Проект започатковано 7 січня 2007
Гуртом нас: 1171552 (275 за 24 години)

Станіслав Боклан: “Сергію Безрукову тепер руки не подам…”

| 7 коментарів

povodur

“Нам випали складні умови роботи: спека, холод, дощ, сніг — усе що завгодно, а самі знімальні зміни тривали довго й були пов’язані з безліччю переїздів. Але все це відступало на другий план, бо розуміли: робимо важливу справу”, — розповідає відомий український актор Станіслав БОКЛАН про свою роботу у фільмі “Поводир, або Квіти мають очі”. Прем’єра цього довгоочікуваного проекту режисера Олеся Саніна відбудеться у липні в Одесі. Прокат у кінотеатрах з жовтня. 

 

Картина створювалася не один рік. Але, з урахуванням важливої теми, все можна пояснити. 

Нагадаємо, що події картини охоплюють 30-ті рр. ХХ ст., коли Україна вже потрапила в лещата колективізації, індустріалізації та Голодомору. У прем’єрному фільмі — очима оператора Сергія Михальчука — трагічна історія України та окремі трагічні долі. Одну з таких доль випало втілити на екрані Станіславу Боклану. Він грає сліпого кобзаря Івана Кочергу, який рятує американського хлопчика Пітера, — так американська дитина стає поводирем українського музиканта. Згодом радянська влада знищує під Харковом українських кобзарів, і поводир Пітер залишається єдиним свідком тих страшних подій. 

[youtube http://www.youtube.com/watch?v=WkXHrG3X8w0]

— Пропозиція Олеся Саніна зіграти одну з головних ролей у “Поводирі” стала для мене певною несподіванкою, — розповідає Станіслав Боклан. — Коли я прочитав сценарій, мені здалося, що жодного прямого стосунку до цієї історії не маю… По-перше, я не сліпий. По-друге — далеко не бандурист, по-третє — не військова людина. Хоча від самого сценарію був у захопленні. Адже історія абсолютно справжня. 

Прийшов, звісно, до режисера з сумнівами — мовляв, дивно мені себе в цій картині уявити. На що Олесь відповів: “Довірся мені… І все буде добре!”. 

Відтоді я почав читати про кобзарів, про їхнє життя, про громади. Про поділ України на “кобзарські” території. Ці люди так заробляли на життя і готували собі поводирів. 

Ці історії мене затягнули. А потому — зйомки, навіть без проб. 

— Розстріл кобзарів українською радянською владою і страшний Голодомор в Україні — моторошні обставини того часу, власне сюжетний контекст… 

— Так, то було велике лихо нашого народу. Кобзарі виконували свої пісні — споконвіку українські, народні. Пісні, складені спеціально під певний стиль і склад. І ось радянська влада вирішила все це знищити… 

Наскільки я зрозумів з архівних матеріалів, також були знищені й оригінальні музичні інструменти. 

Під час зйомок усі досить трепетно ставилися до матеріалу. Самі зйомки проходили без особливих проблем. Якщо не брати до уваги моментів технічного характеру — то снігопади заважали, то машини застрявали, що завадило одного разу пробитися до фінальної локації… 

— Станіславе, що можете розповісти про свого персонажа Івана Кочергу? Чи була така людина в реальності? Чи це чистий творчий вимисел сценариста? 

— Впевнений, прототип був. Але мистецтво — це завжди “збірний” образ, у якому є і момент фантазії, і момент романтизму. А не тільки реалії. Інакше треба було б знімати документальне кіно. В “Поводирі” мені довелося і співати, і грати на бандурі. Звісно, швидше імітувати, ніж реально грати. 

— Чим вам імпонує Санін як кінорежисер? Адже у вас у послужному списку досить багато картин, та й з різними режисерами доводилося працювати. 

— Коли дізнався, що над картиною працюють Олесь Санін і оператор Сергій Михальчук, надзвичайно зрадів. Адже всі ми пам’ятаємо їхній фільм “Мамай”. У цій стрічці мені все сподобалося: і режисерська робота, і операторська, і кастинг. У “Мамаї” 2003-го головну роль зіграв художній керівник нашого Молодого театру Андрій Федорович Білоус. І ось у “Поводирі” він теж знявся — в ролі червоного командира. 

Режисер Санін — людина непроста, для мене трохи закрита. Але водночас — людина глибоко творча й залюблена в Україну. Це відчувалося навіть у кожному рядку його сценарію “Поводир”. У цієї історії досить довгий шлях — від написання сценарію до його реалізації. І це гідне поваги, оскільки режисер не пішов второваним шляхом — зняти історію, в якій “одна нещасна приїхала з села у місто й стала багатою…” 

“Поводир” із часом може викликати різні думки в людей. Тим краще. Сподіваюся, в картини все ж таки буде достойний прокат. Хоча, жартома кажучи, навіть не мріяв, що доживу до завершення роботи над цією стрічкою… Впевнений, цю історію треба подивитися якомога більшій кількості глядачів. І не тільки з погляду знятого, побаченого. А ще й із просвітницької точки зору. Мені самому було цікаво: відкрилося стільки білих сторінок в історії України… 

Оскільки ми знімали “повний метр”, то не дуже поспішали. Режисер хотів зняти так, як він це бачить, а не так, як знімається більшість серіалів. 

У процесі роботи не було “гримання дверми”, коли артист не розуміє, що йому грати. Вся команда, зокрема й завдяки продюсеру, працювала злагоджено. 

У мене великий знімальний досвід. Буває, працюєш — і бачиш, що це нікому не цікаво. Що тільки тобі це треба, а іншим наплювати, який результат. Тут усе було інакше. 

— Ще хочеться дізнатися про партнерів, безпосередньо про хлопчика-поводиря, якого зіграв американець українського походження Антон Святослав Грін. 

— Партнери чудові. І Антон, і Сашко Кобзар з Театру драми і комедії на Лівому березі, і британський актор Джеф Баррел… Багато артистів відразу ж погоджувалися зніматися навіть у незначних ролях, усвідомлюючи важливість теми та якісний рівень сценарію. 

У фільмі юного поводиря звуть Пітер Шемрок, хлопчик стає свідком убивства свого батька — американського підприємця… Антон Святослав Грін — чудовий і талановитий. Його знайшли в Америці. Мама в нього — українка, батько — американець. Він говорить українською мовою, але з акцентом. Справжній іноземець! Так, можна було б знайти тут місцеве хлопча, але це була б “наша” дитина. А тут справжній американець, який погано говорить українською мовою. І відчувалося в усьому, що Антон — людина з іншої культури. Хоча коріння українське. 

Дитина працювала нарівні з дорослими артистами. Жодного разу за весь час зйомок не сказав, що він втомився. Міг заснути, виключитися, але ніколи ні на що не скаржився. Ми були і в бруді, і в поросі, і спітнілі, — нас так гримували, як того вимагали різні сцени у вагонах або в дорозі. І, звісно, я його на собі достатньо потягав, бо, за сюжетом, цей герой хворів… 

Окрім артистів, які грали головні чи не головні ролі, в “Поводирі” знімалися і справжні сліпі люди (різних професій), які вражаюче поводилися! Прямо самовіддано працювали. Вони грали кобзарів. І в мене було відчуття, що саме сліпі люди і стали головними дійовими особами картини. Я й сам грав незрячого, тому багато спілкувався з такими людьми. 

У мене навіть був консультант, що підказував, як, наприклад, сліпий може битися, оскільки, за сценарієм, і такі сцени були. До того ж в очах у мене стояли лінзи, крізь які я нічого не бачив. За сюжетом, одне око в мого героя сліпе, а друге осліпло — від поранення… Тобто мій герой уже став сліпим. Втім, не хочу розкривати всі таємниці сценарію. 

Зйомки відбувалися у Львівській, Чернігівській, Київській областях. Знімали в Українці, на дніпровських кручах (і там було бігати — ох як непросто). Одне слово, попоїздили, надивилися на українські красоти. І коли приїжджали в те чи інше місце, розуміли, ради чого так довго туди добиралися. 

Є фінальний кадр: ми стоїмо з поводирем біля зруйнованої церкви. І я кажу Пітеру: “Знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Тому що вони мають очі…”. Мені здається, що в цілому ця картина — світла й позитивна, хоча вона — про нещастя української нації. 

— Як думаєте, російський кіноглядач — у сучасних реаліях — прийме, оцінить цей фільм? 

— Сподіваюся… У мене (завдяки професії) багато друзів із Росії. З багатьма працював — навіть із числа тих, хто сьогодні по інший бік ідеологічних барикад. Уся ця ситуація нікого не тішить, принаймні нікого з розумних людей. Ось дурнів, мабуть, радує. Але краще поганий мир, ніж ворожнеча. Я не ототожнюю поняття “держава” і “народ”. Влада — це влада, а люди — це люди. Проживши 54 роки, розумію: влада рідко думає про людей, які її цією владою і зробили. 

В історії “Поводиря” багато спільних трагічних сторінок для єдиної на той час держави… І тодішня влада не “тішила” ні росіян, ні українців. Адже Голодомор став трагедією не тільки України. І в Поволжі, і на Кубані теж був голод. 

— Ви як актор, досить затребуваний в Україні і в Росії, якось відчули на собі наслідки нинішнього політичного конфлікту? Деякі наші актори кажуть, що їх стали рідше запрошувати в російське кіно. 

— На жаль, багато кінопроектів закрилися. У мене мав бути проект у Керчі — “Сад радості”. Чудовий сценарій, хороший пітерський режисер. Але проект закрився, бо він базувався в Керчі, і вся підготовка проходила там. 

Знаю: багато росіян, які приїжджають до Києва, здивовані, що наші реалії абсолютно інші, ніж ті, які їм показують по ТБ. І, звісно, Сергію Безрукову я тепер руки не подам… Тому що він підписав той лист. Хоча ми з ним і мило спілкувалися ще на зйомках фільму “Матч”. 

Жодна нормальна людина не може радіти, що хтось у когось стріляє! Так, треба мати свою позицію. Але якщо ця позиція лише в тому, щоб підтримувати свого правителя, то я з такою людиною ні спілкуватися, ні вітатися не хочу. І тому поки що зніматися в Росію не поїду. Навіть якщо будуть хороші пропозиції. І вже були певні пропозиції… Але знайшов причину не поїхати. Звісно, люди не винні в тому, що сталося. Проте не хочу стояти на межі між “ними” і “нами”. І не хочу, щоб російські артисти дивилися мені в очі й думали: ага, приїхав до нас гроші заробляти! Та я й тут можу заробити…

— А Крим? 

— Туди на зйомки теж не поїду. Та мене й не запросять уже, напевно. Хоча в мене там чудові друзі: і в Керчі, і в Севастополі. І на гастролях там бував багато разів. 

Звісно, чимало моїх колег, із тих, котрі пов’язані з теле- й кінобізнесом, помітно відчули на собі конфлікт в російсько-українських відносинах. Але все-таки повторю: головне — щоб закінчилося військове протистояння. Треба, щоб чоловіки були вдома біля дружин, а не стріляли. Це стосується і тієї, й іншої сторони. Адже коли пани б’ються, чуби тріщать у простих людей. 

— Цей сезон для вашого Молодого театру багато в чому знаковий. Адже театр був заснований 35 років тому. Ви багато зайняті в репертуарі, дуже популярний один із недавніх спектаклів із вашою участю — “Загадкові варіації”, де у вас, на думку критиків, чудовий дует із Олексієм Вертинським. Чи плануються нові спільні проекти й тандеми? 

— Театр не може орієнтуватися тільки на мене й Олексія Сергійовича Вертинського. У нас велика чудова трупа. Проте сподіваюся, в наступному сезоні Андрій Федорович зверне погляд і в наш бік… Думаю, знайдемо час, щоб реалізувати якісь “безумні” ідеї… 

— Ваш брат Микола Боклан — актор Театру драми і комедії. Але чому досі немає сімейної антрепризи? 

— Ми з Миколою Володимировичем рухаємося паралельно. Останні років десять у творчості не перетинаємося. Нинішнього року в одного режисера була ідея — звести нас братами у фільмі. Але продюсер вирішив інакше. І ми знову не перетнулися. Коля — талановита людина, працює багато й успішно. “Сімейної антрепризи” поки що немає. Бо є справи важливіші. У нас у країні взагалі проблеми з антрепризою… І я не впевнений, що якщо на афіші буде написано “Боклан”, то глядачі одразу побіжать на спектакль. 

У нас є “зірки”, але я себе до таких не зараховую. Спокійно обходжуся без зірковості. Мені ніколи тусуватися: в мене сім’я, театр, кіно. Намагаюся працювати чесно, наскільки вмію це робити. Взагалі, на сцені працюю вже 30 років. І тут, на цій сцені, робив усе — співав і танцював, фехтував і помирав, воскресав і любив… Одне слово, жив. Ось так і живу.

Автор: Катерина Константинова 
Джерело: Дзеркало тижня
Сторінка фільму в Facebook https://www.facebook.com/theguide2013
Офіційний сайт фільму: http://povodyr.com/ua/

 

7 коментарів

  1. З нетерпінням чекаю на цей фільм) Тим більше, кілька епізодів були зняті в Тараканівському форті)

  2. З прочитаної статті видно, що актор – Станіслав Боклан надзвичайно світла і порядна людина! Хай Бог допомагає йому в житті! Щодо фільму, то думаю, що це буде шедевр непересічного режисера в складний для України час!

  3. Із задоволенням прочитав інтерв’ю. Радий, що в нас є такі люди, і ми щось спроможні робити у цей складний час. Уявляю, як би ми жили і творили за інших умов життя з такими людьми. Хай Бог йому і нам допомагає! Тримаймося, бо за нас це ніхто не зробить!

  4. Приєднуюсь до гарних відгуків про інтерв’ю і фільм.
    Почитавши – дуже хочеться побачити фільм і відчути на собі всі почуття які зображенні у цій стрічці.

  5. Подивився трелер і всеж зчепило:
    Фільм заворожує і захоплює.
    Ми бачимо правдиву історію, яка актуальна і в сьогодення.
    Поневолі задумуєшся що призвело до таких наслідків?
    Що потрібно робити усе, щоб більше такого не повторилося.
    І мушу згодитися з сказаним нижче, ще рік тому, не треба двомовності!
    Відкриваєш душу, а тут …
    Розумію, що це факти, що українці розуміють інші мови, але історія для того і пишеться, щоб люди вчилися на помилках – не можна подолати ворога, підтримуючи його ідеї.
    Через стільки років, ми в котрий раз стали на тіж самі граблі … і зараз бачимо зазомбоване населення що знищує свою ж землю, бо ворог зробив все, щоб українці розуміли його мову.
    Шановні, вчіться з історії!

  6. російські актори – як весь російський народ – створюють телепродукт, споживачами якого є виключно вони самі. Вони створюють новини, яким вірять тільки росіяни, виготовляють абсолютно вторинні фільми і серіали, поцуплені включно зі сценарієм у Західного і Східного світу, і досі не сформували національну ідею. Хоча місія Росії є одною – якщо звичайно вони бажають збереження у нинішніх кордонах – стати сировинним придатком Західного світу. У цій місії немає нічого ганебного, бо за умови справедливого розподілення доходів через декілька поколінь росіяни позбудуться генного баласту (перш за все маю на увазі алкоголіків) отримають нормальну освіту, і у перспективі приєднаються до цивілізованого світу. А зараз є неможливість сформулювати національну ідею для Росії, оскільки більша половина населення є поневоленими народами, от-наприклад чечени і росіяни – брати навік. З-за цього росіяни хапаються за кожну ідею, яка здається їм націєукріплюючою – як-то звільнення світу від Гітлера (замовчуючи що з другого боку був Гітлер комуністичний) Севастополь – місто російської слави (хоча у всіх війнах Росія програвала його, і на цей раз теж так буде) російський космос (хоча всю космічну програму Радянського Союзу створили українці) інші химери які при прискіпливому аналізу виявляються фейками. Таким чином, Росія – це країна утворена на хибних основах, брехні а така країна не може бути міцною, її розпад як типового імперського утворення вирішений історією наперед. А росіяни – народ без майбутнього, без сучасного (хіба можна назвати сучасним тріумф ворів у Кремлі) і все йде до того, що і без майбутнього. Один Бог знає що у головах росіян, але жалю до них не більше, ніж до настійливого комара, який намагається вкусити людину і буде вбитий

Залишити відповідь

Обов'язкові для заповнення поля відмічені *.