «Дмитре, ти мені потрібен на роль», я відповідаю не роздумуючи: «Михайле Герасимовичу, я ваш».

Які стосунки з іншими Іллєнками?

Так, з Іванкою взагалі чудово склалися стосунки.

З нею спілкуватися дуже класно, бо вона така європейка, щира, безпосередня, розкута і в неї гарне почуття гумору. І ми з нею постійно розповідаємо якісь оповідки смішні, і з того сміємося, і цей сміх може тривати довго. Щира людина!

Звичайно, вона виросла в творчій родині — вільнодумство в ній є, відчайдух. Приймає рішення — сама їх виконує. Незалежна людина, мені подобається. Ще й, до того, особистість вона сильна. Все своїми силами — не йде по трупах, по кістках, а досягає задуманого за рахунок свого хорошого пресингу, в хорошому розумінні. У бажанні щось зробити вмотивована, натхненна. Тому, окрім того, що з нею дружу, ще й поважаю її творчу особистість. Це той випадок, коли і хороша людина, і професійна акторка. Два в одному.

Розкажи про свою родину. Адже і в тебе батьки творчі. З дитинства граєш на сцені?

Так, мені було років 13 — і я вже виходив у казці «Ніч в палаці султана». У батька був театр-студія «Дзвін», потім він став театром Збройних сил України. Цьому посприяв генерал Мулява, який на той час опікувався виховною роботою в Збройних силах.

Але на початках я не хотів бути актором. Бо був малим — це було б не свідомо. Ясно, що хотів бути футболістом, оскільки грав у футбол на вулиці. І взагалі, на вулиці я дуже багато проводив часу. Вуличним бешкетником був і не знав, ким хочу бути. Хоча батько каже, зіграй, мені треба хлопчик, головна роль у голодоморі. Я погодився. Він за мене дуже щільно взявся. Але це була несвідома робота, проте в підсвідомості дуже багато чого заклало. Зараз я розумію, який шмат роботи був пророблений в 13 років — виходити на сцену, гастролювати по всіх куточках України. Ще тоді я набирався майстерності актора.

І, звісно, якийсь хист передається. Я приходив до батька в театр, спілкувався з акторами, а це завжди люди талановиті, творчі й вільнодумці.

До армії я вступав у театральний, але не пройшов, бракувало ще стрижня. А в армії я точно прийняв рішення, що вступатиму в Карпенка-Карого — це було вже свідомо. Прийшов з армії і почав готуватись. Я вибрав собі репертуар, і батько розклав мені його по поличках, як працювати з матеріалом — вірш, байка, монолог — розібрали ці драматургічні уривки. Акторську школу я в нього хорошу пройшов. Потім мені було легше по життю. Тепер я вже самостійно приймаю рішення по розбору. І вже сам собі можу бути режисером.

 Розкажи про свою маму.

Мама в мене акторка. Закінчила Карпенка-Карого, вони там з батьком познайомились, одружились. Працювала в Молодому театрі, потім у театрі «Дзвін», нині працює в театрі на Липках (театр юного глядача).

 Що в тебе в особистому житті?

Ця тема для мене як табу. Я про неї не люблю розмовляти. Це такі особисті речі, які не виношу на загал. Ясно, що були в мене стосунки, як у нормального повноцінного чоловіка. Говорити про це під прицілом я не люблю.

Є люди, які про це вміють легко говорити. А в мене якась така блокада почуттів, я не можу ані слова вимовити. І знайомлюся, чесно кажучи, не так просто. Для знайомства мені потрібен якийсь ситуативний ряд, якісь обставини. А от «з поля вітер», і розкрутитись, і вже почати йти в контакт — то ні. Мені треба трохи часу — призвичаїтися, придивитись і тоді я в цій стихії знаходжуся, мені стає вже легко.

Якби ти міг вибирати собі роль, кого би хотів зіграти?

Оскільки мені подобається психологічний театр, для мене неважливо — негативна чи позитивна роль. У мене бажання когось зіграти наступає в міру надходження: мені запропонували зіграти таку-то  роль — якщо сподобалася, то я починаю із задоволенням працювати і повністю поринаю, приділяю цьому дуже багато часу. Через себе це все пропускаю. Головне, щоб у персонажа, якого я граю, була біографія. Не просто якась там побутова річ: прийшов, попив кави, пішов. Це не історія. А біографічні речі: чим він жив, дихав, який у нього біль, які відчуття, за що він переживає. Коли історія є в людини — тоді цікаво грати і неважливо, якої професії чи прошарку мій герой.

Ти пишеш пісні, граєш на гітарі, співаєш. Чи ніколи не думав про вокальну кар’єру?

Знаєш, може бути. Але не як оперний співак. Наприклад, такого оперного вокалу, як у Дмитра Гнатюка, я не маю, бо мені притаманна акторська пісня. Пишу я сам, це як оповідки, ділюся тим, що я набув. Або те, що вважаю іронічним, з себе посміюся, з інших. Сатиричні в мене є пісні. Соціальні — про ту країну, про ту землю, де я живу. Про наші відчуття — біль, бажання здобувати перемоги, долати нові бар’єри. Про радістю, про любов.

Тепер веду переговори з різними музиками, можливо, незабаром запишу десь пісень 10. Адже пісня — як добре настояне вино. Робота над нею дуже клопітка і серйозна — це і правильно розставити акценти, у правильній тональності відспівати від початку до кінця. І, звичайно, своє ставлення до тих речей, про які я пишу, — це для мене головне. Планую, звичайно ці пісні оприлюднювати.

Наприклад, випустити диск, і якщо захочуть люди почути мої пісні, то я із задоволенням прийду і поділюся цими оповідями. Це не буде формат шоу — це формат просто авторської пісні.

Ти ж іще малюєш, так?

Малював. І в мене, як у Шевченка, є така захалявна книжечка. Коли в армії був ще молодим (у нас це називалося «дух»), старожили забороняли малювати. Але я їх не слухався, і в мене є такий дембельський альбомчик маленький, який носив у чоботі. Потім декілька малюнків я робив уже самим старожилам в армії. А коли став «дідусем», то вже малював довільно, скільки мені хотілося.

Тепер малюю менше, оскільки сфокусувався на професії. Мене поезія більше цікавить, я сам пишу, сам ці оповідки під гітару виконую. Театр, кіно, дубляж — більше на цьому зосереджений.

Плануєш колись видати свою творчість?

Ці твори обов’язково треба буде видавати. Тому що в мене є бажання ділитися з людьми своїми внутрішніми речами — що відчуваю, що мене цікавить, бентежить, тут, зараз, у цій країні, на цій землі, на якій я маю змогу творити, ходити, жити.

Звідки в тебе взялася ця національна свідомість?

Книги, читання. Тарас Шевченко, Іван Франко (особливо, коли я грав Михайла Гурмана в «Украденому щасті»), Ліна Костенко, Сергій Жадан, Юрко Позаяк і маса інших поетів і прозаїків, класиків сучасності. Мої думки збігалися з їхніми. У мене є віра в цю землю, яка дає мені наснагу творити.

Або якісь засади, яких мені не вистачало в житті, я брав з книг. Там просто написано все доступно. Головне, чи сприймає твоє серце, чи не сприймає. Моє серце сприйняло цю інформацію. Того самого Шевченка. Читаєш і розумієш, що це повна правда, це дійсно реалії. Мені взагалі подобається реалізм, повна правда в поетичній формі.

На мої позиції самоствердження впливає і моя робота. Плюс я сам пишу оповідки, які виконую під гітару — це дає. Спілкування ще змалечку з людьми, які за мене старші на 15—20 років, які теж люблять свою землю, такі близькі по духу.

Це як ми з тобою були на Марші у вишиванках: ми всі якось згуртувалися, з’єдналися, ми йдемо — у нас одна є тяга до своєї землі, тяга до своїх вишиванок, до свого коріння, до своїх джерел.

Ну, й не забувати, якого ти роду, хто твої батьки. Хоча в мене є російське коріння, і татарське, але я народився на цій землі. Для мене це просто: якщо ти тут народився, якщо тебе земля ця носить, на ній маєш змогу творити — все, ти мусиш до неї з повагою ставитися.

 Інша річ, що ти тут почуваєшся комфортно.

Як риба у воді. Я знаю людей, я знаю всі прошарки — низький, середній, високий — і схема то, в принципі, одна. Тим паче, що ми нічого нового не видумаємо. Зміст той самий — земля дуже родюча, дуже багато працездатних людей. Я вірю і знаю, що наша країна дуже класна і в неї велике майбутнє з таким потенціалом, з таким резервом. Я не кажу про якісь речі, про які говорять можновладці — я кажу про людей, про таланти. Які роблять винаходи, читаючи, думаючи, аналізуючи, спостерігаючи.

Ти часто носиш вишиванку?

Щодня — ні. Але на Марш у вишиванках я її вдягну. (Усміхається.) Вишиванку вдягаю на свята та події — це близьке і дороге мені. Я знаю, що в цій вишиванці — там усе! Наші і риси, і біографічні дані, і коди наші закладені. Це прекрасно, це унікально придумав наш народ. Тільки можна цим пишатись.

До речі, люди міняються, коли вдягають вишиванку. Дівчата стають жіночнішими. Так само і чоловік: якщо одягнути навіть на покидька вишиванку — він вилюдніє. (Сміється.) Вона дає цей ефект світлості, радості, довершеності. Недарма, коли ми приїжджаємо зі своїми роботами — за кордоном це все сприймають з таким захопленням. Недарма наші предки підбирали кольорову гаму. Як у пісні «Вишиванка» (авторства Дмитра Лінартовича. — «Сіль»):  «Вишиті з ниток хрести, білі, чорні, червоні, які по життю нести, і вірю в сили некволі…». З них зсотується наше життя. Ці обставини, наші події, ситуативний ряд якраз і прошиваються.

Взагалі цю річ треба більш популяризувати, поширювати. От люди, вишиваючи, вкладають у цей хрестик підтекст. Раніше сідали на вечорницях хлопці з дівчатами одне проти одного — ага, в тебе такі батьки, такий характер тощо. Тобто автобіографічні речі у вишивці. Люди були настільки щирі, настільки розкуті — вони дозволяли доторкнутися до своєї душі, ти знав про людину все, і навіть не треба було говорити слів — тільки подивитися на вишиванку.

Автор: Юлія Капшученко
Джерело: Молодіжна інформаційна спільнота “Сіль”

2 коментарі

  1. меня напрягает участие Линартовичей в фильмах ((( Может, потому, что знаю лично… Хамство, неоправданная напыщенность… это их характеристика, увы. Культуру в массы должна нести культурные люди. Опять увы… но Линартовичи этому не соответствуют, и поэтому не воспринимаешь их как часть искусства…

  2. Your’s is the inelilegtnt approach to this issue.

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.